Дослідження короткочасної та довготривалої зорової (слухової) пам’яті

 

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Уманський державний педагогічний університет

імені Павла Тичини

 

 

Природничо-географічний факультет

 

Кафедра біології та методики її навчання

 

 

 

 

 

ІНДЗ

На тему:

«Дослідження короткочасної та довготривалої зорової (слухової) пам’яті»

 

 

 

 

 

                                                                  Виконала:  

                                                                                  Студентка 31 групи

                                                                            Іваніцька С. Ю.                                                                        

                                                                                         Перевірив: к.б.н. доцент

                                                                               Соболенко Л. Ю.                

 

 

 

 

 

 

 

 

Умань 2012

План

Вступ

1. Вивчення пам’яті
2. Погляди психологів на природу пам’яті
3. Загальна характеристика мнемічних процесів
4. Короткочасна та довгочасна пам’ять
5. Індивідуально-типологічні особливості пам’яті
6. Методи дослідження короткочасної та довгочасної пам’яті

Висновки 

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Пам’ять є одним з найцінніших властивостей людського життя. У психології  пам’ять вважається одним з основних пізнавальних процесів. Крім того - вона є своєрідною основою всякого пізнання.

Стародавні греки вважали богиню Мнемосіна матір'ю всіх муз. Саме з античності до нас прийшов поетичний образ слідів пам'яті як відбитків на воскових дощечках, які поміщені в наших душах. Якщо відбитки наших відчуттів і думок стираються з цих дощечок, то людина уже нічого не знає.

Родоначальником наукового психологічного аналізу проблем пам'яті вважається Г. Еббінгауз. Він вперше поставив завдання експериментального дослідження пам'яті, розробив методи вимірювання мнемічних процесів і в ході своєї експериментальної роботи встановив закономірності, яким підкоряються процеси запам'ятовування, збереження, відтворення і забування.

Всі враження, які людина отримує від оточуючого середовища, залишають певний відбиток, зберігаються, закріплюються, а при необхідності відтворюються. "Без пам'яті, - писав Рубінштейн, - ми були б істотами миті. Наше минуле було б мертвий майбутнього. Справжнє, у його перебігу, безповоротно зникало в минулому » [1; с. 12]. Пам’ять лежить в основі здібностей людини і є умовою для навчання, набуття знань, формування вмінь та навичок. Без пам’яті неможливе нормальне функціонування ні особистості, ні суспільства в цілому. Подальший прогрес людства без постійного покращення функції пам’яті неможливий. З наукової точки зору пам’ять людини можна визначити, як психофізичний і культурний процес, який виконує функції запам’ятовування, збереження і відтворення інформації [3; с. 5]. Ці функції відмінні не лише за своєю структурою, вихідними даними і результатами, але й по тому, що у різних людей розвинуті по-різному. Є люди, які, наприклад, важко запам’ятовують, але гарно відтворюють і достатньо довго зберігають в пам’яті запам’ятовану інформацію. Є такі люди, які навпаки, швидко запам’ятовують, і так само швидко забувають, те що колись запам’ятали. Тому в психології пам’ять розглядається як компонент загальних і спеціальних здібностей. Пам’ять входить в структуру інтелекту. Вона є необхідною умовою накопичення фонду знань та інтелектуальних вмінь. Розвиток пам’яті та врахування її особливостей в кожного індивіда спрощує і прискорює розумовий розвиток  та збагачення духовного світу людини. Пам’ять не являється самостійною функцією, а тісно пов’язана з особистістю, її внутрішнім світом та захопленнями. Розвиток і вдосконалення пам’яті відбувається паралельно з розвитком людини, а ті чи інші етапи пам’яті – наслідок зміни взаємовідносин індивіда з зовнішнім світом та людьми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Вивчення пам’яті

Інтерес до проблеми пам'яті виник ще за античних часів. Спроби підійти до її розуміння ми знаходимо у роботах Платона й Аристотеля, які розглядали ці питання з філософської позиції. Давньогрецькі філософи вважали, що розум людини можна порівняти з восковою  дощечкою для письма, на якій записуються всі події, що відбуваються з людиною.

В наш час дослідженням пам'яті займаються представники різних наук: психології, біології, медицини, генетики, кібернетики та ін. У кожній з цих наук існують свої питання, в силу яких вони звертаються до проблем пам'яті, своя система понять і, відповідно, свої теорії пам'яті. Але разом всі ці науки розширюють наші знання про пам'ять людини, взаємно доповнюють одна одну, дозволяють глибше заглянути в одне з найважливіших і загадкових явищ людської психології.

Психологічне вчення про пам'ять набагато старше її медичних, генетичних, біохімічних й кібернетичних досліджень. Однією з перших психологічних теорій пам’яті є асоціативна теорія. В основі даної теорії лежить поняття асоціації – зв'язку між окремими психічними феноменами. Пам’ять у руслі цієї теорії розуміється як складна система короткочасних і довготривалих, стійких асоціацій по суміжності, подобі, контрасту, тимчасовій і просторовій схожості. Завдяки цій теорії були відкриті й описані багато механізмів і законів пам'яті. Асоціативна теорія виникла в XVII ст., активно розроблялася в XVIII і XIX ст., переважне поширення й визнання одержала в Англії й у Німеччині. Згодом асоціативна теорія зіштовхнулася з рядом проблем, які базувалися на поясненні вибірковості людської пам'яті. Оскільки асоціації утворюються на випадковій основі, а пам'ять зберігає в мозку людини завжди певну інформацію. У руслі асоціативної теорії було встановлено, як змінюється кількість елементів, що запам’ятовуються, при різному числі повторень запропонованого ряду й залежно від розподілу елементів  у часі, та як зберігаються в пам'яті елементи ряду залежно від часу, який пройшов між  запам’ятовуванням до відтворення.

Наприкінці ХІХ ст. на зміну асоціативній теорії пам’яті прийшла гештальттеорія. Для неї вихідним поняттям і одночасно головним принципом, на базі якого необхідно пояснювати феномени пам’яті, виступила  не асоціація первинних елементів, а їх споконвічна, цілісна організація – гештальт. Саме закони формування гештальту, по переконанню прихильників цієї теорії, визначають пам’ять. Знайшовши психологічне пояснення факту вибірковості пам’яті, ця теорія зіштовхнулася з не менш складною проблемою формування й розвитку пам’яті людини у філо-  і онтогенезі. Справа в тому, що  мотиваційні стани, які детермінують  мнемічні процеси людини і самі гештальти осмислюються як наперед задані утворення, які не можна розвинути. Тобто, питання про залежність розвитку пам’яті від практичної діяльності людини в гештальттеорії взагалі не розглядалося [8; с. 19].

У вітчизняній психології переважний розвиток одержав напрямок пов’язаний із загально-психологічною теорією діяльності. У контексті цієї теорії пам’ять виступає  як особливий вид психічної діяльності, яка включає  систему теоретичних і практичних дій по вирішенню одного з мнемічних завдань – запам’ятовування, збереження чи відтворення інформації. В цій теорії ретельно досліджується склад мнемічних дій і операцій, залежність продуктивності пам’яті від того, яке місце в структурі діяльності займають мета й засоби запам’ятовування (або відтворення), порівняльна продуктивність довільного й мимовільного запам’ятовування залежно від організації мнемічної діяльності (О.М.Лєонтьєв, П.І.Зінченко, А.О.Смірнов та ін.). Саме П.І.Зінченко й А.О.Смірнов детально досліджували залежність мимовільного й довільного запам’ятовування від організації практичної діяльності й від інших умов, у яких відбувається запам’ятовування або відтворення інформації людиною. Взагалі початок вивчення пам’яті як діяльності був покладений в роботах французьких дослідників, зокрема П.Жані. Він одним з перших почав трактувати пам’ять як систему дій, орієнтованих на запам’ятовування, переробку й збереження інформації. Французькою школою психології була доведена соціальна обумовленість всіх процесів пам’яті, їх залежність від практичної діяльності людей. У нас в країні ця концепція одержала свій подальший розвиток у культурно-історичній теорії походження вищих психічних функцій людини, розробленої Л.С.Виготським і його учнями О.М.Лєонтьєвим і О.Р.Луріє.

Приблизно на початку XX ст., виникає змістовна теорія пам’яті. Ця теорія стверджує, що робота відповідних процесів пам’яті перебуває в безпосередній залежності від наявності або відсутності змістовних зв'язків, що пов’язують матеріал, який запам’ятовується (А. Біне, К. Бюлер). На перший план при запам’ятовуванні й відтворенні висувається перед усім зміст матеріалу. Вважається, що змістовне запам’ятовування продуктивніше ніж механічне, оскільки матеріал, який необхідно запам’ятати, включається в контекст певних змістовних зв’язків [7; с. 150].

В 1935 році П.П. Блонский сформулював генетичну теорію розвитку пам’яті. На його думку, різні види пам’яті, присутні в дорослої людини, є різними стадіями її розвитку у філогенезі: рухова, емоційна, образна й вербальна (логічна). В історії розвитку людства ці види пам’яті послідовно з’являлися один за іншим.З початком розвитку кібернетики, появою обчислювальної техніки й математичного програмування саме в цих галузях знань почали моделюватися процеси пам’яті, механізми запам’ятовування, способи зберігання й відтворення інформації за допомогою ЕОМ. У психології почала розроблятися нова теорія пам’яті, яку можна назвати інформаційно-кібернетичною. Цей напрямок є дуже перспективним, оскільки мозок людини – це теж свого роду ЕОМ. Розуміння процесів, що відбуваються в пам’яті, а також розуміння процесів пізнання та мислення допомагає створювати нові покоління ЕОМ, робота яких заснована на нейронних процесах.

2. Погляди відомих психологів на природу пам'яті

Цікавими є погляди на природу пам'яті, її властивості та процеси австрійського лікаря і  психолога, основоположника психоаналізу Зиґмунда Фрейда. Він розглядав і аналізував проблеми пам'яті на своєму великому емпіричному матеріалі, взятому з повсякденного життя. Всі ці свої спостереження він помістив у роботі «Психопатологія повсякденного життя» (1904). Зупинимося на думках психолога на такій властивості людської пам'яті, як забування.

За З. Фрейдом забування представляє собою мимовільний процес, який можна вважати протікає протягом певного часу. На основі своїх даних він приводить масу прикладів про різних видах забування - про забуванні вражень, намірів, знань. Так, наприклад, розмірковуючи про забуванні будь-яких тяжких думок і вражень, він відзначає, що навіть у здорових і несхильних неврозу людей, спогади про тяжких думках наштовхуються на якусь перешкоду.

Цікавими є ідеї американського психолога Вільяма Джеймса. У своїй «Психології» (1905) він значне місце приділяє пам'яті. Під пам'яттю У. Джеймс розуміє знання про минуле душевному стані після того, як воно перестало безпосередньо зізнаватися нами, тобто пам'ять є знання про подію або факт, про який людина в даний момент не думає і який їм усвідомлюється як явище минулого. Аналізуючи процеси пам'яті, які У. Джеймс називав як явища пам'яті, він відзначав їх асоціативну природу. Причиною запам'ятовування і пригадування, за У. Джеймсу, служить закон привчання в нервовій системі, який відіграє таку ж роль, як і при асоціації ідей. Ґрунтуючись на цій же асоціативної теорії У. Джеймс пояснює і умови розвитку гарної пам'яті, пов'язуючи з нею мистецтво утворювати численні і різнорідні асоціації з усяким фактом, який людина хоче утримати в пам'яті.

Не втратили актуальності і в наш час думки У. Джеймса про розвиток пам'яті людини. Особливо цікаві його думки про підготовку до іспитів. Він зазначає, що «метод зазубрювання» не виправдовує себе, тому що за його допомогою в розумі людини не створюються міцні асоціації з іншими об'єктами думки і знання, придбане шляхом простого зубріння, неминуче забувається. Згідно з його рекомендаціями, розумовий матеріал, які набувається пам'яттю, повинен набиратися у зв'язку з різними контекстами, висвітлюватися з різних точок зору і зв'язуватися асоціаціями з іншими зовнішніми подіями, при цьому неодноразово піддаватися обговоренню. Тільки таким чином сприймається матеріал зможе утворити таку систему, в рамках якої він вступить у зв'язку з іншими елементами інтелекту і надовго залишиться в пам'яті.

А.Р. Лурія був академіком АПН СРСР, він відомий своїми працями з питань порушення вищих психічних процесів при локальних ураженнях мозку. Ми розглянемо одну з його цікавих, в якомусь сенсі публіцистичну роботу «Маленька книжка про велику пам'яті». Автор написав цю книгу на основі 30-річного спостереження за людиною з феноменальною пам'яттю. За такий тривалий термін він зумів зібрати великий матеріал, який дозволив йому не тільки вивчити основні форми і прийоми пам'яті цієї людини, а й описати основні особливості його особистості.

Пам'ять цієї людини була воістину феноменальною. Як зазначає А.Р. Лурія, вона не має кордонів не тільки у своєму обсязі, а й у міцності утримання слідів. Його досліди показали, що та людина з успіхом і без особливих зусиль може відтворювати будь-який довгий ряд слів. Як з'ясував учений, запам'ятовування цієї людини носило безпосередній характер, механізми його запам'ятовування зводилися до того, що він або продовжував бачити запропоновані йому ряди слів, або перетворював диктуються йому слова або цифри в зорові образи.

Аналізуючи процеси відтворення того, що запам'ятовувалося випробуваним, А.Р. Лурія говорить про те, що, можливо, процес утримання матеріалу не вичерпується у нього простим збереженням безпосередніх зорових слідів, що в нього втручаються додаткові елементи, які говорять у нього про високий розвиток синестезії. Тут А.Р. Лурія проводить паралелі між цією людиною і композитором Скрябіним, у якого, як відомо, був «кольорової» музичний слух. Значення таких здібностей у процесах запам'ятовування і відтворення, робить висновки А.Р. Лурія, полягає в тому, що вони створювали як би фон для кожного запам'ятовування, несучи при цьому «надлишкову» інформацію і забезпечуючи точність запам'ятовування [3, с. 36].

А.Р. Лурія незабаром переконався, що здібності пам'яті випробуваного, практично, безмежні і він звернувся до нового питання: наскільки здатна його пам'ять до забування. Однак у процесі такої роботи були зроблені висновки про те, що випробуваний не забуває, практично, нічого. Дефекти у відтворенні були пов'язані зазвичай з тим, що образ містився в таке положення, при якому його було важко «розглянути». Як показали спостереження А.Р. Лурія, пропуски відтворення були не дефектами пам'яті, а дефектами сприйняття, тобто пояснювалися дефектами зорового сприйняття, а, отже, лежали в області психології сприйняття, а не в області психології пам'яті.