Биологическое и социальное в природе человека

   Цілком  очевидна сила виховного впливу домашнього середовища, а також оточення дитини поза школою (вплив двору, вулиці). Особливим є вплив сусідів на виховання дітей у родині, адже від них найшвидше можна отримати і допомогу, і розумну пораду («Хороший сусід — найближча родина»). Підтримуючи добрі стосунки з сусідами, батьки вводять дітей у громадське життя, навчають їх жити з людьми і для людей, любити свою націю та поважати інші народи.

   Родинна педагогіка вчить батьків не тільки того, як використовувати сусідські  стосунки у вихованні дітей, а  й як учити їх будувати розумні  взаємини з однолітками у дворі. Адже тут дитина шліфує свій характер, позбувається недоліків. Цього вона не досягла б, перебуваючи тільки в оточенні дорослих. Щоправда, на вулиці збираються не лише ідеальні діти. Тому «у цій справі» треба виявляти обережність, але й не бути боягузом. У запалі веселих дитячих ігор і забав, що гартують тіло, відточують розум і радують душу, навряд чи так легко дитина може зіпсуватися.

   Спеціальної виховної роботи щодо їх профілактики потребують такі патологічні явища суспільного життя, як пияцтво, наркоманія, паління, хабарництво, злодійство, рекет, проституція.

   Певний  позитивний виховний вплив на розвиток особистості мають і засоби масової інформації — телебачення, радіо, преса — як один з компонентів соціального оточення. Повідомляючи про соціальне значущі факти, явища, події, процеси, вони виховують у підростаючого покоління певне ставлення до цієї інформації, сприяють його духовному збагаченню, соціальному зростанню, виробленню в нього правильного ставлення до життя, активної життєвої позиції. Зрештою, все це позначається на позитивному ставленні до навчальної праці як основного виду діяльності учня.

   Але слід мати на увазі, що окремі телепередачі або статті у газетах негативно впливають на розвиток неповнолітніх. Найчастіше дитина обирає сама, який телефільм дивитися, проте їй не завжди легко розібратися в побаченому на екрані, зробити правильні висновки. Тому нерідко вона схвально сприймає те, що викривають автори фільму, а відтак намагається наслідувати «телегероя». З огляду на таку психологію сприймання побаченого, найнебезпечнішими для виховання підростаючого покоління є зарубіжні серіали бойовиків, що заполонили український телеекран. На мою думку, педагоги повинні допомагати школярам правильно оцінювати побачене чи прочитане. 

3.   Єдність біологічного та соціального у природі людини.

   Сутнісні  риси людини не є сталою даністю  при народженні. Вони набуваються  людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім  предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. Керкегором і К. Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бергсоном і Т. Тейяром де Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе, тобто набуває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і свідомо творчою, соціальною, такою, що володіє мовленням, формує власну духовність. Ці властивості не виникають на порожньому місці, хоча й під соціальним впливом. Вони мусять мати певну потенційну основу, константу, якою є людське тіло як частина природного світу. «Людина створена таким чином, — писав І. Кант, — що враження і хвилювання, викликані зовнішнім світом, сприймає за допомогою тіла — видимої частини її істоти, матерія якої слугує не тільки для того, щоб закарбувати в [...] душі першої поняття про зовнішні предмети, а й необхідна для того, щоб внутрішньою діяльністю відтворювати і пов'язувати ці поняття, одне слово, для того, щоб мислити». Тобто природний організм людини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людині — людський організм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю.  

   Біологічне  є найвищим рівнем природного, який інтегрує в собі фізичне і хімічне. Це сукупність загальних суттєвих ознак  і властивостей людей як виду. Особливостями людського організму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпечує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, тривалість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише видова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам'ять, художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином, людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості. Натомість вроджені анатомо-фізіологічні особливості людини зумовлюють її здатність до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить людину слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні переваги. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).

   Тобто людина підпорядкована як законам живої  природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але  її немає і без особливого роду природних якостей.  

   Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального фактора — пансоціологізму і абсолютизації біологічного фактора — панбіологізму. У першому випадку людина постає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому — абсолютизується біологічна природа людини. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов'язані. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі. Природно-біологічний бік існування людини опосередковується й «олюднюється» соціокультурними чинниками. Це стосується і задоволення таких суто біологічних потреб, як продовження роду, харчування тощо. Інша річ, що соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити людину, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку» суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тільки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде — доброю чи злою, байдужою чи співчутливою, щедрою чи жадібною — залежить від якості соціального середовища. Отже, людина є цілісністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіативність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   ВИСНОВКИ 

   Антропогенез - процес історичного розвитку людини, того біологічного вигляду, до якого належимо ми всі. Найважливіше значення в розробці теорії антропогенезу має положення Ф. Енгельса про провідну роль соціальних чинників праці у формуванні людини. Інший наріжний камінь вчення про антропогенез – загальна теорія еволюції і її найбільше досягнення – гіпотеза походження людини від мавп, сформульована Чарльзом Дарвіном.

   Фрідріх Енгельс (1820-1895) в роботі «Роль праці  в процесі перетворення мавпи  в людину» обговорював проблему походження людства як соціуму. Дарвін же розглядав проблему походження людини не в соціальному аспекті, а суто з точки зору біолога.

   Отже, соціальне й біологічне існує  як нерозривна єдність. Біологічне, природне можна спрощено назвати системою, “що живе”, а соціальне – “як живе”. Але і “що живе”, і “як живе” злилися в єдине ціле, у соціальну істоту на ім’я Людина. Людина - один з видів тваринного царства з високорозвиненим мозком, складною соціальною організацією і трудовою діяльністю, що формують свідомість і роблять малопомітними біологічні першооснови організму. Людина є вищою, але не обов'язково останньою ланкою еволюції життя на Землі. На думку ряду вчених людина, як біологічний вигляд, унаслідок протиріч, що заглиблюються, між станом довкілля з можливостями і потребами людини, знаходиться в кризі, яка може завершитися поступовим його звироднінням. У цих умовах, на думку учених, почалося формування нового біологічного вигляду, який, кінець кінцем, витіснить людину і займе ії місце на планеті. Найважливішою ії властивістю може стати відмова від мови і перехід до телепатичного спілкування. При цьому всі особини виду використовуватимуть єдине інформаційне поле, що дозволить створити інтелектуально єдине суспільство і позбавитися від використання переважного числа технічних засобів, компенсуючи нашу недосконалість. Інші дослідники вважають, що біологічна еволюція людини повністю припинилася, змінившись еволюцією соціальної. Але, так або інакше, еволюція завжди йшла таким чином, що в її процесі виникали усе більш складні системи. Найбільш складним з них є мозок людини. Саме мозок генерує всі раціональні схеми, до яких людина пристосовує себе, свою діяльність і навколишній його світ.

Природне функціонування її організму соціально обумовлене, залежить від тих об’єктивних  історичних умов, у яких живе і які нею ж створені шляхом перетворення навколишнього середовища для задоволення своїх різноманітних потреб.

   Людина  являє собою цілісну єдність  біологічного, психічного й соціального  рівня. При цьому людський індивід  – це не проста арифметична сума біологічного, психічного й соціального, а їх інтегральна єдність, яка приводить до виникнення нового якісного ступеня – особистості. 

   Особистість – це міра цілісності людини, що включає  в себе усю множину взаємопов’язаних характеристик і елементів.

Головною підсумковою  властивістю особистості виступає світогляд.

   Особливим компонентом особистості є її моральність. Лишилось з’ясувати значення такого терміну, як „моральність”. Поняття „мораль” і „моральність” часто ототожнюються, і для цього є достатньо підстав. У сучасній літературі за ними закріплюється, наслідуючи німецького філософа Гегеля, розуміння моралі як форми суспільної свідомості, сукупності усвідомлюваних людьми принципів, норм, приписів, правил поведінки, а моральності — як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людини й стосунках між нею та іншими людьми.

   У кожному  суспільстві існують норми, які  регулюють взаємовідносини між  людьми відповідно до їх спільних інтересів. Усі релігійні й філософські  вчення були так чи так спрямовані на вироблення та обґрунтування цих норм, на доведення доцільності й необхідності їх дотримання. Як правило, всі ці норми спрямовували дії людей на те, щоб вони не заподіювали шкоди іншим людям, ставилися з любов'ю й повагою до своїх батьків і близьких, допомагали бідним і скривдженим, не були злостивими, заздрісними та жадібними, дбали не тільки про себе, а й про інших, творили тільки добро. Опановуючи ці норми, свідомо підпорядковуючи їм свої вчинки, почуття й думки, керуючись ними у своєму ставленні до світу та інших людей, людина стає високоморальною істотою. Вона відчуває себе відповідальною за наслідки своїх дій не тільки перед іншими, а й перед самою собою. Тільки їй властиві почуття сорому, честі й гідності, докори сумління, які теж підносять людину над усіма Іншими істотами. Ці "внутрішні охоронці" є одним з найбільших надбань культури, вони, як засвідчують учені, формувалися впродовж тисячоліть і саме завдяки їм може існувати й саме суспільство. Тому рівень морального розвитку людини є одним з найважливіших критеріїв людськості взагалі. Водночас людина, позбавлена моральних переконань і почуттів, називається неморальною.

   Мета  життя людини проявляється в різноманітних  видах діяльності – у праці, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і мистецтвом, в активній суспільній діяльності тощо. При цьому праця – не самоціль, а реальна основа створення об’єктивних умов для того, щоб кожна людина могла проявити себе, розгорнути свої здібності, виявити таланти.

Коли ми говоримо про життя, то необхідно розглянути і протилежне йому поняття – смерть. З усвідомленням кінцевого людського особистого буття можна зрозуміти ціль життя, пізнати людину, зрозуміти те, що природа або творець створили цю конкретну людину, усвідомити цінність і неповторність людського життя, тобто бережливого ставлення до неї.

   За  Аристотелем (384 – 32 до н. е.), справжня мета людського життя – блаженство, яке називається діяльністю. Діяльність душі пізнавальна. Але пізнання істини є самою привабливою із усіх діяльностей. Діяльність розуму відрізняється значимістю та цілісністю і містить у собі насолоду, яка підсилює енергію. Саме до такої мети, і повинна прагнути людина.

Збалансований розвиток людини можливий тільки тоді, коли вона захищена на біологічному та соціальному рівнях. Знання основ  безпеки  житедіяльності дозволить  людині вирішити цю проблему, розширити  аспекти самозахисту особистості  й, зокрема, розвинути у неї здатність піклуватися про себе, задовольняти свої потреби та одержувати задоволення від життя.

   Дискусія  про походження людини дозволяє визначити  ії місце в природі і ії відношення до неї. Якщо людина займає виняткове, центральне положення у всесвіті, будучи вінцем Природи, то тоді все на Землі повинно служити ій, а якщо людина - невід'ємна частина Природи, ланка єдиного життєвого ланцюга, тоді вона не має права бездумно підпорядковувати Природу, бо така діяльність порушує рівновагу, що створилася в процесі еволюції і природного відбору, що може привести (і приводить) до тяжких і навіть непоправних наслідків для всього, що живе на Землі і, в першу чергу, для самої людини. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ  

1. Зворикін  А. А. Особистість як єдність генотипічних, психофізіологічних, соціальних сторін людини і середовища його вивчення // Проблеми особи. Матеріали симпозіуму. – Том 2. – Москва, 1970. – С. 5 – 23.
2. Демін М. В. Проблеми теорії особи. – М., Вид-во Моск. ун-ту, 1977. – 240 с.
3. Хантінгтон С. Зіткнення цивілізацій або перевлаштування світового порядку // Pro et contra. – 1997. – Весна. – С. 114 – 147.
4. Спіркин А. Р. Філософія: Підручник. – М: Гардаріки, 1999. – 816 с.
5. Філософія. Підручник / За загальною редакцією проф. М. І. Горлача, проф. В. Г. Кременя, проф. В. К. Рибалка. – Харків: "Консум", 2001. – 672 с.
6. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / Губернський Л., Андрущенко В., Михальченко М. – К.: Знання України, 2002. – 580 с.
7. Біологічний енциклопедичний словник / Гол. ред. М. С. Гиляров; Редкол.: А. А. Баїв, Р. Р. Вінберг, Г. А. Заварзін і ін. — М.: Рад. енциклопедія, 1986.—831 с.
8. Філософія / ред. Горлач М., Кремень В. – Харків: Фоліо, 2001. – 400 с.
9. Ананьєв Б. Г. Людина як предмет пізнання. – Л., Вид-во Ленінград. 1966. – 339 с.
10. Леонтьев А. Н. Діяльність. Свідомість. Особа. – М., 1975
11. Філософський словник / За ред. В. І. Шинкарука. – Київ: Головна редакція радянської енциклопедії. – 1986. – 796 с.