Компетенція держави у сфері інформаційної безпеки

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА БЕЗПЕКИ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

 

 

 

 

 

 

 

 

Компетенція держави у сфері  інформаційної  безпеки

 

 

 

Домашню роботу виконав:

студент ІІДС 431

Кладочний А.І.

Перевірив:

Наливайко А.Д.

 

     

 

 

 

 

Київ 2012

 

Зміст

ВСТУП 3

1. ДЕРЖАВА І ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА 5

2. КОМПЕТЕНЦІЯ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ У СФЕРІ ІБ 7

2.1. Компетенція Верховної Ради України в сфері ІБ 8

2.2. Компетенція президента в сфері ІБ 9

2.3. Рада національної безпеки і оборони України 10

2.4. Компетенція Кабінету Міністрів України в сфері ІБ 11

2.5. Інші органи влади, які беруть участь у забезпеченні ІБ 12

ВИСНОВКИ 15

Список використаної літератури 16

 

 

ВСТУП

Ми живемо в живемо в час, коли прийнято казати, що суспільство перейшло на нову стадію свого розвитку. Іде мова про так  зване «інформаційне суспільство». Основною характеристикою інформаційного суспільства є те, що основним ресурсом будь-якої діяльності є інформація. В зв’язку з тим, що вона володіє  поряд з іншими ресурсами унікальними  властивостями, як, наприклад, швидка втрата актуальності для оперативної інформації, суб’єкти інформаційних відносин повинні  швидко і адекватно реагувати  на будь-які зміни, які відбуваються в навколишньому середовищі.

Для підприємств  у сучасному світі дуже важливо правильно і оперативно обробляти інформацію, адже саме вона зараз є основним джерелом конкурентних переваг над іншими підприємствами. Саме володіння потрібною інформацією, у потрібний час дозволяє підприємству впровадити нову, більш вигідну технологію, випустити на ринок новий товар, вчасно прийняти заходи на попередження кризи. В той же час, як відсутність такої інформації може призвести як до великих збитків, так і до банкрутства взагалі. Не дарма  Натан Ротшильд у свій час сказав: «Хто володіє інформацією, той володіє світом».

Така ж  практика прийнятна і на міжнародному рівні. Здатність держави швидко і оперативно обробляти потрібну інформацію, дозволяє їй впевненіше почуватися у міжнародних стосунках, попереджує випадки маніпулювання і поширення  неправдивих даних. Для цього  потрібно мати дуже добре розвинуту  галузь інформаційних технологій, нормативно-правову базу. Особливою складністю є і те, що в навколишньому середовищі циркулює надзвичайно велика кількість інформації, проте дійсно корисної – дуже малий відсоток.

Про те, що інформація є зараз основним ресурсом свідчить те, що під час переходу до інформаційного суспільства виникло поняття  «інформаційна війна». Вона характеризується використанням і управлінням  інформації з метою набуття переваги над супротивником. Де дуже важливий аспект, адже від цього залежить репутація як невеликого підприємства, так і держави в цілому. В результаті з’являється поняття «інформаційна безпека». Інформаційна безпека в правовому вимірі виступає як невід’ємна складова сучасної системи управління на шляху до правової держави і як суттєвий чинник формування громадянського суспільства та входить до більш широкого розуміння питань національної безпеки в цілому.

Роль держави  в забезпеченні інформаційної безпеки  визначна, адже саме вона визначає «правила», за якими розвиваються і працюють всі структури які мають відношення до інформаційних технологій і захисту  інформації. Від того, чи буде держава  стимулювати розвиток даних галузей, чи буде навпаки, гальмувати, і залежить її інформаційний суверенітет. Тобто, чим досконаліше в країні законодавство  і інформаційна політика, тим легше  провадити і розвивати дану галузь. А чим краще буде розвинута  інформаційна галузь в країні, тим  простіше державі буде орієнтуватися  і взаємодіяти із іншими суб’єктами інформаційних відносин на міжнародному рівні. Від цього напряму залежить інформаційна безпека держави.

 

1. ДЕРЖАВА І  ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА

Згідно з  законодавством України, інформаційна безпека - стан захищеності життєво  важливих інтересів людини, суспільства  і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації.

Якщо розглядати забезпечення інформаційної безпеки  з точки зору держави, то для цього  перш за все необхідно створити повнофункціональну  інформаційну інфраструктуру та забезпечити  її захист, скоординувати діяльність державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування загроз ІБ, впровадження в дію та вдосконалення  нормативно-правових актів щодо забезпечення ІБ.

Взагалі, поняття  «інформаційна безпека» держави  можна представити, як невід’ємним  компонентом більш ширшого поняття  «національна безпека», оскільки інформаційна безпека не може існувати поза межами загальної національної безпеки, так  само і національна безпека не може бути всеохоплюючою в разі позбавлення  своїх інформаційних векторів.

Окільки поняття «безпека» є інтегральним, тому актуальним є збереження будь-яких таємниць: персональних, комерційних, службових, державних, військових і т. п. Вирішення цієї проблеми в принципі неможливе без допомоги держави. Адже саме вона повинна створити і постійно підтримувати єдину систему органів, в обов'язки яких входили б як сам процес захисту інформації, так і надання допомоги в цьому приватним і юридичним особам. Крім того, необхідні структури, які займалися б тестуванням, стандартизацією і сертифікацією засобів забезпечення безпеки різних даних.

Звичайно, стану  абсолютної захищеності у природі  не буває, але щоб мінімізувати інформаційні ризики і потрібне гармонійне поєднання  досягнень не лише у правовому  регулюванні питань інформаційної  безпеки чи розвитку інженерно-технічних  засобів. Держава повинна комплексно підійти до даного питання, підтримуючи  усі напрямки системи захисту  інформації. А це сукупність: правових, організаційних, інженерно-технічних, програмно-апаратних, криптографічних, психологічних, страхових і інших  заходів. Слабинка лише в одному якомусь  аспекті може звести нанівець усі  сильні сторони будь-якої системи  захисту.

Багато в  чому, система захисту інформації в конкретній державі залежить від  її державного і територіального  устрою, рівня технологічного і суспільного  розвитку, історії, традицій, які склалися протягом певного періоду часу. Зокрема, це може впливати на переважну роль президента чи уряду у формуванні стратегії інформаційної безпеки, захист особистих даних людини з  боку держави, рівень закритості інформації, яка потрібна для нормального  функціонування країни, швидка здатність  пристосовуватися до нових технологічних  умов і т.п. Крім того, важливим моментом, що стосується особливо правового регулювання  захисту інформації в державі, головне, щоб всі ті норми і закони, які  прописані в законодавстві були не лише декларативними, а втілювалися  в повній мірі.

Державна  система забезпечення інформаційної  безпеки країни являє собою організаційне  об’єднання державних органів, а  також сил і засобів інформаційної  безпеки, що виконують свої функції  на основі закону під контролем і  захистом судової влади.

Компетенція держави в сфері інформаційної  безпеки обумовлюється конкуренцією між інформаційними правами особи  та функціями держави і її органів  по регулюванню інформаційних процесів та відносин. Тому в демократичному суспільстві державне регулювання  інформаційної сфери має здійснюватись  виключно шляхом встановлення правових норм. Основні принципи інформаційних відносин висвітлюються в ст.5 Закону України «Про інформацію»:

• гарантованість права на інформацію;
• відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;
• об'єктивність, вірогідність інформації;
• повнота і точність інформації;
• законність одержання, використання, поширення  та  зберігання інформації.

 Виходячи  з цього, можна визначити два  аспекти, на які потрібно зважати при визначені політики забезпечення інформаційної безпеки держави:

• інформаційна безпека людини і суспільства, яка базується на нормах природного права і вимірюється ступенем свободи від втручання держави та інших осіб, можливостями самореалізації та самовизначення.
• інформаційна безпека держави, яка побудована на позитивному праві, пов’язана із застосуванням обмежень, заборон, жорсткою регламентацією, невід’ємним елементом яких є сила державного примусу.

 

2. КОМПЕТЕНЦІЯ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ У СФЕРІ  ІБ

В українському законодавстві передбачена співпраця  цілої низки органів державної  влади при проведенні державної  політики в інформаційній сфері. Так, зокрема згідно ЗУ “Про інформацію”, “державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції”

Згідно Закону України «Про основи національної безпеки» за забезпечення національної безпеки, а відповідно, як її складової, і  інформаційної безпеки відповідають наступні органи влади:

• Президент України;
• Верховна Рада України;
• Кабінет Міністрів України;
• Рада національної безпеки і оборони України;
• міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;
• Національний банк України;
• суди загальної юрисдикції;
• прокуратура України;
• місцеві державні   адміністрації    та    органи    місцевого самоврядування;
• Збройні   Сили   України, Служба безпеки  України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України;

Першим питанням, яке потребує вирішення при аналізі  механізму забезпечення інформаційної безпеки держави є визначення керівного органу або органів у цій ієрархії. Не дивлячись на свою простоту, в умовах невизначеності в правовому регулюванні питань інформаційної безпеки, потрібно визначити хто ж займає керівну роль в сфері інформаційної безпеки Верховна Рада чи Президент

Верховна  Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки, формує законодавчу  базу в цій сфері, схвалює рішення  з питань введення надзвичайного  і воєнного стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних Сил України  та інших військових формувань, створених  відповідно до законів України;

Президент України  як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради національної безпеки і оборони України  здійснює загальне керівництво у  сферах національної безпеки та оборони  України.

Таким чином, попри те, що Верховна Рада згадана  першою, її функції виглядають значно обмеженими, а Президенту навпаки  віддається керівна роль у сфері  національної безпеки. До того ж щодо Верховної Ради підкреслюється, що вона здійснює свої повноваження виключно в межах Конституції, щодо Президента вимоги діяти виключно в рамках Конституції  не ставиться.

Це може привести до думки, що президент  очолює систему  забезпечення ІБ України, проте, це твердження суперечливе, прямих вказівок у Конституції  чи інших законодавчих актах на це немає. Таким чином, законних підстав для визначення Президента головним суб’єктом забезпечення національної безпеки, або головою системи її забезпечення не існує. Швидше таку роль можна відвести Верховній Раді, оскільки у відповідності до п. 17 ст. 92 Конституції, основи національної безпеки визначаються виключно законами України.  

Намагання ставити  Президента на чолі системи безпеки, і говорити, що він здійснює “керівництво у сфері національної безпеки” порушує встановлену нормами ст. 6 Конституції України систему побудови державної влади “на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову”. Адже керівництво передбачає прийняття обов’язкових для всіх управлінських рішень.

1. Компетенція Верховної Ради України в сфері  ІБ

Законодавчою  владою в Україні історично закріпилася  роль представника національних інтересів. Тобто до функцій Верховної Ради входить визначення основних параметрів інформаційних процесів в державі та можливих форм і способів забезпечення цих параметрів. Іншими словами Верховною Радою визначаються зміст інформаційної безпеки та можливі форми і способи її захисту.

Для виконання  цих завдань Верховна Рада має  широкі повноваження. Серед таких  повноважень, визначених ст. 85 Конституції  України, є: прийняття законів, що регулюють  суспільні відносини в інформаційній  сфері; затвердження Державного бюджету  України, в якому передбачаються кошти на реалізацію заходів політики інформаційної безпеки; ратифікація  міжнародних договорів в інформаційній  сфері тощо.

Іншим напрямком  діяльності є створення правових засад формування державної політики в інформаційній сфері. Для виконання  цього завдання Верховна Рада має  наступні повноваження: визначення засад  внутрішньої і зовнішньої політики, затвердження загальнодержавних програм  економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, розгляд і прийняття рішення  щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів, заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України.

Верховна  Рада має також повноваження щодо визначення структури і призначення  ряду посадових осіб органів державної  влади які виконують завдання щодо захисту інформаційної безпеки, зокрема: за поданням Президента дає  згоду на призначення Прем’єр-Міністра, призначає на посаду Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, призначає  половину (чотири особи) складу Національної Ради України з питань телебачення  і радіомовлення, дає згоду на призначення і звільнення з посади Президентом голови Державного комітету телебачення і радіомовлення, визначає загальну структуру, чисельність та функції Служби безпеки України.

Верховною радою  виконуються важливі контрольні функції в сфері інформаційної  безпеки. Так, нормами ст. 85 Конституції  передбачені повноваження Верховної  Ради щодо здійснення парламентського  контролю, здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів, за виконанням Державного Бюджету, прийняття рішення про  направлення запитів до Президента. Важливими інструментами парламентського  контролю є призначення слідчих  комісій Верховної Ради для розслідування  тих або інших подій в інформаційній  сфері, проведення парламентських слухань, зокрема з приводу свободи слова, діяльності ЗМІ та ситуації в інформаційній сфері взагалі.