Биологическое и социальное в природе человека

ЗМІСТ

ВСТУП            2

РОЗДІЛ I. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО У ПРИРОДІ ЛЮДИНИ

1. Історія дослідження проблеми біологічного та соціального у природі людини.           4
2. Уточнення основних понять дослідження: «людина», «природа людини».           7
3. Методи дослідження біологічного та соціального у природі

людини.                   10

РОЗДІЛ II. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО У ПРИРОДІ ЛЮДИНИ

1. Спадковість, як біологічний чинник.             13
2. Вплив навколишнього середовища на розвиток і формування

людини.                   15

3. Єдність біологічного та соціального у природі людини.          17

ВИСНОВКИ                  21

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ             25 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

Актуальність  теми дослідження:

  Обумовлена  глибокими змінами в усіх сферах життя сучасного українського суспільства, які передбачають формування особистості, здатної до самоактуалізації, творчого сприйняття світу та соціально значущої діяльності.

  Важливо розкрити сутність людини як біопсихосоціальної істоти, основні її риси. Вивчення вказаної теми допомагає усвідомити екзистенційний характер категорії буття для реалізації людиною сенсу свого життя, усвідомити всебічні зв’язки людини з інститутами влади та поміж собою з приводу участі в управлінні суспільством та державою, а також гармонізації міжособистісних стосунків.

  Існування численних методологічних схем вивчення людини породжує необхідність інтеграції теорій різних наук у єдину концептуально оформлену загальнонаукову картину світу, пошук загальних методологічних основ розуміння людини. У зв'язку з цим особливої актуальності знову набувають проблеми визначення сутнісної природи людини, сенсу її буття, місця й значення в цілісній системі Всесвіту.

Мета  дослідження:

   Теоретично  обґрунтувати та дослідити проблему співвідношення біологічного та соціального у природі людини.

Завдання  дослідження:

• проаналізувати історію дослідження проблеми біологічного та соціального у природі людини;
• розкрити зміст основних понять;
• з’ясувати методи дослідження біологічного та соціального у природі людини;
• визначити роль біологічної спадковості  у природі людини;
• дослідити вплив навколишнього середовища на розвиток і формування людини;
• дослідити єдність біологічного та соціального у природі людини.

Об’єкт  дослідження: виступає феномен осмислення природи і сутності людини, як біологічної та соціальної істоти.

Предмет дослідження: співвідношення біологічного та соціального у природі людини.

Структура роботи: відповідає методології наукового дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, шести пунктів, висновку, списку використаних джерел (20 найменувань). Загальний обсяг курсової роботи 27 сторінок.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ I.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО У ПРИРОДІ ЛЮДИНИ 

1.   Історія дослідження  проблеми біологічного  та соціального  у природі людини.

 

   Саме  в епоху Відродження у соціально-філософській думці зародився дискурс щодо природи і сутності особистості. По-різному трактували особистість італійські гуманісти, які звеличували свободу, розум, активність, дієвий стиль життя, прагнення до земного щастя і самоствердження.

   У новочасну епоху Р. Декарт пов’язував сутність людини з її мисленням, І. Кант підкреслював моральний характер природи людини, а Г. Гегель вважав її духовною істотою, продуктом світового розуму. Й. Фіхте головну ознаку людини бачив у її діяльності, а Л. Фейєрбах розглядав людину як природну істоту, суть якої визначається любовним ставленням до ближнього. Натомість на думку К. Маркса, сутність людини визначається сукупністю суспільних відносин. А. Шопенгауер розумів людину як найвищий вияв волі до життя, а Ф. Ніцше – як проміжну стадію еволюції до Надлюдини.

   Дискусія  про природу особистості актуалізувалася  у другій половині XX сторіччя, зокрема в науковій спільноті колишнього СРСР. Хоча роботи радянських учених базувалися на принципах марксистсько-ленінської методології і були певною мірою ідеологічно заангажованими, вони містять певний науковий доробок, який цілком відповідає загальносвітовим традиціям інтерпретації людини й особистості. Йдеться про праці таких авторів, як Б. Ананьєв, В. Ануфрієв, В. Асєєв, І. Бекешкіна, В. Богданов, А. Бодалєв, М. Дьомін, А. Зворикін, А. Леонтьєв, К. Платонов, В. Сержантов, Н. Рейнвальд, І. Фролов та інші. Вони обговорювали питання співвідношення біологічного, психофізіологічного і соціального; індивідуальність і неповторність особистості та роль конкретної ситуації в її формуванні [1, 9]. Особливо актуальним було обговорення проблеми співвідношення біологічного і соціального. Найчастіше її розглядали в аспекті розвитку і формування людських здібностей, з приводу чого також було чимало різноманітних поглядів. Сутність однієї з концепцій у тому, що формування людських здібностей розглядають як засвоєння історичного досвіду попередніх поколінь у специфічній формі засвоєння предметів культури. Водночас, у більшості випадків визнають роль біологічних начал і природних задатків у розвитку здібностей особистості. Однак значення цих природних задатків також інтерпретують неоднаково. В одних ситуаціях значення задатків як біологічних факторів обмежено до ролі своєрідних "спускових гачків", тобто незначних вихідних точок, які лише кладуть начало людському розвитку загалом і розвитку соціальних здібностей зокрема. В інших – природні задатки розуміють як фактори, що здійснюють визначальний вплив на формування здібностей, і через них пояснюють природу індивідуальних відмінностей між людьми.

       Багаторічна полеміка на початку  80-х років XX століття стосовно  співвідношення природного і соціального показала, що до розуміння сутності людини не можна наблизитися ні шляхом біологізаторства (панбіологізму), коли людські здібності визначають лише генетично зумовленими властивостями, а соціальні умови розглядають як простий фон діяльності, ані шляхом однобічної соціологізації (пансоціологізму), коли людину трактують як виключно соціальну істоту, здібності якої цілковито детермінує соціальне середовище [2, 39]. Дедалі більшого поширення набувала ідея про біосоціальну природу людини, згідно з якою людина є живою системою, єдністю фізичного та духовного, природного та соціального, успадкованого та набутого. Однак навіть у такій інтерпретації радянські філософи пріоритетну роль віддавали соціальному, аргументуючи останнє тим, що саме залучення до соціуму (норм права і моралі, побуту, правил спілкування та граматики, естетичних смаків тощо) формує мислення й поведінку людини, робить з неї виразника певного способу життя, культури й психології [3, 114-117].

   Сучасні філософсько-психологічні дослідження природи людини виявили обмеженість біосоціального її трактування. Специфіку природи людини можна окреслити принаймні трьома ознаками.

   По-перше, у тривалій суперечці про співвідношення біологічного й соціального нібито забули про третій чинник – психічний. Адже природа людини визначається не лише задатками (біологічним) і соціальним середовищем і вихованням (соціальним), а й внутрішнім "Я", тобто психічним. Під "психічним" розуміють внутрішній душевно-духовний світ людини – його свідомі і несвідомі процеси, волю, переживання, пам’ять, характер, темперамент тощо [4, 341].

   По-друге, вивчення людини з погляду єдності  природного і соціального дає  змогу зрозуміти її як частку універсуму, а отже – дає підстави деяким сучасним авторам говорити про людину як космічну істоту. Такий космічний статус людини зумовлений антропним принципом, згідно з яким природа, універсум мають таке співвідношення світових констант, за якого стає принципово можливим виникнення людського життя [5, 314 – 315].

   По-третє, біологічне в людині відрізняється від природно-біологічного, хоч і не є чимось надприродним. Біологічне є соціалізоване й окультурене, таке, що змінило свою суть у процесі еволюції. Антропогенез формує нову істоту – людину, яка, виокремившись із природи, містить притаманні їй ознаки, які не вичерпуються природним. Людина має нову якість, суть якої наука до кінця ще не збагнула. Природу людини можна пояснити через культуру, у якій біологічне і соціальне перебувають у знятому (соціалізованому, окультуреному) вигляді.

   Реалізуючись через біологічне й соціальне, людське знаходить вияв, з одного боку, у психологічному, моральному, естетичному, релігійному, політичному, з іншого – в індивідуальному й суспільному, груповому й колективному, особистому й загальному. Є безліч прикладів, коли людське може зберігатися навіть за умов тривалої ізоляції від суспільства і бути втраченим за умов якнайтісніших контактів з ним. Отже, природу людського як культурного науці ще належить розгадати, описати, відтворити [6, 60]. 

2.   Уточнення основних понять дослідження: «людина», «природа людини».

 

   Людина  розумна (Homo Sapiens) — вид живих організмів, що на сучасному етапі існування живого знаходиться на найвищому щаблі розвитку і зайняв його в результаті довгого і складного процесу історико-еволюційного прогресу (антропогенезу). Ще філософ Сократ заклав основи філософії людини.

   Багатовимірність  поняття "людина" окреслюється термінами "особистість", "індивід" та "індивідуальність". На сторінках радянської філософської літератури дискусії з приводу співвідношення цих категорії почалися з 60-х років. Б. Ананьєв у своїй роботі "Людина як предмет пізнання" один з перших розглядав структуру людини як індивіда, особистості й індивідуальності. Пишучи про людину як індивіда, дослідник має на увазі її природні особливості, анатомо-фізичну основу особистості [9]. Такий підхід поділяють і інші дослідники, вважаючи, що в понятті "індивід" концентруються передусім біологічні властивості, а соціальні описує поняття "особистість".

   Іншої думки дотримується А. Леонтьєв. На його думку, поняття "індивід" виражає певну цілісність, особливості конкретного суб’єкта, що виникають на ранніх етапах розвитку життя. Індивід, зазначає Леонтьєв, – це, насамперед, генотипне утворення, його формування продовжується і в онтогенезі (протягом життя). У міру розвитку індивіда дедалі виразнішим стає відокремлення природних та набутих особливостей. Іншими словами, індивіди індивідуалізуються [10, 174].

   Пізніше, у 80-х роках, радянські філософи дійшли єдиної думки про те, що здавна й  дотепер категорію "індивід" в усіх гуманітарних науках використовують для означення окремо взятої людини, як подано у філософському словнику, "одиничного представника людського роду" [11, 470]. Саме в такому значенні термін вживають у філософських працях останніх років. Зокрема, Л. Губернський, В. Андрущенко, М. Михальченко вважають, що поняття "індивід" означає окремішність існування людського, що поєднує природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості [12, 61]. У підручнику з філософії за редакцією М. Горлача, В. Кременя і В. Рибалка поняття "індивід" визначено як "соціальний атом, окрема людина, окремий представник людського роду і член якоїсь соціальної спільноти" [13, 472].

   Філософський  словник за редакцією В. Шинкарука тлумачить особистість як "суб’єкта суспільних відносин, носія свідомості та системи суспільно значущих якостей" [11, 470].

   Можна зробити висновок, що проблему індивідуальності, людини, індивіда чи то особистості  радянські дослідники, як і сучасні українські, також розуміли й розуміють неоднаково. Тому і існує багато протиріч, які залишаються актуальними і сьогодні.

   Що  стосується природи людини, то ця проблема дослідження має давню історико-філософську традицію. Значний досвід в її розробці накопичений і спеціальними науками. Якщо звернутися до історії розвитку наук, то можна бачити, як змінювалося поняття природи людини у міру накопичення знання про неї. У античності, наприклад, вважали, що все філософсько-наукове знання про людину і є знання про її природу. Ідеалістично мислячі філософи постійно зводили природу людини до духовного початку.

   Проте лише марксизм не просто відкинув ідеалізм і натуралізм в розумінні людини, але і відкрив дороги дослідження подвійної якісної визначеності людини, нерозривної єдності в ній природних і соціально-духовних визначень.

   Суспільні зв'язки не є чисто зовнішніми для  людини, не існують окрім або всупереч його природно-біологічним основам. Як пише Б.Т. Грігорьян, «науково-філософський розгляд і тлумачення природи людини і його суті виправдано і можливо лише в тому випадку, якщо виділяються також такі його реальні і функціональні властивості і особливості, які, не дивлячись на всі зміни в процесі історичного розвитку... Інакше кажучи, предметом філософського вивчення є людина в певній постійності і відносній незалежності своєї природи і одночасно в тій неповторній конкретно-історичній цілісності, в якій актуалізують себе ці його конкретні якості і властивості…»[14].

   У книзі  Э. Уілсона «Соціобіологія: Новий  синтез» містяться твердження, що незмінно викликають остронегатівную реакцію у критиків цього напряму. «Давайте, - писав він, - звільнимося зараз від умовностей і розглянемо людину лише як частину природи, неначе ми – зоологи-іншопланетяни, які складають каталог соціальних видів Землі…»[15].

   На  його думку, вкрай важливо звернутися до еволюційно-біологічних передумов, оскільки «…велика частина генетичної еволюції людської соціальної поведінки  відбувалася протягом п'яти мільйонів  років, передуючих цивілізації, коли співтовариства людей складалися з розкиданих і відносно нерухомих популяцій мисливців збирачів» [16].