Види та характеристика форм державного управління

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ КОМП’ЮТЕРНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

КАФЕДРА ПРАВОВОГО  РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ І ПРАВОЗНАВСТВА

 

 

 

 

 

 

 

 

Комплексне  практичне індивідуальне завдання

з курсу «Правознавство»

Тема: Види та характеристика форм державного управління

 

 

 

 

 

 

    Виконав:

    студент групи  КН-11

   Дубас Іван

   Перевірив:

   к. юрид. наук, доцент

   Росоляк Оксана Богданівна

 

 

 

     Дата: _________________

 

     Оцінка:________________

 

 

 

 

 

Тернопіль – 2013

План

 

Вступ

І. Розділ. Поняття і види форм державного управління

1.1 Поняття державного управління у широкому і вузькому розумінні

1.2 Види форм  державного управління

II. Розділ. Шляхи вдосконалення форм і принципів державного управління

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Адміністративне право – одна з провідних галузей  у правовій системі України, складне  соціально – юридичне утворення, в якому відображаються матеріальні, ідеологічні, моральні та інші відносини, що існують у суспільстві.

Адміністративне право базується на положеннях Конституції  України, нормативних актах Президента, Верховної Ради та Уряду України, актах органів виконавчої влади  і місцевого самоврядування, інших  державних структур. Воно тісно пов‘язане  із теоретичними положеннями таких  суміжних юридичних наук, як теорія держави і права, конституційне  право, цивільне право, кримінальне  право, кримінальний процес, кримінологія, трудове право та інших.

Адміністративне право регулює діяльність структур виконавчої влади, місцевого самоврядування, державних і недержавних підприємств, установ, організація. Норми адміністративного  права охороняють відносини, що складаються  під впливом цивільного, трудового, сімейного та інших галузей права.

Тема  комплексного практичного індивідуального завдання "Види та характеристика форм державного управління".

Адміністративне право пов’язане з виконавчою владою та державним управлінням. Воно виступає обов‘язковим інструментом, здійснення державної виконавчої влади у формі державного управління, саме тому я зосередився на самому поняття форм управління, їх класифікації та основних умовах їх застосування.

Безпосередньо нормами адміністративного права  встановлюються державновладні управлінські правовідносини та закріплюються права і обов‘язки громадян, здійснюється розподіл повноважень між органами державного управління та їх структурами, визначаються принципи, методи, форми державно-управлінської діяльності.

На сучасному  етапі розвитку суспільства метою  адміністративно-правового регулювання  є встановлення і регламентація  таких взаємовідносин, якими кожній людині має бути гарантовано реальне  додержання і охорона у сфері  виконавчої влади належних їй прав і свобод, а також ефективний захист цих прав і свобод у разі їх порушення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І Розділ. Поняття і види форм державного управління

1. Поняття державного управління у широкому і вузькому розумінні

 

    Провідне місце державного управління серед видів соціального управління пояснюється насамперед кількома специфічними рисами суб'єкта управління — держави. 
      Характер цілеспрямованих, організуючих і регулюючих дій, що становлять зміст державного управління, вирішальною мірою залежить від специфіки керуючого суб'єкта, в даному випадку держави. За всіх розбіжностей у трактуванні держави та розмаїття її проявів безсумнівним є те, що центральним моментом у розумінні держави є закладена в ній потужна владна сила. Власне кажучи, держава тому і є державою й цим відрізняється від інших суспільних структур, що тільки в ній зосереджена і нею реалізується у суспільстві державна влада. 
    Взагалі влада є таким взаємозв'язком, в процесі якого люди через різні обставини — матеріальні, соціальні, інтелектуальні, інформаційні та інші — добровільно (свідомо) або вимушено визнають верховенство волі інших, а також цільових, нормативних приписів і відповідно до їх вимог вчиняють ті чи інші дії, будують своє життя. Певна влада існує й у родині, і у колективі, вона позначає традиції, звичаї, суспільну думку, мораль і т. ін. 
    Але все це не можна порівнювати з державною владою, яка має у своїх джерелах юридичну визначеність (легітимність), а у реалізації — силу державного апарату, що володіє, крім іншого, засобами примусу. Тому вплив державного управління спирається на авторитет і силу державної влади, підкріплюється і забезпечується нею. Це не просто побажання, наміри, заклики й очікування, а силовий вплив (котрий потенційно існує завжди, а здійснюється за необхідності). Це означає, що поставлені в управлінні цілі, організаційні заходи, встановлені ним регулюючі норми повинні бути беззаперечно досягнуті, здійснені, виконані. 
    До того ж специфічною рисою державного управління є його поширення на все суспільство відповідної країни і навіть за її межами, на інші суспільні утворення в рамках міжнародної політики, що проводиться державою. 
Це не означає, що держава втручається в усі вчинки і дії людей, керує всіма їхніми взаємовідносинами. Тільки тоталітарна держава намагається здійснити щось подібне для встановлення загального контролю над суспільством, що, зрештою, неможливо на тривалий час. Нормальний варіант взаємозв'язку держави і суспільства передбачає, що суспільна життєдіяльність людей має досить великий обсяг свободи, самостійності та самоврядування, але їх межі визначаються поряд з інститутами громадянського суспільства і державою. 
    Саме держава через законотворчість встановлює типові правила поведінки людей у всіх сферах життя суспільства і забезпечує їх дотримання своєю можливістю державного примусу. 
    На відміну від інших видів соціального управління державне управління без цієї властивості не може існувати. Адже в державному управлінні задіяні десятки мільйонів людей, величезна кількість державних органів і посадових осіб, воно потребує різноманітних ресурсів: матеріальних, фінансових, інтелектуальних, інформаційних тощо. Все це потребує використання загальнообов'язкових правил поведінки, норм, стандартів та їх неухильного дотримання всіма, кому вони адресовані. 
    Отже, найважливіша особливість державного управління пов'язана із застосуванням державної влади з боку відповідних органів держави з метою виконання всіх її основних цілей, завдань і функцій. 
    Проте ця найсуттєвіша риса державного управління ще не дає його повного розуміння, оскільки не розкриває самого змісту діяльності держави, що має визначатися власне поняттям “державне управління”. Для відповіді на це питання необхідно враховувати поширену в адміністративно-правовій науці позицію щодо розмежування так званого широкого і вузького розуміння державного управління. 
    У минулий період у вітчизняній адміністративно-правовій літературі досить активно дискутувалося співвідношення так званих широкого та вузького тлумачень поняття державного управління. Причому з часом дедалі більше домінувала тенденція широкого його розуміння: воно здійснюється не лише спеціалізованими виконавчо-розпорядчими органами, а всіма видами державних органів (у зв'язку з цим іноді пропонувався й окремий термін “управління державними справами” на противагу терміну “державне управління”). 
    Проте згадана дискусія була надуманою і, як зрештою з'ясувалося, безплідною. Адже кожний з наведених варіантів тлумачення виправданий лише на чітко визначеному теоретико-пізнавальному рівні використання даного поняття. Інакше кажучи, у кожному випадку те чи інше тлумачення державного управління повинно мати відповідне методологічне обгрунтування. 
    Так, широке розуміння державного управління зводить його до сукупності усіх видів діяльності усіх органів держави, тобто означає фактично всі форми реалізації державної влади в цілому. Зрозуміло, що таке тлумачення виправдане лише на рівні розгляду загальносоціальної системи управління, оскільки у даному випадку категорія “державне управління” дає змогу відмежувати державні суб'єкти управлінського впливу від усіх інших, тобто недержавних, суб'єктів. 
    Для подібного тлумачення державного управління доцільніше знайти інший прийнятний термін, наприклад, “державне впорядкування (або регулювання) суспільних процесів” — для визначення всієї сукупності напрямів і форм реалізації влади з боку держави та в інтересах організуючого впливу на життєдіяльність суспільства. 
    У випадку вузького розуміння державного управління держава розглядається не в цілому, а диференційовано: як сукупність державних органів, між якими певним чином розподілені різні види діяльності держави. Відтак категорія державного управління у вузькому значенні відображає відносно самостійний вид діяльності держави, що його здійснює певна частина державних органів. 
    Причому тут надзвичайно важливо, що критерії класифікації видів державної діяльності, з-поміж яких виокремлюється “державне управління”, нині принципово змінилися. За радянських часів державне управління визначалося як один з чотирьох відносно самостійних видів діяльності держави — поряд із такими її видами, як а) здійснення власне державної влади — це діяльність Рад народних депутатів ( депутатів трудящих) усіх рівнів; б) правосуддя; в) прокурорський нагляд. 
    Із запровадженням в Україні конституційного принципу поділу державної влади така класифікація видів державної діяльності втратила своє значення. Основними видами діяльності держави тепер вважається здійснення 1) законодавчої влади; 2) виконавчої влади; 3) судової влади. Отже, такий вид, як “державне управління”, за новою класифікаційною схемою не потрапляє до переліку основних видів державної діяльності. 
    Проте це аж ніяк не означає, що саме явище “державне управління”, а отже, і відповідна категорія (поняття), зникає із змісту державної діяльності. Навпаки, державне управління як специфічна діяльність державних органів не тільки зберігається, а й набуває дедалі більшого значення в умовах загальної трансформації ролі держави у громадянському суспільстві з його ринковими механізмами, стандартами демократичної і відкритої державної влади. 
    Саме вузьке розуміння державного управління має бути основним в адміністративному праві, оскільки реальної потреби у використанні тут ще одного — широкого — розуміння державного управління просто немає. 
    Державне управління, хоч і є окремим видом діяльності держави, проте не є виключною прерогативою якогось одного виду державних органів. Державне управління у тому чи іншому обсязі виявляється у діяльності різних державних органів, котрі належать до різних гілок державної влади. 
    Цілком закономірно, що для органів виконавчої влади державне управління є провідним напрямом діяльності, оскільки саме ця гілка влади за своєю природою має управлінську спрямованість. 
    Для органів інших гілок державної влади — законодавчої і судової, а також решти державних органів (наприклад, органів прокуратури, Рахункової палати, Вищої ради юстиції тощо), як і для деяких державних організацій (наприклад, Національного банку), здійснення державного управління має допоміжне значення щодо їх основних завдань і функцій, позаяк обмежується суто внутрішньоорганізаційними рамками. І хоча в цих випадках також правомірно говорити про державне управління як особливий вид державної діяльності, проте необхідно бачити похідний, певною мірою обслуговуючий характер подібного управління. 
    Очевидна різниця між розглянутими аспектами вузького розуміння державного управління полягає у тому, що для органів виконавчої влади державне управління означає фактично здійснення повноважень виконавчої влади, а державне управління, що здійснюється всередині як самих органів виконавчої влади, так і решти державних органів, до цих повноважень жодним чином не стосується. Виходячи з цього доцільно при використанні у науковому і нормотворчому обігу поняття “державне управління” враховувати, що державне управління фактично реалізується: 
   по-перше, у сфері виконавчої влади, тобто з боку тільки органів виконавчої влади щодо будь-яких зовнішніх керованих об'єктів; 
   по-друге, у внутрішньоорганізаційній сфері, тобто з боку апарату всіх державних органів (включаючи органи виконавчої влади) як щодо самих цих органів, так і щодо підлеглих їм ланок. 
    Отже, поняття державного управління в адміністративному праві слід визначати як нормотворчу і розпорядчу діяльність органів виконавчої влади з метою владно-організуючого впливу на відповідні суспільні відносини і процеси в економічній, соціально-культурній та адміністративно-політичній сферах, а також внутрішньоорганізаційну діяльність апарату всіх державних органів щодо забезпечення належного виконання покладених на них завдань, функцій і повноважень. З огляду на те, що тлумачення державного управління органічно пов'язане з реалізацією виконавчої влади, багатьма сучасними авторами допускається пряме чи опосередковане змішування відповідних понять. Тому це питання потребує окремого розгляду.

 

 

1.2 Види форм державного управління

 

Різноманітність форм державного управління, помітні  відмінності в характері, юридичній  силі, ролі в управлінському процесі  роблять актуальною проблему їх класифікації. Треба зазначити, що до нині адміністративно-правова  наука не має загальновизнаної класифікації форм управлінської діяльності.

Найбільш  поширеними є дві класифікації: по-перше, за значенням наслідків, які виникають  у результаті використання тієї чи іншої форми (наявності правового  ефекту); по-друге, за ступенем правової регламентації процесу їх застосування.

За значенням  наслідків, які виникають у результаті використання форм виділяють: а) правові  форми державного управління; б) неправові форми державного управління.

До правових належать форми, використання яких спричиняє  виникнення юридичного ефекту. Зокрема, видання юридичних актів, застосування примусових заходів тощо. Такі форми  виступають як юридичні факти і можуть формувати адміністративно-правові  відносини. До неправових належать форми, які безпосередньо юридичного значення не мають і не спричиняють виникнення адміністративно-правових відносин. Такі форми або передують правовим (проведення ревізії за результатами якої видається юридичний акт), або настають за ними (нарада з приводу реалізації юридичного акта).

За ступенем правової регламентації процесу  використання виділяють такі форми  державного управління:

1. Встановлення  норм права (видання нормативних  актів управління, адміністративна  правотворчість).

2. Застосування норм права (видання ненормативних актів управління, індивідуальних актів управління, актів застосування норм права, адміністративне розпорядництво).
3. Укладання адміністративних договорів.
4. Здійснення реєстраційних та інших юридично значущих дій.
5. Провадження організаційних дій.
6. Виконання матеріально-технічних операцій.

Зупинимося  на змісті перелічених форм.

1. Встановлення норм права (видання нормативних актів управління, адміністративна правотворчість). Основним призначенням цієї форми управлінської діяльності є виконання наказів, законів, а також інших державно-владних приписів, для реалізації яких потрібні додаткові положення нормативного характеру.

Як правило, повноваження органів державного управління з встановлення загальнообов'язкових  адміністративно-правових приписів (норм права), тобто повноваження щодо самостійності (на основі законів і на виконання  законів) правотворчості, закріплюються  у відповідних нормативних документах.

Так, затверджене  Указом Президента "Загальне положення  про міністерство, інший центральний  орган державної виконавчої влади" містить норми, які передбачають, що міністерство в межах своїх  повноважень на основі та на виконання  законодавства України видає  накази, організує та контролює їх виконання, а у випадках, передбачених законодавством України, рішення міністерства можуть бути обов'язковими для виконання  центральними органами державної виконавчої влади, підприємствами незалежно від  форм власності та громадянами. Міністерство в разі потреби видає разом  з іншими центральними органами державної  виконавчої влади, місцевими органами влади і самоврядування спільні  акти.

Аналогічні  норми містяться в положеннях, якими регулюється діяльність конкретних міністерств, комітетів, відомств. За допомогою  такої нормотворчості конкретизуються і деталізуються загальні норми законів. Природно, що при цьому не змінюється їх смисл, але забезпечуються умови для найбільш гнучкої й ефективної реалізації передбачених законами правил з урахуванням особливостей місця і часу виконання.

Встановлення  норм права підзаконного характеру  в процесі виконавчо-розпорядчої  діяльності практично виражається  у виданні органами державного управління нормативних актів. Цим шляхом забезпечується для них можливість активно впливати (керувати) у рамках вимог законів  на підвідомчі сфери (громадські відносини).

Такі  нормативні акти найчастіше встановлюють конкретні права, обов'язки, відповідальність учасників суспільних відносин. У  них часто містяться обмеження  і заборони, обумовлені специфікою сфери управління. Вони формують основи взаємодії різних суб'єктів управління, здійснюють правоохоронні функції  управлінського характеру (наприклад, встановлення певного правового  режиму), передбачають юридичні гарантії забезпечення законності і дисципліни в управлінні.

Так, Кабінет  Міністрів постановою № 576 від 12 жовтня 1992 р. затвердив нормативний документ — Положення про дозвільну  систему, яким установив цілий ряд  норм, що регламентують порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, охорони, транспортування вогнепальної зброї, боєприпасів, радіоактивних, наркотичних, отруйних речовин.

Нормотворчу діяльність органів державного управління можна вважати опосередкованою  на відміну від безпосереднього  встановлення норм права, яке здійснюють органи законодавчої влади. Ця опосередкованість  визначається підзаконністю нормативних актів органів управління, що видаються на основі й на виконання законів.

Отже, виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління виступає як регулятор суспільних відносин. Це дозволяє органам державного управління активно впливати на суспільне життя, ефективно вирішувати питання господарського, адміністративно-політичного, соціально-культурного  будівництва.

2. Застосування норм права (видання нормативних актів управління, індивідуальних актів управління, актів застосування норм права, адміністративне розпорядництво) — основна форма управлінської діяльності. Саме за допомогою юридичних актів індивідуального характеру закони та інші правові норми застосовуються до конкретних обставин управлінського життя. Такі акти містять точно визначені і персоніфіковані юридично владні приписи. Вони відіграють роль юридичних фактів, з якими пов'язується виникнення, зміна, припинення адміністративно-правових відносин.

Акти  застосування норм адміністративного  права мають свої відмітні ознаки:

1) акт застосування норм адміністративного права має індивідуальний характер. Індивідуальність проявляється, по-перше, в тому, що він розв'язує цілком визначене й конкретне питання; по-друге, в ньому вказується конкретний адресат, який повинен дотримуватись вміщеного в акті припису.

2) акт застосування адміністративно-правової норми має юридичну природу. Він має державно-владний характер і є обов'язковим для всіх, кому адресований. Виконання акта гарантується, а за необхідності забезпечується примусовою силою держави.

Треба зазначити, що такі акти не завжди містять владні приписи особі, до якої звернена норма  безпосередньо. Тобто сам акт  може бути звернений до однієї особи, а приписи, що містяться в ньому, — до іншої. Наприклад, наказ про  нагородження цінним подарунком безпосередньо  звернений до однієї особи, яка таким  подарунком нагороджена. Водночас, вміщенні в ньому державно-владні приписи  спрямовані й органу, що зобов'язаний цей подарунок видати.

3) такі акти завжди видаються в односторонньому порядку. Вони виходять від компетентного органу (посадової особи) — суб'єкта застосування норм адміністративного права. Дана обставина залишається в силі й тоді, коли акт виступає результатом погодження волі усіх учасників правовідносин. Наприклад, акти про призначення пенсії, надання відпустки, матеріальної допомоги тощо.

4) акт  застосування норм адміністративного  права спричиняє виникнення, зміну,  припинення адміністративних правовідносин,  тобто є юридичним фактом. Водночас  він не тільки юридичний факт, а й виконує регулятивні функції.  Норми адміністративного права  регулюють абстрактні управлінські  відносини. Ця абстрактність нормативних  приписів не дозволяє використовувати  їх для безпосереднього впливу. З цією метою використовуються  акти застосування норм права,  які стають самостійним засобом  управління соціальними процесами.