Психологiчнi особливостi та розвиток спiлкування учнiв у юнацькому вiцi

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Ніжинський державний  університет

імені Миколи Гоголя

 

 

 

 

Кафедра психології

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

 

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ  ТА РОЗВИТОК СПІЛКУВАННЯ УЧНІВ У  ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

 

 

 

 

 

 

 

 

студентки ІІ-го курсу

Історико-юридичного факультету

спеціальності «історія та правознавство

Квітковської Аліни  Віталіївни

 

Методист із психології:

Пісоцький В. П.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ніжин - 2013

Зміст

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Сучасний період розвитку суспільства пов’язаний з підвищенням ролі діалогічних форм взаємодії в розв’язанні соціально-економічних і науково-технічних проблем, визначив дефіцит особистостей, здатних творчо вирішувати проблеми. У зв’язку з цим, особливої актуальності набуває проблема підвищення інтелектуального потенціалу учнів, розвитку їх діалогічного мислення.

“Логічним центром” загальної  системи психологічної науки  в останній час стає проблема спілкування. На її основі можливий більш глибокий аналіз психологічних закономірностей  і механізмів регуляції поведінки  людини, формування її внутрішнього стану.

У зв’язку з тим, що спілкування є соціальним, сучасна  ситуація в суспільстві прямо  залежить від змін мотивації структури  інтересів, сучасних для старшокласників, тому вивчення взаємозв’язку соціометричного  статусу та переважаючого стилю  спілкування старшокласників є особливо актуальною темою. Але у сучасних психолінгвістичних, філософський, педагогічних і психологічних дослідженнях недостатня увага приділяється цій проблемі.

Групова діяльність складається  із взаємодії індивідів при спільному  вирішенні певних задач (економічних, виховних, правоохоронних, виробничих та ін.). Найважливішою умовою взаємодії людей у групах є спілкування. Спілкування об’єктивно продовжується спільною життєдіяльністю людей в системах їх зовнішніх стосунків з соціальним оточенням у внутрішньогрупових міжособистісних стосунків. Міжособистісні стосунки базуються на основі ділових і емоційних оцінок, а також переваг людьми один одного. Особливо в юнацькому віці спілкування стає головним джерелом пізнання навколишнього світу, а вміння творчо вирішувати проблему є важливим при соціалізації та адаптації в суспільстві.

Слід відзначити, що її розробка проблеми спілкування, пов’язана з працями А.Н. Леонтьєва, який вважав, що спілкування – певний бік діяльності, бо воно існує у кожній діяльності в якості її елементу. Соковкин В.К. аналізує людське спілкування як взаєморозуміння, як комунікацію, як діяльність, як відносини та як взаємовплив. Б.Г. Ананьєв підкреслював, що головною характеристикою спілкування, як діяльності є те, що через неї людина будує свої взаємовідносини з іншими людьми.

Значення спілкування  з боку вікової психології розглядались як у зарубіжній, так і в радянській психології. Представник гештальтпсихології К. Левін розглядав спілкування  в юнацькому віці з точки зору соціально-психологічного явища.

Левін вважав, що в цьому  віці розширюється життєвий світ юнака, коло його спілкування, групова прихильність до типу людей, на яких вони орієнтуються.

В радянській психології Ельконін Д.Б. розглядає значення спілкування  в старшому шкільному віці з позиції культурно-історичної теорії. Ельконін визначав, що в підлітковому віці спілкування є ведучим видом діяльності, але і в юнацькому віці воно не губить свого значення. Дякуючи спілкуванню, юнаки будують відносини, включаються в різноманітні види діяльності. Всі дослідники (Виготський Л.С., Божович Л.М., Кон І.С. ті інші психологи юнацтва) так чи інакше сходяться у визнанні того великого значення, яке має для старших школярів спілкування з однолітками. Для хлопців цього віку важливо не тільки бути поруч з однолітками, але і, головне, займати серед них задовольняючий їх стан.

Як показує дослідження  І.С. Кона, саме невміння, неможливість добиватись такого стану часто є  причиною недисциплінованості та правопорушень  юнаків. Це супроводжується підвищеною конфліктністю хлопців за відношенням до своїх груп, членами яких вони постають.

Значення для юнаків та дівчат їх рідних та однолітків принципово неоднакове в різних сферах діяльності. При їх потязі до самостійності, юнаки  потребують життєвого досвіду старших.

                                                                                                                                                                

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Спілкування як категорія в психології

 

Спілкування вивчається різноманітними науками: соціологією, філософією, медициною, педагогікою. Ми ж будемо розглядати

спілкування з точки  зору психології. Спілкування – 1) складний, багатоплановий процес встановлення і  розвитку контактів між людьми, які  породжуються потребами в спільній діяльності і включає до себе обмін інформацією, виробітку єдиної стратегії взаємодії; 2) здійснювана відомими засобами взаємодія суб’єктів, що викликана потребами спільної діяльності і направлена на відчутну зміну в стані, поведінці і особово-сенсових утвореннях партнера через складності і ємність феномена спілкування, тлумачення його як поняття залежить від вихідних теоретичних і критеріальних підвалин. В самому загальному вигляді спілкування виступає як форма життєдіяльності. Соціальний сенс спілкування полягає визначається тим, що в його процесі суб’єктивний світ одної людини розкривається для іншої.

В спілкуванні людина самовизначається і самопред’являється, показуючи свої індивідуальні особливості. За формою здійснюваних впливів можна  судити про комунікативні навички і риси характеру людини, по специфіці організації мовних сполучень – про загальну культуру і грамотність.

Спілкування пронизує всю життєдіяльність  особи. Форми спілкування вкрай  різноманітні. Але, в кінцевому рахунку, вони визначаються об’єктивними умовами, насамперед, характером суспільно-економічної формації. Кожне покоління людей застає як дещо дане певну суму виробничих сил, капіталів і соціальних відносин. Спілкування, виражене в безпосередніх міжособових зв’язках людей, завжди відповідає певним історично склавшимся і соціально необхідним формам комунікації і реалізується у відповідності з нормами соціально задовільної поведінки.

Проаналізуємо визначення, які дають  спілкуванню різноманітні автори.

М.С. Каган розглядає спілкування як один з видів людської діяльності, якому властиві відповідна структура і атрибути.

Л.П. Буєва (1978) припускає, що “спілкування є безпосередньо спостерігаєма  і переживана реальність і конкретизація  суспільних відносин, їх персоніфікація, особова форма. Суспільні відносини при цьому складають зміст процесу (дії об’єктивних суспільних законів і відносин), а спілкування – його індивідуалізовані форми”.

В.М. Соковкин (1974) аналізує людське  спілкування як комунікацію, як діяльність, як відносини, як взаєморозуміння і взаємовплив.

З точки зору А.Н. Леонтьєва, спілкування слід розглядати як визначену  сторону діяльності, тому що воно присутнє в будь-якій діяльності в якості її елемента. Саму ж діяльність можна  розглядати як необхідну умову спілкування.

Спробу інтегрувати  в межах єдиної концепції різноманітні соціально-психологічні підходи до проблеми спілкування здійснила  Г.М. Андреєва. Характеризуючи спілкування, вона виділила в ньому три взаємопов’язані  сторони: комунікативну (обмін інформацією  між тими, хто спілкується), інтерактивну (організація взаємодії тих хто спілкується) і перцептивну (процес сприйняття одне одного партнерами і встановлення на цій основі взаємопорозуміння).

Аналіз досліджень психологів приводить до висновку про те, що незалежно від того, чи визнає це сам дослідник, чи ні, але фактично майже всі дослідження орієнтовані на один із вищеназваних теоретичних напрямків.

Поряд з вище переліченими авторами, значення спілкування і  його вплив на розвиток особистості  вивчали такі радянські психологи, як Б.Г. Ананьєв і В.М. М’ясенцев.

Дослідження Б.Г. Ананьєва (1969) націлені на глибоке і всебічне вивчення спілкування, велике значення має осмислення вже здійсненого  в цій галузі в минулому, як в  психології, так і в суміжних з  нею науках.

Б.Г. Ананьєв підкреслює, що особливою і головною характеристикою спілкування як діяльності є те, що через нього людина будує свої відносини з іншими людьми. Він пише: “Поведінка людини виступає не тільки як складний комплекс видів його соціальної діяльності, за її допомогою приймає форму предметів оточуючий його світ, але і як спілкування, практична взаємодія з людьми в різноманітних соціальних структурах”.

Розглядаючи психологічне значення взаємодії, що здійснюється в  формі спілкування, Б.Г. Ананьєв неодноразово підкреслює, що, будучи обов’язковим компонентом праці, навчання, гри і всіх інших видів діяльності, які передбачають взаємодію людей, вона є основою, без якої неможливе пізнання ними діяльності, формування у них емоційного відклику на цю дійсність і основаного на цьому пізнанні і емоційним відношенням поведінки в цій дійсності.

“Спілкування, - пише він, - настільки ж соціальне, як і індивідуальне  явище. Тому так нерозривно пов’язане  соціальне і індивідуальне в  найважливішому засобі спілкуванні  – мові, індивідуальним проявом, механізмом якого є мова.” Пантоміміка і жестикуляція, інакше кажучи, неречові форми спілкування, стають такими саме тоді, коли експресія поведінки виконує комунікативну функцію.

Окрім речових і неречових  засобів спілкування, Б.Г. Ананьєв виділяє і внутрішню сторону – пізнання учасниками спілкування одне одного, міжособові відносини, саморегуляцію вчинків людини з урахуванням отриманого знання, перетворення внутрішнього світу людей, що приймають участь в спілкуванні.

Б.Г. Ананьєв чітко показав значимість категорії спілкування для загальної, вікової і педагогічної психології, а також для психології індивідуальних різностей.

В.М. М’ясенцев також  вніс значний вклад в розробку комплексу питань, що стосуються психології спілкування.

За думкою В.М. М’ясенцева, зв’язок відбиття людьми одне одного в спілкуванні з їх взаємовідносинами очевидний. В спілкуванні відбиваються стосунки людей з їх різноманітною активністю, вибірковістю, позитивним або негативним характером. Засобом або формою спілкування і відносин є відносини людини з людиною.

Причини, які визначають наявність або відсутність відповідності  між відношенням і звертанням учасників спілкування, В.М. М’ясенцев  бачив не лише в особливих властивостях кожного з тих хто спілкується, але і в обставинах спілкування, і, зокрема, в характері малої групи, яку утворюють люди, які спілкуються. Він вважав, що взаємовідносини відіграють значну роль в характері процесу взаємодії, і, в свою чергу, представляють результат взаємодії. Ті переживання, які виникають в процесі взаємодії, укріплюють, руйнують або реорганізують відносини.

А також, В.М. М’ясенцев  відмічав, що спілкування може впливати на ті або інші характеристики психічних  процесів, психічних станів і властивостей людини, істотно змінювати або перебудовувати.

Роботи В.М. М’ясенцева, в основному були в галузі загальної  психології, але деякі його роботи були розроблені з точки зору медичної психології.

Спілкування є таким  процесом взаємодії людей, в якому  особи, які в ньому приймають  участь, своїм зовнішнім виглядом і поведінкою завдають більш або менш сильний вплив на бажання і наміри, на думки, стан і почуття одне одного.

У різних людей різні  здатності спілкування. В той  час, як одні з них, вступаючи в  контакти з оточуючими без особливих  зусиль зі своєї сторони або підтримують, або просто створюють в інших людей добрий настрій, інші вносять в свої взаємовідносини з людьми напругу або провокують в останніх негативні емоції.

Об’єктивні відносини, в які люди вимушені вступати в  процесі своєї життєдіяльності, і суб’єктивне відображення даних відносин у вигляді думок і почуттів (суб’єктивні відносини) складають два основних шари міжособових відносин.

Взаємовідносини – це специфічний вид відносин людини до людини, в якому є можливість одночасного або віддаленого відповідного особового відношення, а спілкування – це інформаційна і предметна взаємодія, в процесі якої виявляються і формуються міжособові взаємовідносини.

Спілкування слід розглядати і як бік будь-якої спільної діяльності (оскільки сама діяльність є не лише праця, а і спілкування в процесі праці), і як особливу діяльність.

В спілкуванні можна  виділити три взаємопов’язані сторони: комунікативну, інтерактивну і перцептивну. Комунікативна сторона полягає  в обміні інформацією. Інтерактивна полягає в організації взаємодії між індивідами, які спілкуються, інакше кажучи, в обміні не лише знаннями, ідеями, а і діями. Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття одне одним партнерами по спілкуванню і встановленню на цій основі взаємопорозуміння.

В онтогенезі спілкування  є первинною, домінуючою формою відносин дитини до оточуючого середовища. Ця форма  передбачає, перш за все, розуміння  з боку іншого суб’єкта (в першу  чергу, матері), яке потім замінюється  формою, що передбачає взаєморозуміння, іншими словами, дитина не просто виражає свої бажання але й враховує бажання людей, від яких залежить реалізація його власних.

З часом ведуча роль переходить від спілкування до предметної діяльності.

Предметна діяльність реалізує таке відношення світу, яке виключає розуміння, піклування або любов зі сторони об’єкту діяльності. Об’єкт діяльності – річ неістотна, він байдужий до бажань дитини, до її існування и існує незалежно від дитини.