Биологическое и социальное в природе человека

   Таким чином, згідно Уїлсона, людська природа  може бути представлена як система  складних реакцій на чинники середовища, вона сформувалася в далекому і тривалому еволюційному минулому людини і потім почала випробовувати на собі дію культури.

   Взагалі кажучи, поняття "природа людини" використовується соціобіологами настільки часто і в таких різних контекстах, що можна з упевненістю говорити про нього як про одне з центральних. В той же час вони не затрудняють себе ні визначеннями цього поняття, ні його описами, ні вказівками на те, які різні і часом несумісні його інтерпретації існували раніше і існують нині.

   Виходячи  з вищесказаного можна зробити  такий висновок, що в одних випадках під "природою людини" зі всією очевидністю розуміється сукупність ії природно-біологічних властивостей, в інших - лише генетична компонента біотичного субстрату, а в третіх - і зовсім все різноманіття визначень людини, включаючи такі ії відмінні риси, як свідомість, мова, здатність до трудової діяльності. Незрідка обговорення природи людини обмежується проблемою поведінки, яка у свою чергу зводиться лише до порівняння деяких форм поведінки у людини і тварини. 

3.   Методи дослідження  біологічного та соціального у природі людини.

   Сьогодні  під методом розуміють прийом або систему прийомів, що застосовуються в якій-небудь діяльності (науці, виробництві тощо).

   Методи  наукового дослідження – методи встановлення параметрів, структури, інших характеристик досліджуваних об’єктів.

Загальнонаукові методи дослідження – емпіричні (експеримент, спостереження, опис) та теоретичні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, пояснення, систематизація, класифікація і т. д.).

   Щоб з’ясувати метод дослідження біологічного та соціального у природі людини необхідно звернутися до діалектико матеріалістичної філософії. Тому, що саме діалектико-матеріалістична філософія розглядає людину як єдиного суб'єкта культури, який створює життєве середовище для себе й формується під його впливом. Це означає, що становлення світу культури є результатом тривалого процесу взаємовпливу біологічної та соціальної еволюцій. Тут можна виділити два принципових моменти: здатність суспільної людини продуктувати культуру є результат взаємодії біологічної та соціальної еволюцій, що включають і еволюцію знарядь, внаслідок чого людина — не лише творець культури, а й об'єкт, сформований на основі праці та культури, перехід від нелюдської стадії до людської відбувався поступово й прогресував тривалий час. Іншими словами, не тільки історія розвитку культури є історією об'єктування духовних здібностей, але й історія розвитку духовних здібностей людини є історією перетворення культури в «інгредієнт» цих здібностей.

   Діалектика - наука про загальні закони розвитку природи, суспільства, людини і мислення. Це один з основних методів філософського пізнання світу, що базується на аналізі всіляких точок зору на досліджуваний предмет. Як правило, такий усесторонній аналіз різних точок зору зводиться до зіткнення двох протилежних істотних позицій, які прийнято називати тезою і антитезисом. Виходячи з поняття що таке діалектика і дивлячись на предмет дослідження – обрано діалектичний метод.

   Мета  діалектичного методу:

• розглядати предмет з усіх боків і зі всіх можливих позицій;
• раціонально, ґрунтуючись на цьому усесторонньому аналізі, намагатися вирішувати філософські проблеми.

   У діалектиці існують різні зв’язки, в тому числі і біологічні, і соціальні. Визначається їх взаємодія та протилежність. Взаємодія відбиває процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їх стану, взаємоперехід. Щодо протилежності звернімося до одного з законів діалектики, це закон єдності і боротьби протилежностей (розкриває джерело їх розвитку). Таким джерелом є саме боротьба протилежностей. Протилежності – це сторони досліджуваного предмету, що різняться, виключають і передбачають одна одну, нарізно не існують.

   Єдність і боротьбу протилежностей можна  проілюструвати подвійною природою, наприклад, людини: першою є біологічна, а другою - соціальна. У біологічній еволюції саме шляхом боротьби спадковості і мінливості відбувається становлення нових форм життя.

   Узагальнюючи  можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності і боротьби суперечностей, на принцип переходу кількісних змін у якісні, на принцип заперечення. Як бачимо, у філософському розумінні даної проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи і буття, і усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають також причинність, цілісність та системність. 

   Значення  терміна “людина” – багатогранне, про що свідчить понятійний апарат наук, які вивчають людину.

   Філософію цікавить людина з точки зору її становища у світі як суб’єкта пізнання і творчості.

   Психологія  аналізує людину як цілісність психологічних  процесів, властивостей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, вольових властивостей тощо. Тобто  психологія шукає стабільні характеристики психіки, які забезпечують незмінність людської природи.

   Історики, навпаки, проявляють інтерес до того, як під впливом культурно-історичних факторів змінюється людська істота.

   Соціологія  досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів, а також шляхи й канали зворотного впливу особистості на соціальний стан.

   Серед питань, які цікавлять науку, релігію, кожну людину, найважливішим є  питання про природу людини, її походження і призначення, виникнення життя на Землі, зв’язок із Космосом, місце у Всесвіті. Ці питання надзвичайно складні й суперечливі. Незважаючи на досить розгалужену систему досліджень, накопичені результати, проблему виникнення життя і походження людини не можна вважати розв’язаною. Міркування з цього приводу можна класифікувати як моделі або гіпотези. Одні – більше обґрунтовані, інші – менше. Проте кожна гіпотеза не підтверджується практично… 
 

РОЗДІЛ II.

ТЕОРЕТИЧНІ  ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО У ПРИРОДІ ЛЮДИНИ 

2.1 Спадковість, як  біологічний чинник. 

   Спадковість — відновлення в нащадків біологічної схожості з батьками.

   Біологічна  спадковість визначає як те загальне, що робить людину людиною, так і те відмінне, що робить людей різними за зовнішнім виглядом і внутрішніми якостями. Питання про спадковість надзвичайно складне. Окремі його аспекти ще до кінця не досліджені, а тому в педагогічній літературі нерідко висловлюються і суперечливі думки щодо них.

   Людина  як частина живої природи успадковує передусім задатки типу нервової системи, на базі яких формуються тип темпераменту (меланхолічний, флегматичний, сангвінічний, холеричний), деякі безумовні рефлекси (орієнтувальний, оборонний, слиновиділення), конституцію тіла, зовнішні ознаки (колір волосся, очей, шкіри). До суто фізичних задатків належать і група крові, резус-фактор. Нащадки можуть успадкувати від батьків також певні хвороби: хворобу крові (гемофілію), шизофренію, цукровий діабет, венеричні хвороби.

   Особливу  роль у розвитку людської особистості відіграють власне людські задатки (високоорганізований мозок, задатки до мови, до ходіння у вертикальному положенні, до окремих видів діяльності). Складною в педагогіці та психології є проблема дослідження задатків, що характеризують схильність до певної діяльності, тобто здібностей у певній галузі.

   Як  свідчать дані фізіології та психології, вродженими у людини є не готові здібності, а тільки потенційні можливості для їх розвитку, тобто задатки. Що сильніше виявляються спеціальні задатки, то кращих результатів може домогтися людина в їх розвитку.

   На  особливу увагу заслуговує питання про спадковість інтелектуальних здібностей, на яких базується розвиток розумових і пізнавальних сил. Учені-генетики, спираючись на ґрунтовні дослідження, довели, що нормальні люди здатні практично до необмеженого духовного розвитку, оскільки можливості людського мозку необмежені. Приклад — засновникові кібернетики Норберту Вінеру було в 14 років присвоєно звання професора.

   У 1991 р. одинадцятирічний москвич Савелій  Косенко став студентом одного з  найпрестижніших навчальних закладів — Технічного університету (МВТУ ім. Баумана). У 2 роки Савелій уже читав, а в 7 — писав програми на домашньому комп'ютері. Коли настав час іти до школи, він екстерном склав іспити за 1—5 класи.

   Необмеженість можливостей людського мозку  покладено в основу концепції розвиваючого навчання, розробленої педагогами й психологами, її сутність — правильно організоване навчання може і повинно стимулювати розвиток учнів. Досвід такого навчання переконує, що залучення учнів до активної розумової діяльності значною мірою сприяє розвитку інтелектуальних задатків і здібностей.

   Від природи діти мають неоднакові інтелектуальні здібності. Тому шкільні навчальні  програми передбачають створення однакових  умов для розвитку задатків і здібностей усіх учнів, наявних у кожного в різному їх поєднанні. Для врахування індивідуальних відмінностей в інтелектуальному розвитку вчителі керуються принципом індивідуального підходу до кожного вихованця, організації диференційованого навчання.

   Важливим  для педагогічної теорії та практики є з'ясування питання, чи успадковуються психічні якості особистості. Світова педагогіка не дає на нього однозначної відповіді. Значна частина педагогів, психологів вважає, що психічні якості особистості, її моральний набуток передаватися у спадок не можуть, вони формуються у процесі її виховання, навчання і стосунків з навколишнім середовищем.

   Підсумовуючи, слід зазначити, що людська істота від природи отримує все, щоб стати людиною, проте повноцінним членом суспільства вона стає лише тоді, коли для цього існують належні умови, тому важливо якомога раніше виявити задатки до окремих видів діяльності й створити відповідні умови для їх розвитку. 

2.2 Вплив навколишнього  середовища на  розвиток і формування  людини. 

   Середовище — комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і значною мірою впливають на її розвиток.

   Середовище, що оточує людську особистість, можна  умовно поділити на природне (географічне), соціальне і домашнє, кожне з яких відіграє певну роль у розвитку людини. Природне середовище, у тому числі клімат, різноманітні природні умови та ресурси, безсумнівно, впливає на спосіб життя людини і характер її трудової діяльності. Соціальне середовище як сукупність суспільних і психологічних умов, у яких людина живе і з якими постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мірою. Тому потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання.

   «Головна  справа виховання якраз у тому й полягає, — вважав відомий психолог С. Рубінштейн, — щоб тисячами ниток зв'язати людину з життям — так, щоб з усіх боків перед нею поставали завдання, для неї значущі, для неї привабливі, які вона вважає своїми, до вирішення яких вона залучається».

   Рубінштейн  Сергій Леонідович (1889—1960) — видатний російський психолог і філософ. Основні праці присвячено проблемам психології, дослідженням пам'яті, сприймання, мовлення, мислення. Головна праця «Основи загальної психологи».

   У середовищі людина соціалізується. Соціалізація — процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить, а з іншого — активно залучається до системи соціальних зв'язків і набуває соціального досвіду. Мета соціалізації — допомогти вихованцеві вижити в суспільному потоці криз і революцій: екологічній, енергетичній, інформаційній, комп'ютерній тощо, оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві. При цьому людина прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення.

   Соціалізація  залежить від багатьох чинників, які  можна звести до трьох груп: 1) макрочинники (суспільство, держава, планета, світ і космос); 2) мезочинники (етнокультурні умови і тип поселення, в яких живе і розвивається людина); 3) мікрочинники (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, релігійні організації, товариства однолітків, засоби масової комунікації та інші інститути виховання). Вони різною мірою безпосередньо впливають на кожну конкретну людину, динамічно змінюються в умовах науково-технічної революції самі, змінюється і їх питома вага в соціалізації підростаючих поколінь.