Поліський заповідник

Поліський заповідник – це острів дикої природи, де охороняються всі живі створіння, незалежно від того корисні вони чи ні. Він був створений 12 листопада 1968 року з метою збереження типових для Українського Полісся соснових лісів та сфагнових боліт.

 

Заповідник знаходиться в Житомирській області у межиріччі Уборті та Болотниці, які зливаються за його межами і впадають у р. Прип'ять. На півночі заповідник межує з Білоруссю, а на заході з Рівненською областю. Його площа складає 20104 гектари, протяжність території зі сходу на захід – 27 км, а з півночі на південь – 21 км. Адміністративний центр знаходиться в с. Селезівка Овруцького району.

Природа цього краю неповторна і дика, багато у чому вона нагадує тайгу. Територія заповідника повністю вкрита сосновими лісами підтайгового типу, яких немає більш ніде на Україні. Тут є також річки з невеликими перекатами та живописними берегами, мальовничі озера, величезна кількість дрібних струмків, непрохідні болота. В заповіднику збереглось багато природних ландшафтів, які згідно Бернської конвенції, входять до територій спеціального збереження Смарагдової мережі Європи (березові та хвойні заболочені ліси, верхові болота, водно-болотні угруповання).

 

Саме тут проходить південна межа більшості бореальних (тайгових) видів рослин (веснівка дволиста, зимолюбка зонтична, грушанка круглолиста, пухівка піхвова, верба розмаринолиста, вовче тіло болотне). Серед тварин переважають лісові види, значну частину яких також складають види тайгового походження (лось, рись, заєць білий, глухар, орябок, сова бородата тощо). Один з найбільш цікавих видів тварин Поліського природного заповідника – рідкісна мінога українська.

У XIV-XVII столітті Полісся являло собою непрохідні лісові нетрі, які розташовувалися серед нескінченних масивів боліт, озер, великої кількості дрібних та великих річок. В лісах водилися тур та зубр. Через малу площу ділянок, придатних для землеробства, люди жили у селах-однодвірках та невеличких хуторах (до 5 дворів). Подібні хутори збереглися на території Поліського заповідника до першої половини XX століття.

Перші осушувальні роботи в районі заповідника почалися в другій половині XIX століття. Вздовж р. Уборть працювала Західна експедиція по осушенню боліт, метою якої була підготовка траси для залізниці Ковель-Київ. У 1892 році в районі р. Перга був прокладений великий магістральний Замисловецький осушувальний канал.

 

Незважаючи на діяльність людини, природа межиріччя рік Уборть та Болотниця збереглася до початку XX століття у відносно первісному вигляді. Так береги р. Болотниця були майже непрохідними літом. Ріка протікала по глибоких болотах, повністю виправдовуючи свою назву. Більш-менш доступною була лише середня її течія – околиці глухого села Селезівки. Академік П. А. Тутковський, який досліджував ці місця у 1900-1906 роках, писав: «Абсолютне безлюддя, відсутність населених пунктів на великі відстані навкруги, обширні грузьки болота з глибокими довгими і небезпечними бродами, а також розкиданими подекуди острівками післяльодовикових гряд, непрохідні лісові хащі на болотах – такі околиці цього глухого лісового села». Опис західної границі заповідника по Тутковському виглядав так: «Рудня-Хочинська до самого села Копище – 22 версти – це місцевість зовсім безлюдна (за виключенням хутора Сазоновка із 3 хат) немає ні одного помешкання, повна відсутність доріг і навіть стежок».

 

Подальша доля Поліського заповідника була непростою. В довоєнний час природа цієї території досить добре збереглася. У роки Великої Вітчизняної війни більше 3 тис. га лісв в околицях Селезівки було вирубано. А ліси по правому березі ріки Уборть сильно постраждали від пожеж. Усі старі деревостани було знищено суцільними рубками

В післявоєнні роки на Поліссі почалися комплексні меліоративні роботи. В середині контуру заповідника було побудовано Жолобницьку осушувальну систему площею 4578 гектарів. В подальші роки проводилося осушування обширних площ земель по зовнішньому контуру заповідника. Це призвело до підтоплення значних територій в районі р. Жолобниця, всихання вільхових лісів. На переосушених болотах досить часто виникали пожежі, загалом у вогні загинуло біля 2000 га лісів.

 

При створенні Поліського природного заповідника більше половини території займали молоді насадження. Зараз в заповіднику є чимало старих лісів, природа поступово заліковує сліди нерозумного господарювання людини.

Поліський заповідник розташований в північній частині Житомирської області в зоні мішаних лісів. Майже всю його територію займають соснові ліси (лишайникові, чорничні та сфагнові), інколи зустрічаються березові та вільхові.

 

Рельєф заповідника в основному рівнинний, але зустрічаються піщані горби та гриви, гранітні виходи, а також заболочені впадини. Гранітні відслонення мають різноманітний вигляд – це широкі велетенські брили та групи каменів, вкриті лишайниками, або навіть вологі пещероподібні розщілини.

 

В заповіднику переважають піщані та торфові грунти. Піщані зустрічаються на рівнинних ділянках та на горбах, де зростають соснові та березові ліси. Торфовища утворюються з залишків сфагнових мохів на болотах, в понижених ділянках рельєфу. Інколи шар торфу досягає 5 метрів товщини.

лімат району розміщення заповідника помірноконтинентальний з теплим, вологим літом і м'якою хмарною зимою, переважанням західних та північно-західних вітрів. Абсолютний мінімум температури повітря становить -28°С (лютий 2003 року), абсолютний максимум +35°С (липень, серпень 2002 і 2007 років).

 

Весна в межах заповідника затяжна і нестійка. У березні добова температура від'ємна, у квітні і травні спостерігаються часті приморозки. Літо тепле, дощове, але інколи трапляються посухи. Середня температура літом 19.3°С з коливаннями від 17.1 до 20.9°С. При надходженні тропічного повітря спостерігаються максимальні температури +35°С (липень, серпень). У лісах сніг тане дуже повільно, приморозки на поверхні грунту можливі навіть на початку червня. Це пов'язано з застоюванням холодного повітря у знижених ділянках рельєфу. Найбільша кількість опадів випадає в липні, найбільш сонячний місяць – серпень. В кінці червня на початку липня бувають сильні проливні дощі.

 

Перехід від літа до осені поступовий, з частими потепліннями. Вересень – відносно сонячний та сухий місяць, але на болотах та луках бувають приморозки. Жовтень та листопад характеризуються хмарною та дощовою погодою. Досить часто трапляються мряка і туман. Сніг починає випадати в листопаді, але швидко тане.

 

Перехід до зими, як правило, затяжний, характеризується нестійкою погодою. Зима в заповіднику м'яка, хмарна, з частими відлигами. Великі морози трапляються рідко. Середня температура зимою –2,7°С. В третій декаді листопада випадає перший сніг. Постійний сніговий покрив встановлюється у другій половині грудня. Тривалість періоду зі стійким сніговим покривом – біля 85 днів, він має незначну висоту.

оліський заповідник знаходиться у міжріччі р. Уборть та її правої притоки р. Болотниці. Притоками Уборті є р. Перга і р. Плотниця. Живлення річок снігове, дощове та грунтове. Береги в них низькі, піщані. Весною на річках бувають паводки, а літом рівень води часто низький. Інколи паводки трапляються і літом у зв'язку зі зливовими дощами.

 

Зарості водяного горіха, фото Кузьменка Ю. В.

Річка Уборть дуже звивиста, ширина ріки 20–40 метрів, глибина 0.5–2.0 м. Вона тече вздовж західної межі охоронної зони заповідника і є його природним бар'єром. Річка дуже красиво вписується в природний ландшафт, завдяки невеликим перекатам і живописним берегам. На Уборті в старицях можна побачити яскраві квітки латаття сніжно-білого та глечиків жовтих. Тут зустрічається також рідкісний водяний горіх.

 

Вздовж східної межі заповідника протікає р. Болотниця, яка утворює границю заповідника біля с. Селезівка. В посушливі роки річка може пересихати. Одна з приток р. Болотниці в охоронній зоні заповідника утворює великий ставок. Місцева його назва озеро Грибове.

р. Жолобниця (ліва притока Болотницi) у верхній течії каналізована і є магістральним каналом Жолобницької осушувальної системи. Каналізоване русло тягнеться серед лісу, а потім впадає в старе русло, яке не може пропустити всю воду. В результаті цього заплава Жолобниці нижче за течією повністю затоплена. Загальна довжина осушувальних каналів Жолобницької системи в охоронній зоні складає 111 км, а площа осушених земель 4578 гектарів. Ці землі вклинюються в центральну частину заповідника. Зараз канали замулились і заросли водно-болотною рослинністю, їх активно заселяють бобри. Осушені колись території знову заболочуються.

Флора заповідника включає бореальні (тайгові) та неморальні (лісо-степові) види рослин. Вона нараховує 604 види судинних рослин, 139 – мохів та 140 лишайників, десятки грибів та водоростей.

 

Для флори заповідника характерні в основному лісові, болотні та лучні види. Більше половини складають види рослин, які зустрічаються в зоні тундри і тайги північної півкулі. Їх присутність обумовлена не кліматом, а умовами зволоження. Це андромеда багатолиста, верба чорнична, багно звичайне, буяхи тощо. Ці рослини невимогливі до температури і можуть зростати за межами зони холодного клімату.

 

Серед рідкісних видів рослин, занесених до Червоної книги України найбільш чисельними є представники родини орхідних (пальчатокорінники — Фукса, м'ясочервоний, любка дволиста). Зустрічаються тут і декілька рідкісних видів плаунів (диафазіаструм сплюснутий, плаун колючий). В заповіднику охороняються реліктові види, які збереглися з льодовикового періоду (водяний горіх плаваючий, шейхцерія болотна, верба чорнична). Охороняються популяції багатьох цінних лікарських рослин (цміну піщаного, звіробою, чорниці, брусниці, журавлини болотної).

Досить багата і різноманітна в заповіднику флора мохів. Найбільш багаточисельними є сфагнові та зелені мохи. Вони утворюють густі суцільні покриви в лісах та на болотах заповідника. Серед них також є червонокнижні види, переважно мешканці верхових боліт (сфагни м'який та тоненький).

Тип лісу визначається знаходженням його на певному елементі рельєфу: на піщаній дюні, на схилі, у міждюнній впадині. Привершинні ділянки піскових гряд займають лишайникові бори. Це низкорослі ліси, які зростають на бідному, піщаному грунті у критичних умовах. Сосни тут втрачають свою граціозність, крони їх набувають кущовидної форми, стовбури викривлюються. В народі ці ліси називають біломошниками, бо пісок між деревами вкритий тут суцільним килимом світло-сірих лишайників. Біломошники дуже важливі, оскільки вони захищають ґрунти від ерозії.

 

На схилах піщаних гряд та рівнинних ділянках зростають зеленомошні та лишайниково-зеленомошні сосняки. Це світлі ліси, де досить багато чорниці та брусниці, вересу. В заповіднику збереглись рідкісні ялівцево-лишайникові ліси. Одними з найрідкісніших ценозів в Українському Поліссі є бори, в наземному покриві яких зустрічається діфазіаструм сплющений і триколосковий. Дещо більшу площу займають соснові ліси з плауном колючим.

Рослини з Червоної книги України (3 видання, 2009 рік), які зростають на території Поліського природного заповідника

 

Вищі судинні рослини

 

1. Зелениця сплюснута (дифазіаструм  сплюснутий) Diphasiastrum complanatum (L.) Holub

2. Зелениця триколоскова (дифазіаструм триколосковий) Diphasiastrum tristachyum (Pursh) Holub

3. Зелениця Цайллера (дифазіаструм  Цайллера) Diphasiastrum zeileri (Rouy) Holub

4. Плавунець заплавний (лікоподієлла  заплавна) Lycopodiella inundata (L.) Holub

5. Плаун річний Lycopodium annotium L.

6. Осока тонкокорневищна  Carex chordorrhiza Ehrh.

7. Півники сибірські Iris sibirica L.

8. Ситник бульбистий Juncus bulbosus L. (J. supinus Moench)

9. Лілія лісова Lilium martagon L.

10. Зозульки Фукса (пальчатокорінник  Фукса) Dactylorhiza fuchsii (Druce) Soo

11. Зозульки м’ясочервоні (пальчатокорінник м’ясочервоний) Dactylorhiza incarnatа (L.) Soo s.l.

12. Зозульки травневі (пальчатокорінник  травневий) Dactylorhiza majalis (Richb. ) P. F.Hunt et Summerhayes

13. Зозульки Траунштейнера (пальчатокорінник Траунштейнера) Dactylorhiza traunsteineri (Saut. ex Rchb.) Soo

14. Коручка чемерникоподібна (коручка широколиста) Epipactis helleborine (L.) Crantz

15. Гудієра повзуча Goodyera repens (L.) R. Br.

16. Любка дволиста Platanthera bifolia (L.) Rich.

17. Шейхцерія болотна Scheuchzeria palustris L.

18. Береза темна Betula obscura A. Kotula

19. Смілка литовська Silene lithuanica Zapal.

20. Росичка середня Drosera intermedia Hayne

21. Хамедафна чашечкова (торф’яниця  чашечкова) Chamaedaphne calyculata (L.) Moench

22. Журавлина дрібноплода Oxycoccus microcarpus Turcz. ex Rupr.

23. Астрагал піщаний Astragalus arenarius L.

24. Пухирник середній Utricularia intermedia Hayne

25. Пухирник малий Utricularia minor L.

26. Шолудивник королівський Pedicularis sceptrum-carolinum L.

27. Сон розкритий Pulsatilla patens (L.) Mill.

28. Верба лапландська Salix lapponum L.

29. Верба чорнична Salix myrtilloides L.

30. Водяний горіх плаваючий Trapa natans L.

 

Мохи

 

30. Сфагн м’який Sphagnum molle Sull.

31. Сфагн тоненький Sphagnum tenellum (Brid.) Pers. ex Brid)

 

Водорості

 

33. Батрахоспермум драглистий Batrachospermum gelatinosum (L.) D.C.

34. Бульбохета майже квадратна Bulbochaete subquadrata Mrozinska-Webb

35. Роя англійська Roya anglica G.S. West in Hodgetts

36. Бамбузіна Бребіссона Bambusina brebissonii Kutz ex Kutz

 

 

Площа боліт та заболочених лісів заповідника складає біля 5.0 тис. га. Болота — це акумулятори та регулятори запасів вологи. Під час дощу вони накопичують воду, а під час посухи — віддають. Болота підтримують рівновагу у багатьох природний процессах, створюють особливий мікроклімат без різких коливань температури. Вони утворюють цілі системи, де знайшли притулок багато рідкісних видів рослин та тварин.

 

На заповідних землях представлені три типи боліт: верхові, перехідні і низинні. Низинні болота живляться багатими на мінеральні елементи грунтовими та підземними водами. На них зростають осоки, бобівник, очерет, куничник, гіпнові мохи. Формуються такі болота в заплавах річок Жолобниці, Плотниці і Болотниці.

 

Верхові болота бідні на мінеральні солі, висококисолотні. Живляться в основному атмосферними опадами. Нестачу мінеральних елементів можуть витримати лише деякі види рослин: багно, андромеда, пухівки, сфагнові мохи, журавлина. Унікальними в заповіднику є оліготрофні верхові болота, які поширені в основному в північній та західній частині заповідника. Вони формуються в котловинах піщаних терас. Для них характерні поклади торфу товщиною 1.5-2.5 метра. До найцікавіших належать верхові болота, де зростають переважно бурі та червоні сфагнові мохи. Тут зустрічаються рідкісніі, реліктові види (шейхцерія болотна, журавлина дрібноплода, верби лапландська та чорнична).

Перехідні болота поєднують риси низинних і верхових боліт. Це типові поліські болота, вкриті травою та мохами. Дерева (сосни та берези) зустрічаються рідко, з чагарників присутні буяхи, багно, андромеда. Тут зустрічаються комахоїдні рослини росичка та пухирник.