Проблеми інформаційної незалежності держави

   Інформаційно-психологічна війна між політичними супротивниками є реальністю нашого часу й властива не тільки для зовнішньополітичної сфери, але й, як зазначалося вище, активно використовується у внутрішньополітичній діяльності. Саме мас-медіа допомагають формулювати й обстоювати правила й ідеологічні настанови, що лежать у їх основі, адже їхні унікальні можливості та привабливий зміст роблять їх найефективнішими засобами поширення інформації. Мас-медіа перетинають не тільки географічні кордони, але і межі класів, культур, поширюючи розваги та інформацію, які прививають чи оновлюють одні погляди, й виключають інші, та прив’язують ідеологічні модуляції до джерел влади. Мас-медіа допомагають творити і регулювати соціальну реальність, структуруючи найзагальніший досвід своєї аудиторії [6, с. 88-89]. ЗМІ задається дискурсивна віртуальна реальність, що формує соціальну дійсність, яка вигідна правлячим елітам. Політичний дискурс обумовлює загальний дискурс у засобах масової інформації, перш за все, в новинах, де активно використовуються синологізми і евфемізми. Це, в свою чергу, впливає на аналітику та відбивається у неформальній комунікації, спостерігається загальна стереотипизація. Досить згадати ефект «залізної завіси» чи Німеччину часів геббельської пропаганди.           

  Мас-медіа – головне знаряддя  в пропагандистських війнах. Масові  заходи, особливості створення натовпу  та керування ним передбачають  певні передумови, де визначальне  місце сьогодні також надається  ЗМІ. Мас-медіа стимулюють короткочасні  шаблони поведінки і довготривалі  конвенції, що впливають на  суспільство [6, с. 88]. Сформувавши свою аудиторію, ЗМК задають основи світогляду і світосприйняття у своїх споживачів, визначають хід їх думок і спонукають до дії, здібні в будь-який час перетворити її з нематеріального натовпу в матеріальний (за визначенням Московичи С. розподіливши натовп на матеріальний і нематеріальний (публіку), тобто глядачів, читачів, слухачів), із пасивної в юрбу активну, до того ж, не тільки прямим закликом до дії, а й за допомогою складновловимих, опосередкованих ефектів [детальніше див. 7]. Людина маси позбувається своєї індивідуальності, знеособлюється, критичність мислення знижується, усвідомлення регресує, втрачується індивідуальна відповідальність, набуває місця імпульсивність, латентна чи відкрита агресія. «Заразливість» емоцій і думок натовпу не залежить від інтелектуального розвитку, культурного чи соціального рівня її членів, їх статусо-рольвих відмінностей, юрба усереднюється. В натовпі індивід втрачає, завдяки дії навіювання, значну долю критики, при ослабленні та притупленні моральних вихідних, при підвищеній вразливості і гідній подиву внушаємостіКоли маси у наявності, завдання політики їх зорганізувати. Привести їх в рух можуть дві речі: пристрасть та вірування [9, с. 60]. Приматом тут було і єзнання психології людини в масі чи масової людини, природи колективної поведінки. Той же, хто контролює це знання й уміло використовує його, отримує у своє розпорядження потужний інструмент володарювання та впливу, і стає творцем історії.[2, с. 76].

Найбільш ефективним знаряддям  впливу у просторі неформальної комунікації  на суспільну свідомість, на думку  фахівців з інформаційно-психологічних  операцій, є анекдоти, прислів’я  й приказки, що поріднені певним механізмом організації, поширення  і впливу, мають довготривале життя  через свою емоційну виразність, образність, яскравість, та чутки, що головують  у теорії і практиці ведення інформаційно-психологічних  війн в площині неформальної комунікації. Чутки можуть різнитися за змістом, за типом ініціалізації та походженням (можуть виступати актуалізацією певних очікувань, первинного штучного створення, мати вторинну основу і активуватися через непряму дію), за рівнем достовірності інформації і співвідношенню до реальності, за емоційною насиченістю, за механізмом домінуючого розповсюдження і стійкістю. Природно їх використовують у ситуації невизначеності чи в ситуації, коли цілі, які декларуються, норми чи цінності, суперечать дійсності, або висвітлення ситуації мас-медіа не відповідає очікуванням аудиторії чи не зрозумілі їй, не співпадають з її відчуттям реалій [детально див. 8]. Вони сприяють узгодженню індивідуальної свідомості з масовою, слугують засобом адаптації колективної свідомості до реальних чи удаваних загроз спільності, суспільству в цілому. Важливо зазначити, що на відміну від анекдотів чи то приказок чутки належать принципово до неписьменної комунікації через неможливість адекватно зафіксувати їх письмово. Чутки доповнюють чи підмінюють офіційні джерела інформації. Проте вони все ж можуть з’явитися на шпальтах газет, у радіо- та телеефірах, в мережі Internet, однак, це не основний канал їх поширення. Відповідно канали поширення чуток і анекдотів різні. Різна і тривалість життя.

Американські фахівці з психологічної  війни підкреслюють наступні характеристики чуток (Abner A.N. Psywarriors. Psychological warfare during the Korean war. – Shippensburg, 2001. – P. 51):

-          вони повинні бути логічними і достовірними;

-          вони повинні будуватися довкола ситуації чи персони, які добре відомі;

-          ефект чуток зростає за умов їх важливості для безпеки слухача, його теперішнього стану і поглядів на майбутнє;

-          вони повинні сприяти особистому рішенню зробити що-небудь чи розумово підготувати до майбутньої дії;

-          поклик повинен бути емоційним і прагматичним;

-          вони повинні бути простими, аби їх можна було легко перекладати; їх можливо звести до ключової фрази, яку було б легко розповсюджувати [13, с. 321-322].

Цікавість до анекдоту міститься в  його відмінностях серед засобів  неформальної комунікації як то наповненості «енергетичним зарядом» темолептичної  спрямованості, яскравій забарвленості  та особливій лексично-семантичній  побудові. За визначенням анекдот  повинен буди виключно незнайомим. На відміну від чуток він не передбачає обговорення, а його семіотична і семантична побудова не можуть бути змінені. А відповідна дотепність і  влучність анекдоту забезпечує йому довготривале життя.

Особливе місце в неформальній комунікації займають певні речові формули, розхожі вирази, якими є фразеологізми. Фразеологізми, як правило, поділяють на фразеологічні зрощення або ідіоми (від гр.idioma – самобутній зворот, фразеологічні єдності, фразеологічні сполучення та фразеологічні вирази (прислів’я й приказки, афоризми). Прислів’ям й приказкам, афоризмам через їх стислу змістовність, емоційну виразність та образність притаманні відтворюваність та стійкість.

Звідси і зацікавленість до прислів’я  і приказки, як засобу модифікації  суспільної свідомості. Виникаючи як відгук на потреби суспільства, прислів’я  та приказки оформлюють суспільну думку  і формують відповідні стереотипи. Крилаті фрази, засвоєні з фольклорних, літературних джерел, а також афористичні вислови відомих політиків, філософів, письменників, влучні вирази героїв художніх творів, фільмів, театральних вистав тощо стають важливим експресивним засобом мови. Фразеологізми передаються із вуст в уста, являючись віддзеркаленням, з одного боку, менталітету певної суспільної спільноти, з іншого, – ситуації в суспільстві.

Російська дослідниця Ростовцева Л.І. звертає увагу на те, що межа між  прислів′ями й приказками вельми рухома; додав одне слово – і  приказка перетворилася на прислів′я, відняв – навпаки, прислів′я перетворилося  на приказку [15, с. 91].  Повертаючись до феномену, до анекдоту, слід відзначити, що зазвичай найбільш цікаві з них мають довготривале життя у вигляді приказок. Як ті, так і інші можуть створюватися штучно і «вражати» суспільну свідомість, задавати певні конвенції, які виступають підґрунтям для формування соціальних та культурних стереотипів та осідають в підвалинах суспільної свідомості. Характерною ознакою багатьох анекдотів є дискурсивні характеристики існуючих стереотипів, які можуть бути задані штучно і час від часу у разі необхідності підкріплюватися. Слід згадати анекдоти за радянських часів, що визначали роль героїв за національно-етнічною ознакою, тим самим забивався кіл у декларуєму єдність народів колишнього СРСР.

Повертаючись до феномену, до анекдоту, слід відзначити, що зазвичай найбільш цікаві з них мають довготривале життя у вигляді приказок. Як ті, так і інші можуть створюватися штучно і «вражати» суспільну свідомість, задавати певні конвенції, які виступають підґрунтям для формування соціальних та культурних стереотипів та осідають в підвалинах суспільної свідомості. Характерною ознакою багатьох анекдотів є дискурсивні характеристики існуючих стереотипів, які можуть бути задані штучно і час від часу у разі необхідності підкріплюватися. Слід згадати анекдоти за радянських часів, що визначали роль героїв за національно-етнічною ознакою, тим самим забивався кіл у декларуєму єдність народів колишнього СРСР.

Різноманітність за формою впливу вирізняє можливості та ступінь вибірковості інформаційно-психологічної зброї  щодо певних особистостей, вимагає  формування принципу комплексності  та інтеграції різновидів ІПЗ при  плануванні та веденні інформаційно-психологічних  війн. Відтак постає питання формалізації самого процесу, де визначальним стає чітке окреслення та опис об’єкту впливу та рознесення в часі послідовності інформаційно-психологічних операцій. Відповідно ІПВ – це цілеспрямовані, системні, за часом узгоджені удари на усьому просторі – в зоні формальної і неформальної комунікації. Мішенню виступає самоідентифікація особистості, її соціальна і рольова ідентифікація, які задають загальну інтенціональність окремої особистості і суспільства в цілому; самоусвідомлення як усвідомлення особистістю власної самобутності, так і самобутності спільноти в соціумі, які відображені в культурних традиціях, віруваннях, менталітеті, зазначені в мові; базові цінності людини, що лежать в основі її оцінок і суджень. Підхід зрозумілий: знаючи головні характеристики відповідної спільноти, починаючи від віководемографічних і закінчуючи соціоекономічними, визначивши пануючі психотипи, розуміючи менталітет, на базі певних технологій можна активно впливати на цільову групу, модифікувати суспільну свідомість і формувати громадську думку, і, у відповідності до цілей, провокувати, спонукати, збурювати до певних дій, або дезорієнтувати і дезінтегрувати як окремі соціальні групи, так і цілі народи, породжувати «суіцидальну пасіонарність мас» [11, с. 60].

Інформаційно-психологічна війна  розглядає супротивника як систему. При цьому ІПВ – це безперервна  черга ІПО, які щоразу виводять систему (супротивника) в точку біфуркації, коли непрогнозованість усередині  системи протиставляється заданості  зовні.

Інформаційно-психологічна війна  націлена на порушення існуючого  порядку і створення хаосу, прискорення  біфуркаційного процесу у заданому напрямку задля формування певного пост-біфуркаційного процесу. Не дивлячись на величезну кількість управляючих параметрів явних і неактуалізованих, різної нашарованості, глибини і тривалої прихованості, випадкових перемінних, певна формалізація процесу дозволяє через спрямовані інформаційно-психологічні впливи наділяти об’єкт впливу іншими змістами, значеннями, пов’язуючи в єдине ціле різноманітні явища.

Синергетичний підхід, що використовується в даних війнах передбачає необов’язковість домінування в його традиційному розумінні. Можливості всебічного панування  через цілковите володарювання  досягається шляхом з’ясування структурних  елементів загальної системи  простору ІПВ – у політичному, економічному, фінансовому, соціальному, військовому та інших вимірах, її підсистем на всіх рівнях, де головним завданням постає викриття точок активного впливу (в управлінні – точок прийняття рішень) в зоні біфуркації, відносно незначним «натиском» на які, можна змінити загальну систему, тобто конфігурацію об’єкту впливу. Здійснюється вимушений вибір однієї з цілого віяла тенденцій, породжуються зовсім інші закономірності розвитку, соціокультурне відтворювання обідняється чи взагалі знищується.

В той же час потрібно розуміння  того, що ступивши на шлях ІПВ, цілеспрямована управлінська дія і результат, на який розраховує та отримує в площині своїх намірів суб’єкт дії, створюють когорту побічних результатів, що продовжують життя у відповідності до своєї логіки. З часом вони створюють кумулятивний ефект, що вимагає наступного управлінського рішення. Звідси випливає, що ІПВ – це безперервний процес, який сам набуває якостей неврівноваженості, нелінійності, стохастичності і незворотності. Відповідно, одним із головних завдань, що вирішується в ІПВ є реалізація наукової функції передбачення.

Науково-технічна революція, нові інформаційні технології, глобальні інтеграційні процеси привели до формування глобального  інформаційного співтовариства, у якому  інформація є головним чинником керування  сучасним світом й основним інструментом влади. Створюється нове інституціональне середовище, перетерплюють корінні  зміни фундаментальні політичні, правові, економічні, соціальні й культурні  правила і норми суспільного  проживання.

Глобальна дійсність вельми складна, нестабільна й до того ж нелінійна. Сьогодні навряд чи можна назвати  державу, що виокремлена із загального інформаційно-комунікативного простору і є незалежною від загальних  інформаційних потоків. Життєдіяльність  суспільного організму сьогодні цілком визначається рівнем розвитку, якістю функціонування й безпекою інформаційного середовища [16, с. 68]. Багаторівневий і  багатошаровий комунікативний простір  будь-якої держави немов відкрита система, що знаходиться в положенні  нестійкої рівноваги і може, за певних умов, навіть через слабкі чи надслабкі впливи опинитися у  ролі керованої. Очевидність зростання  впливу ЗМК на динаміку соціальних і комунікаційних процесів усього світового  співтовариства вказує на необхідність створення ефективної системи керування  інформаційним простором і структурою інформаційної безпеки, як з боку держави, так і легітимних наддержавних інститутів, суспільства в цілому. Не дивлячись на значну кількість  законодавчих та підзаконних актів, що ухвалені в Україні, на сьогодні вочевидь не тільки невизначеність із структурою державної інформаційної  політики, де чітко не з’ясовані  як її внутрішні, так і зовнішні складові, а й відсутнє саме розуміння інформаційно-психологічної  безпеки як одного з головних елементів  національної безпеки. Час ставить  питання перед політичною елітою України щодо визнання інформаційно-психологічної  експансії проти країни. З одного боку, спостерігається “вестернізація”  медіа-простору, з іншого, — панування  російських мас-медіа. І, якщо володарювання  в українському медіа-просторі російськомовних  друкованих видань, теле- і радіопродукцій склалося історично і доволі часто  обговорюється, то прищеплення масової  культури Заходу, в першу чергу, американської  масової культури, яке також є  штучним, залишається поза прискіпливої уваги. Як правило, замовчується чи відкидається проблема, що Україна стала ареною зіткнення культур і боротьби за домінування над її територією та виступає у ролі “буферної зони”. Таке положення призводить до руйнування психічної основи буття української  нації, титульного етносу і повної підпорядкованості  національної свідомості примхам долі в протистоянні колишніх супротивників  “холодної війни”. За таких умов особливого значення набувають мова та відродження національно-культурних цінностей. Саме мова стає на сьогодні одним із каменів спотикання, коли проросійськими силами в Україні штучно роздмухується мовне протистояння Сходу і Заходу, спекулюється ідея набуття російською мовою статусу другої державної. Причина зрозуміла – Росія боїться втрати можливостей ментально-мовного впливу на Україну, так як саме мова задає семантичну інтерпретацію та концептуальне визначення почутого (побаченого), формує основи веріфікації. В той же час, слід зазначити, що Україна є державою поліетнічною і мультікультурною. Відповідно існує потреба врахування цих особливостей. Проблема етнонаціональної безпеки щодо виникнення етнонаціональних конфліктів безпосередньо пов’язана, як вже відзначалось, з позицією політичної еліти та загальнодержавною політикою в сфері інформації.