Відтворення та впізнавання (методики дослідження)

    Отримання матеріалу з пам'яті здійснюється за допомогою двох процесів - відтворення і пізнавання. Відтворення – один з основних процесів пам’яті. Відтворення – процес актуалізації знань, вмінь, навичок, засвоєних при запам’ятовуванні. Здійснюється у вербальній і руховій формі; є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу.

    Основою відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку [5].

    Ефективність  відтворення залежить від запам’ятовування і зберігання, тому воно пов’язане з тими самими факторами, які опосередковують якість цих процесів і одночасно забезпечують готовність до наступної реконструкції засвоєних знань.

    Відомий дослідник розладів пам’яті Т. Рібо писав, що нове зникає раніше за старе, а складне – раніше за просте; спочатку забуваються недавні, погано закріплені враження від сприймання, потім – здобутки мислення, слідом за ними – почуття, звички. Вчений наголошував, що наше уявлення про себе підтримується пам’яттю; якщо пам’ять порушується, виникає її розлад, то відразу ж змінюється уявлення людини про себе [23; 239].

    Для свідомого керування пам’яттю знання закономірностей відтворення не менш важливе, ніж знання закономірностей запам’ятовування. Відтворений матеріал найчастіше є реконструкцією того, що зберігалося пам’яттю. Реконструкція тим значніша, чим більший обсяг і складніший зміст матеріалу, чим слабша спрямованість на точність запам’ятовування; чим менше він заучувався; чим тривалішим був період між запам’ятовуванням і відтворенням. Репродуктивні мнемічні дії тісно пов’язані з мисленням: узагальнення того, що в оригіналі подане в деталізованій формі; конкретизація того, що подане, в більш загальному або стислому вигляді; зміна одного змісту іншим, подібним за суттю; зміщення або переміщення окремих частин оригіналу; об’єднання того, що подане окремо одне від одного, і роз’єднання того, що в оригіналі пов’язане між собою; доповнення, яке виходить за межі оригіналу.

    Відтворення поділяється на такі види: впізнавання, власне відтворення, пригадування і  спогади [3].

    Найпростіша форма відтворення – впізнавання. Впізнаванням є відтворення, що виникає при повторному сприйманні об’єктів. Воно буває повним і неповним.

    При повному впізнаванні повторно сприйнятий об’єкт одразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відтворюється час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним. Повне впізнавання спостерігається , наприклад, при зустрічі добре знайомої людини або при ходінні добре відомими вулицями.

    Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, утрудненням співвіднесення об’єкта, що сприймається, з тим, що було в попередньому досвіді. Так, почувши мелодію, людина може переживати почуття знайомого, проте буде неспроможною ототожнити її з конкретним музичним твором [6].

    Впізнавання пов’язує наш досвід зі сприйманням об’єктів і дає змогу правильно орієнтуватися в навколишній дійсності. Це пошук матеріалу, що зберігається в тривалій пам’яті, та порівняння його результатів з перцептивним образом. Впізнавання включає в себе висування та перевірку гіпотези про значення об’єкта сприймання, здійснюється без перешкод, тобто перцептивний образ ніби накладається на мнемічний. Але цей процес пам’яті в будь-якому разі реалізується через мнемічні операції (найпростіші – це зовнішні дії з об’єктом, найскладніші – оперування категоріями образів об’єктів). Наприклад, впізнавання добре знайомих об’єктів відбувається миттєво ( в межах 0,05 сек.) тому, що спирається на одну характерну ознаку (наприклад на тембр голосу близької особи).

    Впізнавати  легше, ніж пригадувати. Наприклад, учень не може пригадати відповідь  на запитання вчителя, коли ж учитель  проговорює варіанти відповідей, він легко впізнає правильний. Тому потрібно привчити дітей готувати уроки так, щоб вони вміли самостійно відтворити матеріал, що є показником більш високого рівня засвоєння знань, ніж впізнавання [7].

    Складнішою  формою відтворення є згадування. Особливість згадування полягає  в тому, що воно відбувається без  повторного сприймання того, що відтворюється. Згадування може бути довільним, коли воно зумовлюється актуальною потребою відтворити необхідну інформацію, наприклад пригадати правило при написанні слова чи речення, відповісти на запитання, або мимовільним, коли образи чи відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів. Такими є явища персеверації. Під персеверацією розуміють уявлення, які мають нав’язливий характер. Образи персеверації з’являються після багаторазових сприймань певних предметів чи явищ або коли спостерігається сильний емоційний вплив на особистість [9].    

    Власне  відтворення – мимовільне або  довільне відтворення матеріалу  запам’ятовування. Мимовільне відтворення становить потік асоціацій, зумовлених наявними думками, образами, емоціями, діями. В цьому разі відсутня відповідна мнемічна спрямованість. Довільне відтворення передбачає специфічну мнемічну спрямованість, яка забезпечує цілеспрямований пошук потрібного матеріалу. Це особлива розумова діяльність, опосередкована різними способами, які людина засвоює при навчанні і робить основою довільної регуляції пам’яті:  аналіз, узагальнення, використання схем, планів тощо. Тому К.Д.Ушинський характеризував довільне відтворення як «працю, і працю важку», пов’язану з продовженням безлічі труднощів об’єктивного і суб’єктивного порядку [3; 187]. Довільне відтворення є найефективнішим, коли воно не дуже відстає в часі від запам’ятовування.

    До  мимовільного відтворення належить явище ремінісценції або «виринання» у свідомості того, що неможливо було згадати відразу після його запам’ятовування. Це відстрочене відтворення раніше сприйнятого, яке здавалося забутим. Це повніше й точніше відтворення матеріалу порівняно з його станом після запам’ятовування. Основою ремінісценції, на думку І.Павлова, є зняття втоми нервових клітин, яке настає після виконання складного мнемічного завдання. Через деякий час ця втома зникає, і продуктивність відтворення зростає. Ремінісценції зазвичай проявляються під час роботи з логічно побудованим матеріалом, який викликає в індивіда ще й певні емоції [8].

         Особливою формою довільного  відтворення запам’ятованого матеріалу є пригадування. Потреба у пригадуванні виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю пригадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемічних дій. Пригадування може бути складною розумовою діяльністю, яка передбачає поетапне відтворення всіх обставин та умов, за яких відбувався процес запам’ятовування об’єкта чи явища. Від уміння пригадувати залежить ефективність використання здобутих знань, розвиток пам’яті як психічного процесу загалом. К. Ушинський одну з основних причин «поганої пам’яті» вбачав саме у лінощах пригадувати. Примушуючи себе пригадати, ми виховуємо впевненість у можливості пригадати, ми звикаємо не забувати [10].

    Одним із різновидів довільного відтворення  є спогади. Спогади – локалізовані в часі та просторі відтворення образів минулого. У спогадах минуле життя людина співвідносить із суспільними подіями. Відтворення життєвого шляху відбувається в контексті історичних умов певного періоду, до якого людина була безпосередньо причетна. Спогади супроводжуються цілою низкою емоцій. Суб’єкт вибирає як змістові опори спогадів найбільш значущі для нього періоди життя. Об’єктом спогадів як специфічної форми відтворення є життєвий шлях конкретної особистості в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була причетна безпосередньо. Розподіл образів пам’яті в часі призводить до того, що людина знає не тільки те, що відбувається з нею в теперішній момент чи відбувалося в минулому, а й з деякою впевненістю передбачає майбутнє. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують відтворення [11].

    Загальним для усіх цих різноманітних психічних  процесів, які зазвичай об'єднуються  терміном пам'ять, являється те, що вони відбивають або відтворюють минуле, раніше пережите індивідом. Завдяки цьому значно розширюються можливості відображення дійсності – з сьогодення воно поширюється і на минуле. Без пам'яті ми були б істотами миті. Наше минуле було б мертве для майбутнього. Сьогодення у міру його протікання безповоротно зникало б у минулому. Не було б ні заснованих на минулому знань, ні навичок. Не було б психічного життя, що змикається в єдності особистої свідомості, і неможливий був би факт по суті, безперервного научіння, що проходить через усе наше життя і робить нас тим, ким ми є [12].

    1.2. Науково-теоретичний  аналіз концепцій  та підходів до  вивчення проблеми пам’яті пізнього юнацького віку

С.Л. Рубінштейн якось сказав: "Без пам'яті ми були б істотами на мить. Наше минуле було б мертве для нашого майбутнього, а важливе... безповоротно зникало б у минулому" [24; 184].

    Проблема  пам’ятi є традицiйною для психологiї та iнтенсивно розробляється нею як в експериментальному, так i в теоретичному планi вже з першої половини ХХ століття, що, очевидно, пов’язано з великою вагомістю процесiв пам’ятi в рiзних видах людської дiяльностi – в навчаннi, спiлкуваннi, в грi, в працi та iнше. За цей перiод створено значну кiлькiсть рiзних теорiй пам’ятi, методик її вивчення, отримані певнi результати наукових дослiджень.

    Однак, не дивлячись на вагому кiлькiсть  наукових здобутків даної проблеми – по-вiдношенню до iнших психологiчних проблем, вона продовжує широко дослiджуватися, як у зарубiжнiй, так i у вiтчизнянiй психологiчнiй науцi. Разом з цим, ряд актуальних проблем психологiї пам’ятi залишаються в станi недостатнього вивчення.

    Особливе  мiсце серед дослiджень пам’ятi займає розробка двох проблем:

неусвiдомленого у запам’ятовуваннi i особливостей пам’ятi в ситуацiї спiлкування [12].

    Вивчення  пам'яті стало одним з перших розділів психологічної науки, де був  застосований експериментальний метод. Пам’ять вважалася одним з найбільш розроблених розділів психології. Але подальше вивчення закономірностей у наші дні знову зробило її однією з ключових проблем науки. Від розробки проблем пам'яті значною мірою залежить прогрес всіляких, у тому числі, здавалося б, досить далеких від психології, областей знань (техніки в першу чергу). У сучасних дослідженнях пам'яті в якості центральної, виступає проблема її механізмів [13].

    Питанням  пам’яті пізнього юнацького віку у вітчизняній психології займались В.М. Андрєєва, Є.І. Степанова, Я.І. Петров, В.Я Ляудіс та інші.

    Період  пізньої юності, який припадає на студентський вік, – важливий етап, на якому відбувається становлення особистості фахівця, формування свідомості та досягнення першої сходинки зрілості.

    Вітчизняна  вікова періодизація визначає студентський вік терміном 17-25 років. Цей час  відповідає етапу пізньої юності або ранньої зрілості. Водночас існують і незначні хронологічні варіації [18].

    Н.Б. Іванцова характеризує період пізньої  юності «періодом кристалізації  професійної спрямованості особистості, періодом самовизначеності в навчально-професійному полі та поступового засвоєння майбутньої соціально-професійної ролі, що сприяє конституюванню студента як представника певного професійного співтовариства» [19; 44].   

    В контексті  академічної успішності  діяльності студентів, потрібно звернути увагу на мнемічну успішність, тобто ефективність запам’ятовування, збереження та відтворення інформації в процесі засвоєння нового навчального матеріалу. Функціонування пам’яті в період пізньої юності характеризується своїми особливостями, які необхідно враховувати з метою покращення успішності вивчення того чи іншого предмету та забезпечення ефективності розв’язування завдань, які ставляться перед студентами, опановуючими нову дисципліну.

    Б.Г. Ананьєв зазначав, що розвиток функції  пам’яті дорослої людини є результатом взаємозв’язку біологічного і соціального. Природне і соціальне, відображаючись в особливостях мнемічної функції, тісно пов’язані з віком, характером життєдіяльності, інтелектуальним навантаженням особи тощо. У зв’язку з цим, слід сказати, що особливістю пам’яті віку пізньої юності є також зростання можливості керування мнемічними процесами. З віком формуються вміння підпорядковувати мнемічну діяльність мовленнєвим інструкціям [14].

      Наступною рисою є поступовий  розвиток вербально-логічних форм  запам’ятовування. Ця особливість полягає в тому, що дорослі не потребують зовнішньої опори для запам’ятовування, оскільки володіють внутрішньою логічною організацією. Доросла людина під час запам’ятовування складає матеріал у певну логічну структуру, закодовуючи потрібне у конкретні смислові групи.