Правових основ та особливості державного управління в галузі праці та соціальної політики

З переходом України до ринкової економіки соціально-економічна ситуація в Україні докорінно змінила життя населення. Перебудова економічних відносин умовах спаду виробництва, інфляції, зміни форм власності призвела до різке зниження рівня життя населення, зменшення його платоспроможності розшарування суспільства за рівнем доходів, зростання безробіття. Головними причинами виникнення та поширення бідності є зменшення рівня зайнятості населення, зростання рівня безробіття, низький рівень оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованість із заробітної плати соціальних виплат, що мають суто економічне підґрунтя, відсутність розвинутої системи страхування життєвих ризиків та адресної соціальної допомоги.

З метою зменшення масштабів  бідності та усунення її найгостріших проявів Указом Президента України від 15 серпня 2001 року “Про Стратегію подолання бідності” ¹⁴ затверджено Стратегію подолання бідності¹⁵ (далі – Стратегія), основними принципами якої мають стали забезпечення економічного зростання, підвищення рівня продуктивної зайнятості населення та вжиття заходів щодо блокування найгостріших проявів бідності, реформування системи соціальної підтримки населення шляхом консолідації всіх соціальних програм і видів допомоги на основі оцінки сукупного доходу сім'ї, інтеграції осіб з обмеженими фізичними можливостями в суспільне життя.

Стратегія визначає: основні напрями  проведення політики подолання бідності шляхом:

• створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян;
• підвищення ефективності соціальної підтримки найбільш уразливих груп населення шляхом реформування системи соціального захисту.

Політика подолання бідності має  поєднуватися з політикою становлення  середнього класу.

Бідність — неможливість унаслідок  нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.

Виходячи з установленого критерію, у 2000 році до категорії бідних в Україні  належали 26,7 відсотків населення, вкрай  бідних -14,7 відсотків.

Найвищі показники бідності (36 – 43 відсотки) — в Миколаївській, Луганській та Чернівецькій областях. Найменше бідність поширена у м. Києві 0,6 відсотків), а також в Одеській, Кіровоградській, Закарпатській та Харківській областях (20 – 23 відсотки).

З бідністю пов’язані також такі явища, як безпритульність і жебрацтво. За даними Міністерства внутрішніх справ України, у 2000 році зареєстровано 26,4 тис. бродяг, з них 9,7 тис. – молоді люди ¹⁶.

Отже, всі зусилля органів виконавчої влади мають бути спрямовані на найголовнішої  соціально-економічної проблеми держави подолання бідності.

Ця Стратегія реалізовуватиметься  в три етапи:

• перший (2001 – 2002 роки) — реалізація комплексу заходів щодо стабілізації рівня життя, усунення найгостріших проявів бідності;
• другий (2003 – 2004 роки) — створення об'єктивних передумов для стабільного зростання реальних грошових доходів населення, забезпечення оптимального рівня зайнятості;
• третій (2005 – 2009 роки) — посилення орієнтації економічних процесів на більш ефективне задоволення потреб людини, зменшення глибини бідності серед найбільш уразливих верств населення, створення передумов для переходу від цієї Стратегії до Стратегії запобігання бідності. На даному етапі активно діятимуть усі розроблені програми соціального захисту та ефективна система соціального страхування.

Стратегічні напрями подолання  бідності:

1. підвищення зайнятості населення та розвиток ринку праці.
2. збільшення доходів від трудової діяльності.
3. соціальне страхування як спосіб захисту особи від втрат доходу.
4. запровадження консолідованої системи адресної соціальної допомоги та соціальних послуг.
5. соціальна підтримка осіб з обмеженими фізичними можливостями.
6. соціальна підтримка сімей з дітьми та дітей, позбавлених батьківського піклування.
7. поліпшення житлових умов соціальне вразливих верств населення тощо.

2. УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО  ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

Соціальне забезпечення та захист громадян України є одним з важливих напрямків діяльності держави. Держава  несе обов'язки по матеріальному підтриманню  своїх громадян, створює умови  для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Громадянам гарантуються захист від незаконного звільнення, право на своєчасне одержання винагороди.

Громадяни України мають право  на соціальний захист, що включає право  на їх забезпечення у разі повної, часткової  або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законодавством. Це право гарантується страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для соціальних виплат та допомоги ¹⁷.

Після проголошення незалежності України  розпочато створення національної системи соціального забезпечення населення. Заслуговує на увагу Концепція соціального забезпечення населення України, схвалена Постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 року ¹⁸.

У Концепції закладені основи, правової й нормативної бази, визначені  етапи соціального забезпечення населення, з поміж яких головним є проведення організаційно-правових заходів щодо здійснення реформи соціального страхування.

Соціальне страхування є джерелом матеріального забезпечення громадян у разі безробіття, захворювання, нещасного  випадку, а також у старості. Принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян в Україні відповідно до Конституції України та Концепції соціального забезпечення населення України визначають “Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування” від 14 січня 1998 року ¹⁹.

Залежно від страхового випадку  є такі види загальнообов'язкового державного соціального страхування: 1) пенсійне страхування; 2) страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; 3) медичне страхування; 4) страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; 5) страхування на випадок безробіття; 6) інші види страхування, передбачені законами України.

Правові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування  громадян в Україні відповідно до "Основ законодавства України  про загальнообов'язкове державне соціальне  рахування" від 14 січня 1998 року, знайшли своє втілення в багатьох законодавчих актах, а саме:

• Законі України від 23 вересня 1999 року “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”²⁰;
• Законі України від 02 березня 2000 року “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”²¹;
• Законі України від 18 січня 2001 року “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності витратами, зумовленими народженням та похованням”²²;
• Законах України від 9 липня 2003 року “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”²³ та “Про недержавне пенсійне забезпечення” ²⁴ тощо.

Основні організаційні та правові засади падання соціальних послуг особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги визначає Закон України від 19 червня 2003 року “Про соціальні послуги”²⁵. Відповідно до ст.1 Закону соціальні послуги визначаються як комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги (далі особи, що потребують соціальних послуг), з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя.

Правові, економічні організаційні  засади державної політики щодо жертв нацистських переслідувань і спрямований на їх соціальний захист та збереження пам'яті про них визначає Закон України від 23 березня 2000 року “Про жертви нацистських переслідувань”²⁶. Згідно із ст.1 Закону жертвами нацистських переслідувань визнаються особи, які в роки Великої вітчизняної війни та Другої світової війни, постраждали від, нацистських переслідувань з мотивів політичного, національного і релігійного характеру, ворожого ставлення до націонал-соціалізму.

Питання щодо правового, соціального  та політичного захисту ветеранів  війни; воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах, членів сімей загиблих, полонених і тих, що пропали безвісти, а також цивільних спеціалістів, які працювали в зарубіжних країнах упродовж воєнних конфліктів, стало актуальним у нашій державі завдяки проведенню демократичних реформ, визнанню з цього питання міжнародних норм права тощо.

За роки незалежності держава створила і постійно дбає про необхідні  умови для цих осіб шляхом створення  спеціалізованих медичних, санаторно-курортних закладів, центрів та установ, громадських організацій й об'єднань, що забезпечують розв'язання цих питань, надання грошової допомоги.

Єдину державну політику щодо правового, соціального та політичного  захисту ветеранів війни, воєнних  конфліктів в інших зарубіжних країнах, членів сімей загиблих, полонених і тих, що пропали безвісти, а також цивільних спеціалістів, які працювали в зарубіжних країнах упродовж воєнних конфліктів проводить Державний комітет України у справах ветеранів.

Державний комітет України у  справах ветеранів є центральним  органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра праці та соціальної політики України. Основними завданнями Комітету є:

• участь у формуванні соціальної політики щодо ветеранів війни, ветеранів праці, ветеранів військової служби;
• забезпечення реалізації державної політики у сфері соціального захисту ветеранів війни;
• здійснення заходів щодо увічнення пам'яті загиблих під час бойових дій, ліквідації соціальних наслідків воєн та воєнних конфліктів, щодо патріотичного виховання населення ²⁷.

Закон України від 5 листопада 1991р. “Про пенсійне забезпечення”²⁸ гарантує всім непрацездатним громадянам України право на соціальну захищеність шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв'язку із збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету і підвищенням ефективності економіки країни.

Відповідно  до Основних напрямів реформування пенсійного забезпечення в Україні, схвалених  Указом Президента України від 13 квітня 1998 року ²⁹, основним змістом подальшої роботи щодо реформування пенсійного забезпечення буде запровадження трирівневої системи пенсійного забезпечення.

Реформування  пенсійної системи України зумовлено  багатьма обставинами: 1) низькі розміри пенсій; 2) відсутність диференціації трудових пенсій та відсутність джерел фінансування пенсіонерів у сільській місцевості; 3) постійне збільшення кількості пільгових категорій пенсіонерів; 4) недостатнє пенсійне забезпечення осіб, які отримують пенсії через інвалідність та у разі втрати годувальника; 5) невизначеність порядку управління тимчасово вільними коштами пенсійного фонду тощо.

З метою  розроблення узгодженої стратегії  реформування пенсійного забезпечення в Україні Указом Президента України від 11 червня 2001 року “Про Державну раду з питань пенсійної реформи” ³⁰ утворено Державну раду з питань пенсійної реформи.

Практичне втілення заходів держави щодо реформування пенсійної системи України знайшло  втілення в наступних Законах.

Закон України від 9 липня 2003 року “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”³¹ розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи, загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом. Законом визначена структура системи пенсійного забезпечення в Україні Система пенсійного забезпечення в Україні складається з трьох рівнів.

Перший рівень — солідарна система  загальнообов'язкового державного пенсійного страхування (далі солідарна система), що базується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду на умовах та порядку, передбачених цим Законом.

Другий рівень - накопичувальна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування (далі - накопичувальна система пенсійного страхування), що базується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат на умовах та в порядку, передбачених законом.