Софізм як вид інтелектуального шахрайства

 
 
Дуже часто софізми ставлять в неявній формі проблему доказу. Що є доказом, якщо можна додати видимість переконливості безглуздим твердженням, явно не сумісним з фактами? Наприклад, переконати людину в тому, що у нього є роги, копита або хвіст, що він стався від собаки і ін. 
 
Сформульовані в той період, коли науки логіки ще не було, древні софізми прямо ставили питання про необхідність її побудови. Прямо у тій мірі, в якій це взагалі можливо для софістичного способу постановки проблем. Саме з софізмів почалося осмислення і вивчення доказу і спростування. І в цьому плані софізми безпосередньо сприяли виникненню особливої науки про правильне, доказове мислення. 
 
Не може бути, звичайно, і мови про реабілітацію або якесь виправдання тих міркувань, які переслідують мету видати брехню за істину, використовуючи для цього логічні або інші помилки. Потрібно, проте, пам’ятати про те, що слово “софізм” має, окрім цього сучасного і добре сталого сенсу, ще і інше значення. У цьому значенні софізм є неминучим на певному етапі розвитку мислення форму постановки проблем.

Наприклад: Одна й та річ неспроможна мати якесь властивість і мати.; Власність передбачає самостійність, залежність й. Зацікавленість - це, очевидно, не відповідальність, а відповідальність - не самостійність. Виходить всупереч сказаного спочатку, що власність включає самостійність і несамостійність, відповідальність і.; Компанія, отримавши колись кредит від банку, тепер нічого їй немає повинна, оскільки він стала інший: у її правлінні не залишилося нікого, просив позичку.

Всі ці і подібні їм афоризми є логічно неправильними міркуваннями, выдаваемыми за правильні. Софизмы використовують багатозначність слів звичайного мови, скорочення твору і т.д. Нерідко софізм полягає в таких логічних помилках, як підміна тези докази, недотримання правил логічного висновку, прийняття хибних посилок за істинні тощо.

Софизму, як помилці, зробленою зумисне, з наміром запровадити когось на оману, зазвичай протиставляється паралогізм, зрозумілий як ненавмисну помилку в міркуванні, обумовлена порушенням законів і керував логіки. Паралогизм перестав бути, по суті, обманом, бо пов'язані з наміром підмінити істину брехнею.

Софісти: просвітники, інтелігенти чи шахраї?

 
Явище софістики на інтелектуальному горизонті Стародавньої Греції – явище суперечливе, хоча в громадській думці воно постає переважно у негативних окресленнях: не даремно по-сьогодні ми вживаємо слова “софізм”, “софістика” як майже лайливі. І в самій Стародавній Греції ставлення до софістів було скоріше негативне, ніж позитивне; тут варто згадати не лише упереджені щодо софістів діалоги Платона, а й комедію Арифстофана “Хмари”, ставлення до софістів з боку представників Академії та Лікею. І все ж саме ці джерела свідчать про те, що софістика зачіпила, зацікавила грецьку громадськість, і то – надовго. Значить, не все так просто. З огляду на розвиток античної філософії можна точно стверджувати, що саме софісти були людьми, які звернули увагу на той факт, що грецька раціональна думка і, зокрема, філософія, вже напрацювали великий та цікавий матеріал в галузі ментальних відкриттів та проривів, проте цей матеріал ніяк не використовується і навіть не був оцінений належним чином. Очевидно, це було неправильно. Отже, софістам вистачило розуму збагнути значущість, соціальну вагу того знання, яке виходило далеко за межі життєво необхідного та соціально виправданого. Вони першими почали розносити та пропагувати знання більш високого гатунку, а тому, de facto, постали засновниками вищої освіти (і то вперше в історії людства!). 
 
Коли К.Ясперс позначає, як “осьовий час історії” цілу низку інтелектуальних здобутків людства, що сформувались на протязі приблизно тисячоліття (на VII ст. до нашої ери вони вже набули значення та ваги) і на які, ніби як на вісь, накручувалися всі подальші досягнення, то сюди варто було би додати лише одне: ці досягнення також необхідно було усвідомити в їх особливій, ментальній (чи інтелектуальній) якості. Поза таким усвідомленням найтонші вироби людського інтелекту в кращому випадку могли прийматися за магію або чародійство. Можна без перебільшень стверджувати, що самий факт того, що софісти зробили ставку на пропаганду особливого людського продукту – продукту мисленого, ментального - цей факт засвідчував: якість була відфіксована і певною мірою усвідомлена. Напевне, вперше у деяких судженнях, а ще більше – у реальних діях софістів інтелектуальні (ми би сьогодні сказали – когнітивні) утворення були відокремлені від усього іншого і поставлені перед рефлексуючою людською думкою як її предмет. Лише за цієї умови у подальшому можна було цей предмет змінювати, розвивати, деталізувати, тобто – нарощувати інтелектуальні можливості людини. 
 
Проте, саме усвідомлення того, що перед нами знаходиться дещо таке, що може мати цінність та широке застосування, ще не вирішує питань саме останнього: ясно, що якщо би софісти почали пропагувати та намагатися використати знання такого типу, як гераклітіанство, атомізм, своєрідну метафізику буття елеатів, то навряд чи вони знайшли б широку аудиторію, що прагнула би до них долучатися. Знання були, тобто були знання певної якості, але треба було їх певним чином змінити задля того, щоби вони набули вартості в очах широкої громадськості (не виключений, звичайно, і зворотний хід процесу: пошуки того, від чого можна було би мати зиск, привели до оцінки та переоцінки напрацьованого філософією). Та чи інша міра усвідомлення даного моменту змусила софістів повернути традиційну проблематику античної філософії у бік соціальної практики, тобто – зайнятися пропагандою знань суспільно корисних: політичних, соціально-етичних, юридичних. Тому софісти були першими грецькими мислителями, що змінили спрямування пізнаючої думки: від космоцентризму до соціологізму. І особливості такого роду знань врешті проявились у їх судженнях та міркуваннях. Отже, софісти почали пропанувати людям не прості знання, а саме ті, які могли поставити їх володаря в особливу суспільну позицію – у позицію переваг порівняно із іншими членами суспільства внаслідок опанування особливими – пізнавальними та інтелектуально-дійовими – засобами дії в межах суспільних відношень (зараз ми би назвали це соціальною кон’юнктурою). Своїм учням софісти обіцяли блискучі перемоги у судових справах, швидку політичну кар’єру, вміння впливати на інших людей у вигідному для себе напрямі. Звичайно, твердили вони й те, що розповсюдження знань буде позитивно відбиватися на стані суспільства в цілому. Можна бути впевненими у тому, що вони самі певною мірою опинилися під впливом магії “високого” знання: їх вислови і промови, навіть приправлені дозою іронії у діалогах Платона, все ж дозволяють відчути в них певні пафос та урочистість. На виправдання даного моменту варто згадати, що не лише софісти підпали під магію відкриття “соціальної істини вищого гатунку”; досить нам згадати певну урочистість деяких тверджень Г.Гегеля, пророче натхнення Л.Фейєрбаха, відтінок месіянського радикалізму у тезах К.Маркса, Ф.Енгельса, О.Конта, щоби поставитись до софістів поблажливо: так, вони були захоплені тими перспективами, які відкривало їм використання вищого знання, але останнє, все ж, було того варте. 

софісти вчили перемагати за будь-яких обставин, безвідносно до того, яким був реальний стан справ. Тут – справжній внутрішній нерв, найболючіше та вразливіше місце всієї суті софістики: потреба (що, фактично, поставала вимогою) у соціальній реабілітації вищого знання, потреба, підкріплена матеріальним інтересом, перетворювала таке знання на “підсобний засіб діяльності”. Це був крок у напрямі до ідеологізації знання, до його приручення та приниження, крок, що зреалізований хоча б одного разу, миттєво переростав у “епідемію” подібних кроків, у “стаєрський біг” за оманливими винаходами на дистанції історії. І, треба сказати відверто, чим би він не обертався для конкретних його запроваджувачів та реалізаторів, для суспільства в цілому він завжди обертався лише втратами: знання ніколи не піддавалося і, внаслідок його природи, ніколи не буде підданим спробам заперти його у клітку приватного, виключно суб’єктивного корисливого інтересу. Знання – явище міжіндивідуальне та міжсутнісне; це, за суттю, завжди зустріч, а зустріч без “візаві” неможлива. В цьому, до речі, полягає наша сьогоднішня єдина надія на соціальний прогрес: він очевидно все тісніше сплітається із знанням, а останнє ніколи не зможе перетворитися на підручний засіб для проведення приватного часткового інтересу без вагомих втрат як для себе, так, врешті, і для останнього.  
 
Із цього, зазначеного внутрішнього пункту софістики, розпочинаються її негативні та шкідливі риси і прояви. Софісти фактично почали вчити – і, навіть не вчити, а “натаскувати” – мистецтву перекручення думки: якою б не була реальна ситуація, треба було так повернути її вираження та окреслення в думці, щоби в кінцевому підсумку можна було провести свою думку і відстояти свій інтерес. Але для цього треба було зреалізувати певні філософські парадигми, тобто треба було чи прямо, чи опосередковано переконати (-ся!) у принциповій можливості таких дій. Тут починають вимальовуватись метафізичні тонкощі і справи, і думки софістів. Що значить самий той факт, що ми вважаємо за можливе будувати хід міркування всупереч реальному стану справ?Це значить, по-перше, що ми “намацюємо”, схоплюємо момент наявності у думки та знання якоїсь власної природи, що не співпадає із природою реального ходу подій1. По-друге, ми починаємо розуміти цю якість так, що вона припускає відсутність, не існування між реальністю та думкою (знанням) прямого та простого причинно-наслідкового зв’язку. Тобто ми припускаємо, що можемо оперувати думкою у відриві від реальності, навіть – у розриві із нею2. De facto це значить, що ми “намацали” самовладну природу думки, її якісну та принципову відмінність від спостережуваної нами реальності. А тепер припустимо, що ми це зробили: відірвали думку від реального стану справ; що відбудеться, якими будуть наслідки таких дій? Щоби не загубити думку, ми повинні знайти спосіб її фіксації не через віднесення до дійсності, а самій по собі, через себе саму, тобто знайти, що ж тоді буде тримати думку, якщо її вже не тримає орієнтація на реальність. Софісти вирішують цю проблему у подвійний спосіб: з одного боку, думка фіксується словами, іменами; проте, тут варті уваги лише ті імена, які не вказують прямо на конкретні речі; це є так звані абстрактні (або загальні) поняття, а ще простіше – поняття, що розповсюджуються на всіх. Це є юридичні закони, звичаї, моральні норми та ін. Тому софісти усю свою діяльність спрямовують саме сюди – у міжіндивідуальні комунікативні засоби і слова: тут легше “обкручувати” та перекручувати думку, оскільки вона відірвана від свого конкретного предмета – носія її змісту. З іншого боку,

вони прив’язують думку лише до її агента, продуцента, живого носія – до людини. “Людина є мірою всіх речей” (Протагор) саме тому, що поза людиною та її реальними діями ні знання, ні думки не існує. Всі ці міркування та прозріння софістів врешті вилилися у відому річ – у їх обгрунтування принципу релятивізму у знанні та пізнанні. Особливо яскраво це проявилося у тих міркуваннях, які розгорнув Горгій у своєму відомому творі із красномовною назвою “Про природу, або про неіснуюче”1. Сама ця назва до певної міри була епатажем: що ж, як не природу, греки (і не лише!) вважали єдиним справді існуючим?! Як розуміти тезу про те, що природа є неіснуюче? Саме в тому сенсі, який був окреслений вище: найпершою реальністю думки як думки є слово; саме воно наставляє та орієнтує нас в наших діях. Проте між словом та реальним існуванням речей не існує прямого, впевнено фіксованого зв’язку, а тому якщо би ми навіть і пізнали дещо істинне, ми все одно були би неспроможні його висловити. Що ж існує насправді? – Людина із її діями, інтересами та зацікавленнями. Саме тому “молодші” софісти врешті висувають тезу про виправданість дій результатом, а засобів – цілями, про те, що релігію можна виправдати вже тим, що вона служить мудрому правителю засобом керування стихійними масами людей. Відбувається своєрідне розхитування усталених попередніми звичаями спонтанного ходу суспільного життя норм та стереотипів поведінки, через що можна вважати виправданою тезу Ф.Ніцше про оцінку періоду високої класики в грецькій культурі терміном “декаданс”3. Самовладна думка вступає в стихію суб’єктивної сваволі, тішачи себе можливістю рухатися туди, куди буде вабити її приватний, нічим не зумовлений інтерес. Наскільки ж це, здавалося б, суперечить твердженням Парменіда про те, що ми ніколи та ні за яких обставин не можемо вийти у думках за межі буття! Щоправда, останнє зауваження можна й не прийняти як таке, що суперечить твердженням софістів, оскільки, врешті, можна вважати справжнім буттям саме людину із її реальними потягами, відчуттями та інтересами. 
 
Отже, принцип релятивізму у твердженнях софістів переносив засаду знання із космосу на людину, роблячи останню єдиною гаванню, притулком знання. Слід зауважити, що людина при цьому розглядалася майже виключно натуралістично, у своїх зовнішніх проявах: обмеженою частковим інтересом, нестійкою, егоїстичною, врешті такою, що займає певний простір і потребує його для власних виявлень. Через це можна стверджувати, що поворот у філософській проблематиці, що його запровадили софісти, відбувся без зміни площини руху: людина тут, у твердженнях софістів, була фізичною часткою космосу, що його раніше розглядали в якості першої сутності. І космос натурфілософів, і людина софістів поставали різними полюсами або краями натуральної просторової дистанції. Для порівняння: дещо подібне відбувалося на радянській території під час перебудови: людина була піднята до рівня найпершої реальності, право її потреб стало першим гаслом, проте всі наївно думали, що це буде все та ж звична, “морально стійка” та “духовно зацікавлена” людина. З’ясувалося, проте, що у людини є й інші виміри, які й вийшли “із підпілля”, скориставшись пвдставою “природного права”. Цей момент виходу на перший план у всіх процесах дійсності саме людини із її природними потягами та властивостями, напевне, в історії є неминучим та періодично закономірно виявленим; тут мимоволі згадується ренесансний погляд на хід історії як на процес, що відбувається в ритмі повторюваних коливань (можливо, із збільшенням їх амплітуди). Особливістю історичних діянь софістів постало те, що вони виступили не в галузі політики, не із претензією на соціальне реформаторство, а в галузі знання, в сфері інтелектуальності, а це значить, що ми повинні (чи маємо право) розглядати їх не лише як чимось акцентовано стурбованих осіб, а й як такого роду діячів, що виявили внутрішні закономірності когнітивно-рефелексивного процесу як важливої складової історії. Щоправда, знання вони зрощували із людиною, її життєвим вибором та громадською позицією, тому й можна сказати, що їх справа була своєрідною “розвідкою боєм”: задля того, щоби довести можливість маніпулювати знанням у відриві від найпершого традиційного його предмету (космосу, природи), вони поклали на вівтар інтелектуальних борінь свою репутацію. Проте, повторюю, вони довели, що це можливо. А від такого ствердження вже пролягає шлях до логіки, до скептиків, до Д.Юма, критицизму І.Канта та сучасних когнітивних та епістемологічних експериментів. Отже, віддамо шану софістам: вони послужили історії так, що вона їх засудила; вони були із тих, хто починає шлях у нове, проте не здобуває перемоги, оскільки, врешті, з’ясовується, що йшли може й туди, але без урахування всіх складностей маршруту і не так (тут знову напрошується аналогія як із перебудовою, так і з реальними подіями у нових державах, що виникли в регіоні колишньої єдиної радянської держави). Але після здійсненої ними справи все ж стає зрозумілим, що у людському самоздійсненні, у людському самовипробовуванні та прозріваннях з’являється нова територія, по який рухатись, можливо, небезпечно, але вона існує і може бути осмислена та освоєна як територія якихось нових, ще не звіданих людиною можливостей (саме такі характеристики території “ментального простору” були окреслені в фільмі А.Тарковського “Сталкер”).

Список використаної лутератури:

1. История греческой литературы. История, философия, ораторское искусство

классического периода. – М., 1955. – Т. 2.

2. Корнилова Е.Н. Риторика  – искусство убеждать. Своеобразие  публицистики 

античной эпохи. – М., 1998.

3. Кассен С. Эффект софистики. – М.-СПб., 2000.