Аналіз дослідження особистісної сфери студентів та особливостей їх комунікативності

 

ЗМІСТ

стр.

ВСТУП _________________________________________________3

РОЗДІЛ І. Спілкування  як вид людської діяльності.

1. Комунікативність як багатоаспектне явище._____________6

2.        Особистісні детермінанти формування комунікативних здібностей студентів.____________________________________11

3. Правильне передавання інформації як запорука      продуктивної комунікативної діяльності._______________15

ВИСНОВКИ до розділу І___________________________________18

 

РОЗДІЛ ІІ. Аналіз дослідження  особистісної сфери студентів та             особливостей їх комунікативності.

2.1.       Результат  проведення діагностик на комунікативну установку (В.В.Бойко) і “Тест опитувальник комунікативно-організаторських здібностей (КОЗ)”.__________________19

2.2       Рекомендації  щодо формування та розвитку  комунікативних здібностей у  студентів.______________________________26

ВИСНОВКИ до розділу ІІ.__________________________________29

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ.___________________________________31

         СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ________________________33

         ДОДАТКИ_______________________________________________36

 

ВСТУП

 

Сучасний етап розвитку суспільства  передбачає тісне міжособистісне спілкування.  Спілкування є невід’ємним аспектом існування людини, важливою передумовою  формування її як соціальної істоти, взаємодії  з різноманітними спільнотами, а  також необхідною умовою існування  суспільства. У процесі спілкування  відбувається інтелектуальна та емоційно-чуттєва  взаємодія індивідів, досягається  злагодженість їх дій, що зумовлює формування спільних настроїв і поглядів, взаєморозуміння, згуртованості й солідарності. Вони необхідні в колективній діяльності, оскільки становлять культурно-комунікативну  основу соціального життя суспільства. Систему комунікативних знань, умінь і навичок можливо сформувати лише на основі комунікативних здібностей.

 Існує міжособистісна, групова, міжкультурна та масова  комунікація. Як складова людської діяльності, спілкування постає в працях Б.Г.Ананьєва і О.О.Лєонтьєва. Зокрема спілкування, як процес обміну думками і переживаннями, досліджували такі психологи, як: Л.С.Виготський і С.Л.Рубінштейн. Такі психологи, як О.Д.Урсун і Л.О.Рєзніков вивчали спілкування, характеризуючи його як  специфічну соціальну форму інформаційного зв’язку.

Дослідження комунікативних здібностей в психології розвивається в різних напрямках, зокрема таких, як психолінгвістика, лінгвокультурологія, нейролінгвістична психологія та ін. Питанням розвитку комунікативних здібностей займалися: А.В.Батаршев, Г.С.Васильєв, Н.Р.Вітюк, В.В.Гаркуша, А.А.Кідрон, С.Д.Максименко, Р.С.Нємов, К.Роджерс. Та все ж у педагогічній психології недостатньо вивченою є проблема психологічних механізмів досягнення високого рівня когнітивно-комунікативних здібностей. Комунікативні здібності  є складовою комунікативної діяльності і являють собою важливий компонент у психічній діяльності особистості. Вони найширше використовуються у діяльності, яка пов’язана з необхідністю спілкування, з організацією колективної роботи. Добре розвинуті комунікативні здібності, вміння чітко, лаконічно і влучно висловлювати свої думки є ключовими характеристиками професіоналізму.

Досягти поставленої мети в спілкуванні допомагають спеціальні наукові знання в галузі психології спілкування й опанування відповідними уміннями та навичками.

Основними ознаками комунікативно якісного мовлення є його правильність, логічність, доцільність, точність, виразність, ясність, етичність, естетичність.

Правильність мовлення в лінгвістичному розумінні означає добре володіння орфоепічними, орфографічними, граматичними, стилістичними нормами сучасної літературної мови і вміння ними користуватись.

Актуальність  проблеми розвитку комунікативності, яка постала в психології й лінгвістиці досить давно важко переоцінити. Враховуючи та приділяючи увагу різним аспектам комунікативності, розроблялися методики щодо її розвитку та вдосконалення. Зокрема приділяється увага розробкам психологів-нейролінгвістів, таких як Роберт Б.Ділц, Гаррі Олдер, Беріл Хезер та ін.

Актуальним на сьогодні залишається  питання про дослідження дії  методів нейролінгвістичної психології на формування комунікативних здібностей та здатності за допомогою мовлення впливати на слухача і навіть маніпулювати його діями.

Мета дослідження: визначити рівень розвитку комунікативних здібностей студентів педагогічного ВУЗу з метою їх подальшого вдосконалення в процесі міжособистісного спілкування.

Завдання:

1. Проаналізувати психологічну, лінгвістичну та нейролінгвістичну літературу і вивчити проблему розвитку комунікативних здібностей.
2. За допомогою емпіричних досліджень особистісної сфери студентів виявити найбільш проблемні аспекти в спілкуванні, знайти шляхи підвищення загального рівня комунікації та розвитку в особистості якостей, яких вона бракує.
3. Розробити рекомендації на основі використання методів нейролінгвістичного програмування щодо оптимальних шляхів вдосконалення комунікативних навичок в студентів різних спеціальностей.

 

Об’єктом дослідження  виступає комунікативна сфера студентів філологічної та технічної спеціальності.

Предмет дослідження –  особливості мовної комунікативності студентів-філологів та студентів технічної спеціальності.

Методи і методики: Для  виявлення відмінностей в комунікативних здібностях студентів різних спеціальностей доцільно провести ряд діагностик, зокрема “Тест опитувальник комунікативно-організаторських здібностей (КОЗ)”, а також використати методику В.В. Бойко для діагностики комунікативної установки кожного з досліджуваних. На основі власних спостережень і бесід, зокрема, використовуючи питання Добрович А.А. “Спілкування: наука і мистецтво”, зробити висновки про чинники, які зумовлюють відмінності в спілкуванні студентів-філологів та студентів інших спеціальностей.

Структура роботи: Робота складається зі вступу, змісту, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

 

РОЗДІЛ І. Спілкування як вид людської діяльності.

 

1.1 Комунікативність як  багатоаспектне явище.

Комунікативність включає  в себе багато аспектів, які є  її невід’ємними компонентами. Протягом життя кожен із нас постійно контактує, спілкується з різними людьми. Як стверджує Кайдалова Л.Г, потреба у спілкуванні зумовлена необхідністю взаємодіяти в процесі навчання, спільної діяльності, вирішенні будь-яких повсякденних питань. [10, с.7].

Щоб розглянути комунікативність як соціальний феномен, звернемось спочатку до визначення самого поняття.

Комунікативність (від лат. communicatio — «зв'язок», «повідомлення») — сукупність істотних, відносно стійких властивостей особистості, що сприяють успішному прийому, розумінню, засвоєнню, використанню й передаванню інформації. Таке визначення комунікативності нам дає Бацевич Ф.С.[2, c.30].

Рівень комунікативності може бути високим, середнім та низьким. Він визначається якістю розвитку комунікативних здібностей і вмінням їх використовувати під час спілкування. Таким чином, чим більше розвинені комунікативні здібності, тим вищий рівень комунікативності людини.

Комунікативні здібності  є складовою комунікативної діяльності і являють собою важливий компонент у психічній діяльності особистості.

Щодо виокремлення комунікативних здібностей за функціями у процесі  спілкування, слід зазначити, що не існує  одностайної думки науковців  стосовно розподілу та класифікації здібностей з даним параметром. Наприклад, Я.І.Шкурко акцентує увагу, передусім, на функціях у спілкуванні як виду діяльності. Так, під комунікативними  здібностями він розуміє “готовність ефективно діяти в майбутніх імовірних життєвих обставинах, проблематичних ситуаціях”, “прогнозування умов, змісту й характеру майбутньої діяльності”, “формування поведінкових програм адаптивного характеру” тощо. [30].

Вчені, які займалися проблемою  комунікативних здібностей особистості (Н.В.Кузьміна, О.О.Леонтьєв, С.Д.Максименко, Р.С.Нємов, Л.Е.Орбан, Лембрик, С.Л.Рубінштейн та ін.), визнають поділ комунікативних здібностей на загальні й спеціальні. Ми також вважаємо, що більш доцільним є поділ комунікативних здібностей на загальні та спеціальні, адже саме він висвітлює специфіку певного виду професійної діяльності, яким займається дана особистість.

При цьому під загальними здібностями розуміється система  індивідуально-психологічних властивостей особистості, що забезпечує продуктивність в оволодінні знаннями, вміннями та навичками за умов здійснення різних видів діяльності, а також стимулює життєдіяльність людини в цілому. Спеціальні здібності визначаються як система властивостей особистості, що допомагає їй досягти високих  результатів у певній спеціальній  області діяльності, наприклад, музичній, літературній, образотворчій, сценічній, математичній, спортивній тощо. 

В.Д.Шадриков дотримується думки, що існують лише загальні здібності, а вони, в свою чергу, поділяються на підвиди відповідно до різних видів діяльності людини, зокрема професійної (мнемічні, перцептивні, пізнавальні та ін.). Розвиваючи положення С.Л.Рубінштейна про здібності як систему узагальнених психічних діяльностей, В.Д.Шадриков трактує здібності як функціональну систему, до складу якої входять окремі психічні процеси, що, у свою чергу, мають індивідуальний ступінь вираженості, який виявляється в успішності та якісній своєрідності опанування й реалізації суб’єктом певної діяльності [19, c.177].

В.Л.Дранков та А.В.Дранков зазначають, що існують загальні здібності, необхідні для всіх сфер спілкування (наприклад, порядність, толерантність, доброзичливість, ввічливість, товариськість, відвертість, уважність та ін.). Спеціальними, на думку вчених, є комунікативні здібності, розвиток яких має забезпечити суб’єкту потребу спілкуватися в різних сферах життєдіяльності.[9].

Для побудови правильного  поняття про комунікативність слід звернутись до визначення найголовнішого процесу, процесу спілкування, в якому власне реалізуються комунікативні здібності. Основним компонентом комунікативних здібностей є спілкування в найрізноманітніших його проявах.

Спілкування – це процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який породжується потребами спільної діяльності і містить обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття та розуміння іншої людини.

Так як спілкування - це мовленнєва діяльність, а мовленнєва діяльність в свою чергу належить до внутрішньої, творчої, когнітивно-психічної, з різною мірою конструктивності, то саме воно зберігає загальну структура людської діяльності[2, с.32].

Без спілкування людина не здатна не лише психологічно розвиватися, але й просто забезпечувати своє існування.[10, с.8].

Спілкування це організований  процес і тому має зміст, мету та засоби.

Зміст спілкування – інформація, яка в міжособистісних контактах передається від однієї людини до іншої. [10, с. 7].

Мовне спілкування людей  є змістовим. Позачасове, вічне й  миттєве, загальне й індивідуальне, абстрактне і конкретне, раціональне  й емоційне, власне інформативне  і спонукальне – усі можливі  види змісту доступні мові. “Мова – це здатність сказати все”, - зазначав французький лінгвіст Андре Мартіне. [2, c.30-31].

Мета спілкування – це обмін інформацією, думками та індивідуальним досвідом.

Засоби спілкування – шляхи передачі інформації. Інформація може передаватись за допомогою органів чуття, мови та інших знакових систем. [10, с.7].

Розглянувши структуру спілкування, слід звернути увагу на види спілкування, якими користуються студенти у повсякденній комунікації. Найважливіші види спілкування – вербальне і невербальне. Вербальне (словесне) спілкування є одним із головних засобів людського спілкування, яке відбувається за допомогою мови (усної чи письмової). Володіючи мовою, люди обмінюються думками, розуміють одне одного і взаємодіють.

Невербальне спілкування відбувається мимовільно, за допомогою міміки, жестів, поз, інтонації. Невербальні засоби передавання інформації людина засвоює раніше, ніж вербальні. [10, с. 7].

Невербальне спілкування  не припускає використання звукової мови, природної мови як засобу спілкування. Як стверджує Ліфрєва Н., саме по собі невербальне спілкування сприяє розвитку й удосконаленню комунікативних можливостей людини, внаслідок чого вона стає більш здатною до міжособистісних контактів і відкриває для себе можливості розвитку. [12].

На перший погляд може здатися, що невербальні засоби не такі важливі, як словесні. Але це не так. А.Піз в своїй книзі “Язык телодвижений» наводить дані, отримані. А.Мейерабіаном, згідно яким передача інформації здійснюється за рахунок вербальних засобів, тільки слів на 7%, звукових засобів, (враховуючи тон голосу, інтонації звуку) – на 38%, а за рахунок невербальних засобів – на 55%.[1].

В соціально-психологічних  дослідженнях розроблені різні класифікації невербальних засобів спілкування, до яких відносять всі рухи тіла, інтонаційні характеристики та голос, просторову організацію спілкування.

Якщо говорити про психологічні чинники, які впливають на комунікативний процес, вважаємо за потрібне приділити  увагу інтонації, так як в процесі  вербального спілкування її використовують найчастіше, як допоміжний невербальний компонент.