Психологiчнi особливостi та розвиток спiлкування учнiв у юнацькому вiцi

Для того, щоб використати  предмет або уберегтись від небезпеки, пов’язаної з ним, необхідно вивчити його. Це вивчення відбувається шляхом дії на предмет. Якщо при спілкуванні найбільш сильним бажанням була демонстрація бажання, то відтепер прояв бажання не лише втрачає сенс (предмет не сприймає бажання), але й може, навіть, зашкодити вивченню. Чим неупереджене буде дослідження, тим краще виявиться власна природа предмета. Таким чином, предметна діяльність формує у дитини об’єктивне відношення до світу. Але предметне, об’єктивне відношення до світу не витісняє відношення до світу як суб’єкта.

Рушійною силою дитячого розвитку є протиріччя між двома  відношеннями дитини до світу між  формою спілкування, яку вона може, хоче, або має здійснювати, і формою предметної діяльності, яка їй доступна або яка їй або від неї вимагається.

Народившись, будь-яка людина попадає не лише в певний природний світ, але і в світ вже встановлених і багато в чому склавшихся людських взаємовідносин. Вступаючи в контакти, деяку частину цих відносин вона більш або менш активно перетворює у відповідності зі своїми особовими особливостями. В залежності від ступеня власної залученості людини в перетворення відносин, в які вона вступає, можливо умовно виділити три рівні спілкування: соціально-рольовий, діловий і інтимно-особовий.

В книзі “Вихователю  про психологію і психологію спілкування”, А.Б. Добрович вводить поняття і аналізує сім рівні спілкування: примітивний, маніпулятивний, стандартизований, конвенціональний, ігровий, діловий і духовний. На наш погляд, подані форми відношень точніше було б назвати рівнями мистецтва спілкування. Але зміст і стиль спілкування залежать не лише від того, наскільки людина оволоділа цим мистецтвом. Багато що визначається характером відносин, в яких вона знаходиться зі співрозмовником.

В будь-якому суспільстві  для кожної конкретної ситуаційної сфери, більше того, для кожної ситуації існують свої правила (встановлені законом чи традицією), знання яких допомагає в конкретних ситуаціях уникнути повного безплідного виснаження обох сторін. Причому, більше постраждалою в конфлікті, як правило, є сторона, яка в меншій мірі прагне до згоди як визнання певних правил, які регулюють взаємовідносини.

Згода як формальний рівень розуміння стосується не лише соціального-рольового  рівня спілкування, але і діловому і інтимному спілкуванню.

Кожний індивід виконує багато різноманітних соціальних ролей, іншими словами, фіксованих позицій в системі суспільних відносин, певного нормативного зразка поведінки, яка очікується від кожного, хто займає це місце. Суспільні відносини є безособовими, коли взаємовідносини між людьми визначаються лише тими соціальними ролями, які вони займають без урахування особливостей їх виконання.

Знаходження особистих  рис в стилі виконання соціальної ролі викликає в інших членів групи  відповідні реакції, і тим самим  в групі виникає система міжособових відносин.

Найважливіша риса міжособових  відносин – їх емоційна основа. Це означає, що міжособові відносини виникають  і складаються на основі певних почуттів, що народжуються у людей по відношенню одне до одного. Ці почуття можуть бути кон’юктивними – зближуючими, об’єднуючими людей і диз’юнктивними – роз’єднуючими їх.

Соціально роль розуміється  як безособова норма, яка не залежить від особистих властивостей виконуючих її індивідів. Хоча вимоги, які пред’являються до людини роллю, не завжди формуються однозначно, як в військовому уставі чи посадовій інструкції, вони тим не менш, досить об’єктивні. При дослідженні особистості словом “роль” позначають певний аспект, частину, сторону діяльності особи. Роль завжди в тому чи іншому ступені інтериорізована, іншими словами, засвоєна особою. Увага тут акцентується насамперед на тому, що сама людина сприймає, усвідомлює і оцінює ту чи іншу свою роль, яке місце займає вона в її образі “я”, який особистий сенс вона в неї вкладає.

Поняття “соціальна роль” ніби то зв’язує діяльність особи і її самосвідомість з функціонуванням соціальної системи. Особистість не може визначити себе безпідставно до системи своїх “соціальних ролей”, вона може зливатись, ідентифікувати з ними чи відсторонюватись, дистанціюватись від них, навіть протиставляти себе ним, але у всіх випадках при визначення свого "я“, вони ніби то слугують для особистості точкою відліку.

Розглянемо питання  міжособових відносин і тривожності. Вікова тривожність обумовлена головним чином сферою міжособових відносин, оскільки вона безпосередньо пов’язана з тим, як людину оцінюють інші. Розходження в оцінках, даних людиною самій собі і отриманих нею від інших людей, є важливим джерелом тривожності.

Суб’єктивно тривожність  переживається як неприємний стан, який супроводжується передчуттям і почуттям страху. До фізіологічних симптомів тривожності відносять серцебиття, пітливість і цілу низку інших тілесних проявів. Джерелом виникнення тривожності вважається сприйняття погрози “я”.

Вважається, що тривожність буде високою в тій мірі, в якій значимі інші схильні, за думкою індивіда, судити про нього негативно, відноситись до нього критично.

Низька самооцінка, видимо, пов’язана з високою тривожністю. Інакше кажучи, тривожність зростає  тоді, коли індивід відчуває свою неадекватність і неефективність в повсякденному житті.

Тривожність буде високою  і тоді, коли суб’єктивно сприймаєма оцінка інших не співпадає з самооцінкою  і несе, в порівнянні з нею більш  негативний характер. Тут тривожність, з усією вірогідністю, породжується погрозою самооцінці.

Поряд з пізнавальним і діловим спілкуванням існую  інтимно-особове спілкування, змістом  якого виступає співучасть партнерів  в проблемах одне одного, можливість розділити з іншими своє духовне  і практичне існування. Інтимно-особове спілкування виникає за умови спільності цінностей партнерів, а співучасть забезпечується розумінням думок, почуттів і намірів іншого, емпатією. Завдяки співучасті в інтимно-особових відношеннях виникає самоактуалізація індивіда, чому в найбільшому ступені сприяє вищі форми інтимно-особового спілкування – дружба і любов.

Біти в стані емпатії означає точно сприймати внутрішній світ іншого із збереженням емоційних і смислових відтінків. Ніби то стає цим іншим, але без втрати почуття “ніби то”. Так, відчуваєш радість або біль іншого, як він сприймає і відчуває їх причини, як вони сприймають. Але обов’язково має залишатись відтінок “ніби то”: ніби то я радуюсь чи засмучуюсь.

Ампатичний засіб спілкування з іншою особою має декілька сторін. Від передбачає входження в особовий світ іншого і перебування в ньому “як вдома”. Він включає постійну чутливість до змінюючи переживань іншого – до страху або гніву, або захопленістю чи ніяковістю, одним словом, до всього, що відчуває він чи вона. Це означає тимчасове життя іншим життям, делікатне перебування в ній без оцінки і засудження. Це означає уловлювання того, що інший сам ледве усвідомлює. Але при цьому відсутні спроби розкрити взагалі неусвідомлювані почуття, оскільки вони можуть виявитись травмуючими.

Це включає повідомлення ваших вражень про внутрішній світ іншого, коли ви дивитесь свіжим і спокійним поглядом на ті його елементи, які турбують чи лякають вашого співбесідника. Це передбачає часте звертання до іншого для перевірки своїх вражень і уважне прислуховування до отримуваних відповідей. Ви довірена особа іншого. Вказуючи на можливі сенси переживань іншого, ви допомагаєте йому переживати більш повно і конструктивно. Бути з іншим таким засобом означає на деякий час залишити в стороні свої точки зору і цінності, щоб увійти в світ іншого без упередження. В деякому сенсі це означає, що ви залишаєте в стороні своє “я”. Це можуть здійснити лише люди, які почувають себе достатньо безпечно в певному сенсі: вони знають, що не втратять себе в інколись дивному світі іншого і що зможуть успішно повернутись в свій світ, якщо забажають.

Бути емпатичним важко. Це означає бути відповідальним, сильним і в той же час – тонким і чутливим.

Одним із центральних  факторів, які обумовлюють високу продуктивність спілкування, є здатність людини адекватно відображати особові і індивідуальні особливості оточуючих людей.

Поряд з тим, в процесі  пізнання людей, як правило, не усвідомлюючи цього, користуються запозиченням, стереотипним уявленням про особові властивості  людей. Такі уявлення часто виявляються неадекватними, що пов’язано з тенденціями стереотипів до усталеності, неповної представленості в них істотних ознак та ін. Стереотипи сприйняття можуть біти національними, етнічними, рольовими, віковими, статусними та ін.

Здатність за допомогою уявлення проникати в стан іншої людини формується у людини постійно і розвинута вона в різних людей неоднаково. Тут можна виділити декілька рівнів.

Перший (низький) рівень. Уявлення в цьому випадку пасивно. Спілкуючись з іншою людиною, індивід проявляє своєрідну сліпоту до переживань, мислей іншої людини.

Другий рівень – неупорядкована діяльність уявлення, яка іноді проявляється. Основна його особливість – виникнення по ходу спілкування окремих уривчастих уявлень про переживання іншої  людини. Третій рівень характеризується проявом у особи здатності до мисленого відтворення переживань іншої людини не лише в окремих ситуаціях, а й на протязі всієї взаємодії з нею.

Але особа, як ми знаємо, на різних етапах розвитку розвиваються по різному. Таким чином, наступним етапом в нашій роботі буде аналіз розвитку особи в юнацькому віці з урахуванням, що спілкування є ведучим видом діяльності.

2. Роль спілкування в розвитку особистості старшокласників.

У віковій психології, вік старшого школяра (ІХ-ХІ класи, 15-17 років), прийнято відносити до ранньої юності. Конкретний зміст юності як етапи розвитку особистості визначається насамперед соціальними умовами. Саме від соціальних умов залежить положення молоді в суспільстві, обсяг знань, якими їй належить оволодіти, ряд інших факторів.

Поряд з різноманітними закордонними теоріями та концепціями, які роздивлялись юнака такими, як біогенетична теорія Стенлі Хол (1882-1923), Арнольд Гезел (1880-1961); концепція персонологічної (особистої) орієнтації Едуард Інтронгер (1882-1963), Шарлота Бюлмер (1893-1982); Жан Пегаже (1896-1980) – специфіка юначого Мислення; психоаналіз Зинмунда Фрейда (1856-1939); неофрейдизм Ерік Еріксон (1902-1982), важливий внесок в розуміння юначої психології вніс представник гештальтпсихології Курт Левін (1890-1947). Він виходив з того, що людська поведінка є функція, з одного боку, особистості, з другого – оточуючого її середовища. Властивості середовища та властивості особистості взаємопов’язані. Як дитина не існує без сім’ї, школи та ін., так і ці суспільні інститути не існують окремо від взаємодіючих з ними та завдяки їм індивідів. Єдність та взаємодія всіх особистих та компонентів середовища Левін називає життєвим або психологічним простором.

Важливішими процесами перехідного  віку Левін вважає поширення життєвого миру особистості, кола її спілкування, групової належності та типу людей, на які вона орієнтується. Достоїнство концепції Левіна полягає в тому, що він розглядає юність, як соціально-психологічне явище, пов’язуючи психологічний розвиток особистості із змінами його соціального положення. Але, ставлячи життєвий мир дитини в залежність від його безпосереднього оточення, мікросереди, Левін залишає в тіні його загально-соціальні детермінанти. Він не уточнює також вікових граней періоду моральності (промітності), зокрема, розбіжностей між підлітком та юнаком, та індивідуально-психологічних варіацій процесу розвитку. Між тим невизначеність вікового статуту не завжди означає також невизначеність рівня вимог та ціннісних орієнтацій. Емпірична перевірка теорії Левіна англійським педагогом Джоном Бамбаром (1973) показали, що поняття юначої маргінальності дуже розпливчасто і не пояснює конкретних варіацій, психіки та поведінки юнаків.

Левін та інші представники соціально-психологічної  орієнтації пов’язують юначу маргінальність з особистостями соціального статуту.   Альтернативні теорії юначого віку аналізують різні сторони розвитку – фізичне дозрівання, розумовий розвиток, формування самосвідомості, зрушення в структурі стосунків, мотиваційні процеси та ін. Розглядались і в радянській психології.

Радянськими психологами докладно вивчались та описувались закономірності статевого визрівання, розумові інтереси, форми соціальної активності та зміст внутрішнього миру юнаків. Цим займались такі радянські психологи як Виготський Л.С. (1889-1960), Божавін Л.І. (1908-1981), Леонт’єв А.Н.(1893-1979), Ельконін Д.Б. (1904-1984) та ін.

Ельконін Д.Б. (1971) розглядав юначий вік з позиції культурно-історичної теорії та провів їх психологічний  аналіз.

Що стосується точки зору  представника радянської психології Д.Б. Ельконіна, то спілкування включене в систему суспільно-корисної діяльності. В середині цієї діяльності відбувається оволодіння здатністю будувати відносини і розвиватись.

Але поряд з цим, внутрішній світ особи, поза шкільною діяльністю, дружба, кохання, випадають з даної концепція як дещо неістотне.

Саме характерне для  старшокласників – неоднорідність їх соціального статусу. З однієї сторони, продовжують хвилювати проблеми, успадковані з підліткового етапу, - відповідно вікова специфіка, право на автономію від старшого, сьогоднішні проблеми взаємовідносин, відміток, різноманітних заходів тощо. З іншого боку, перед ними стоять задачі життєвого самовизначення. Такий збіг внутрішніх і зовнішніх факторів або соціальна ситуація розвитку (Л.С. Виготський, Л.І. Бажович) визначають і особливості розвитку особистості в старшому шкільному віці. Саме на основі нової соціальної ситуації розвитку відбувається корінна зміна в змісті і співвідношенні основних мотиваційних тенденцій особистості, старшокласника, що визначає зміни і інших його психологічних особливостей. Таким чином, юнацький вік (згідно недостатньо точному, але образному і зрозумілому визначенню багатьох педагогів і психологів) виступає як своєрідна риса між дитинством і дорослістю.

Отже, старший школяр знаходиться ніби на порозі вступу в самостійне трудове життя. Для  нього набувають особливої актуальності фундаментальні задачі соціального  та особового самовизначення, як визначення себе та свого місця в дорослому світі. Юнака та дівчину повинні турбувати (а чи турбують?) багато серйозних питань: як знайти своє місце в житті, обрати справу у відповідності зі своїми можливостями і здібностями, в чому смисл життя, як стати справжньою людиною та багато інших.

Не випадково Л.І. Бажович (1968) і багато інших дослідників  цього віку (І.С. Кон, 1978-1980; О.С.Мудрик, 1984; Є.А.Шумілін, 1982 та ін.) пов’язують перехід  від підліткового до раннього юнацького  віку з різкою зміною внутрішньої позиції, що полягає в тому, що націленість на майбутнє стає основною направленістю особистості і проблема вибору професії, подальшого життєвого шляху, знаходиться в центрі уваги інтересів, планів юнаків.