Система органів досудового слідства:сучасний стан та перспективи розвитку

Тоді незрозумілою є позиція  прокурора як проміжної ланки  між перетворенням рішення та переконання слідчого в рішення  та переконання судді.

Згідно зі ст. 14 КПК, прокурор має негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі. Згідно з вимогами цієї статті, негайно після затримання підозрюваного копія протоколу надсилається прокурору, і на його вимогу направляються матеріали, які стали підставою для затримання.

Подання слідчого про обрання  запобіжного заходу у вигляді  взяття під варту має бути узгоджене  з прокурором (на практиці – до доставлення  затриманого до суду для вирішення  питання про його арешт), матеріали  кримінальної справи надають прокурору  для отримання його згоди.

Проблема в тому, як діяти слідчому в ситуації, коли прокурор не згоден підписати подання до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Закон не містить пояснень щодо цього, мабуть, законодавець вважав, що думка прокурора співпадатиме з думкою слідчого чи навпаки. Є ситуації (і їх дуже багато), коли слідчий переконаний у тому, що для особи після її затримання в порядку ст. 115 КПК України слід обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Він готує матеріали до суду і їде з ними до прокурора міста або району, щоб отримати згоду останнього, завізувати його підписом подання згідно зі ст. 165-2 КПК України. Прокурор має особливі повноваження у кримінальному процесі, і часто він не дає згоди на обрання такого виду запобіжного заходу, а ставить на поданні візу, де пише, що, на його думку, підстав для обрання запобіжного заходу немає. Як далі діяти слідчому, якщо його думка не співпадає з думкою прокурора?

Якщо ми звернемось до ст. 165-2 КПК України, то встановимо, що прокурор при дачі згоди має ознайомитись з усіма матеріалами, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення. Тобто прокурор має виходити з того, чи достатньо доказів для обвинувачення і чи належать вони до справи, чи є законними й допустимими. Метою ж обрання запобіжного заходу взагалі є перешкоджання обвинуваченому ухилитись від слідства та суду, встановленню істини у справі, займатися злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку. Тобто у ст. 148 КПК не вказано, що запобіжний захід може бути обраний тільки за наявності достатніх доказів для пред’явлення обвинувачення. Функції прокурора, вказані у ст. 165-2 КПК, співпадають з основними функціям прокурора в кримінальному процесі – функцією нагляду за законністю дій слідчого, до яких належить і перевірка законності отримання доказів.

Пленум Верховного Суду у  своїй постанові ”Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді  взяття під варту та продовження  строків тримання під вартою на стадіях  дізнання і досудового слідства”  від 25 квітня 2004 р. № 4 на це питання відповідає однозначно: суди не повинні брати до провадження подання, винесені відповідно до ст. 165-2 КПК, якщо на порушення ч. 2 цієї статті вони не були погоджені з прокурором, або той з ним не погодився, або з подання незрозуміло, який саме прокурор дав згоду [4].

Верховний Суд вказав, що суддя не повинен приймати такі подання, але не вказав, яке рішення в  даному випадку має винести суд, якщо подання подано слідчим –  усно відмовити, чи винести якусь  постанову.

На думку автора, в цьому  випадку норми ст. 114 КПК про процесуальну самостійність слідчого взагалі не враховані, навіть порушені.

Як же слідчому відстояти  свою позицію? Згідно зі ст. 114 КПК, слідчий не може навіть оскаржити відмову прокурора вищому за підлеглістю прокурору, він може оскаржити тільки вказівки прокурора щодо притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину, про направлення справ до суду і т. ін.

Вважається, що ст. 114 потрібно доповнити положенням, що в разі незгоди з рішенням прокурора не підтримати подання про обрання запобіжного заходу, слідчий має право оскаржити ці дії вищому за підлеглістю прокурору. Однак це не зупиняє виконання вимог прокурора згідно зі ст. 227 КПК.

Згідно зі ст. 30 Закону України “Про прокуратуру”, прокурор вживає заходів для того, щоб органи дізнання і попереднього слідства:

1. додержувалися передбаченого законом порядку порушення кримінальних справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, застосування технічних засобів, припинення та закриття справ, а також додержувалися строків провадження слідства і тримання під вартою;
2. при розслідуванні злочинів неухильно виконували вимоги закону про всебічне, повне та об'єктивне дослідження всіх обставин справи, з'ясовували обставини, що викривають чи виправдовують обвинуваченого, а також пом'якшують чи обтяжують його відповідальність;
3. виявляли причини вчинення злочинів та умов, що сприяють цьому, вживали заходів до їх усунення.

Повноваження прокурора  при здійсненні нагляду за додержанням  законів органами досудового слідства й дізнання визначаються кримінально-процесуальним  законодавством.

Чому згаданий Закон не містить жодного слова про  те, що прокурор вживає заходів для  того, щоб органи слідства виконували вимоги КПК про затримання особи, або про участь прокурора у  прийняті рішення про обрання  запобіжних заходів?

Чому в КПК права  та свободи підозрюваного, затриманого  безпідставно розширені? [5] Адже прав у  затриманого, підозрюваного та обвинуваченого набагато більше, ніж у потерпілого  чи будь-якого законослухняного громадянина  України. Чому слідчий у межах  наданих йому повноважень не може реалізувати своє право на самостійне прийняття рішення, на відстоювання своєї думки?

У п. 13 згаданої вище постанови Пленуму ВСУ вказано, що відмова суду у взятті під варту не перешкоджає (за погодженням із прокурором) повторно звернутися до суду з відповідним поданням у тій самій кримінальній справі за умови одержання нових даних, що свідчать на користь застосування саме цього запобіжного заходу. Але ж знову таки, вказано, що це можливо за погодженням із прокурором.

Згідно зі ст. 206 КПК, затриманий може оскаржити дії слідчого до суду. У випадку оскарження рішення про затримання до суду скарга затриманого негайно надсилається начальником місця попереднього ув'язнення до суду. Скарга розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, суддя розглядає її протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або скарга надійшла після закінчення сімдесятидвогодинного строку після затримання, суддя розглядає скаргу на затримання протягом п'яти діб з часу надходження.

Скарга розглядається  з додержанням вимог, передбачених ст. 165-2 КПК. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги й визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання, затриманому, а також начальнику місця попереднього ув'язнення.

На постанову судді  протягом семи діб з дня винесення  постанови може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє  виконання постанови суду.

Затриманий може також  оскаржити дії слідчого на підставі ст. 234 КПК прокурору.

Особа, для якої суддя  обрав запобіжний захід у вигляді  взяття під варту, може оскаржити  рішення судді згідно з ч. 8 ст. 165-2 КПУ протягом трьох діб до апеляційного суду.

Отже, є декілька рівнів оскарження дій слідчого та судді з боку затриманого (арештованого): відразу після затримання – прокурору, протягом 72 годин – до суду, протягом трьох діб – до апеляційного суду на рішення судді. Слідчий обмежений у можливостях відстоювати свої права, адже вони фактично належним чином не захищені законом. Він може тільки “накопати” новий епізод злочинної діяльності і знову отримати незгоду прокурора. Річ у тім, що на практиці якщо судді відмовили один раз у санкції на арешт, потім не змінюють свою думку, оскільки подання знову ж таки подається до того самого суду або навіть до того самого судді – закон цього не забороняє. А який суддя може сказати, що він змінив свою думку, оскільки раніше помилився? Який прокурор визнає, що він також раніше помилявся і теж змінив думку?

Автор вважає, що в КПК  необхідно передбачити норму, яка  б забороняла потворно розглядати подання  про обрання запобіжного заходу щодо затриманого тому самому судді, який вперше відмовив в обранні запобіжного  заходу у вигляді взяття під варту.

Необхідно доповнити ст. 165-2 КПК нормою про те, що у випадку неотримання згоди прокурора щодо подання про арешт слідчий має право звернутися до суду в передбаченому цією статтею порядку, а суддя має оцінювати незгоду прокурора як обставину, яку можна врахувати, а можна й не враховувати при прийнятті рішення про арешт особи.

Література:

1. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. – М., 1986; Михайлов А.И., Соя-Серко Л.А., Соловьев А.Б. Научная организация труда следователя. – М., 1974; Статкус В.Ф., Жидких А.А. Органы предварительного следствия в системе МВД Российской Федерации: история, современное состояние и перспективы / Под ред. В.А. Алферова. – М.: Спарк, 2000; Филиппов А.Г. Место принципа процессуальной независимости должностных лиц – участников уголовного процесса в системе его принципов // Следователь. – 2003. – № 10. – С. 25-29; Томин В. Т. Острые углы уголовного судопроизводства. – М., 1991.
2. Бандурка О.М. Слідчий – моя професія. – Харків, 2000; Гончаров І.Д. Деякі аспекти процесуальної самостійності слідчого // Право України. – 1995. – № 7; Мойсик В. УПК к принятию еще не готов // Юридическая практика. – 2004. – № 29. – С. 1-4; Тертишник В.М Разыскивается следователь, особая примета – терпеливость // Версия. – 1995. – № 7-8. – С. 88-91; Коржанський М., Литвак О. Причини неефективного слідства // Право України. – 2003. – № 5. – С. 128-129; Баулін О.В., Карпов Н. С. Процесуальна самостійність і незалежність слідчого та їх правові гарантії: Монографія. – Київ, 2001; Півненко В. Досудове слідство: проблеми теорії та практики // Право України. – 1998. – № 2. – С. 76-77; Тертышник В. М. Затюканый апостол, или кому выгодно, чтобы следователь был вечно “загнанным” // Именем Закона. – 1992. – № 35. – С. 5; Савонюк Р.Ю. Про деякі загальні положення та статус слідчого як суб'єкта доказування в проекті КПК України // Вісник університету внутрішніх справ. – Випуск 13. – Харків, 2001. – С. 142-147; Тертишник В.М. Удосконалення процесуального статусу слідчого: старі та нові проблеми // Вісник прокуратури. – 2002. – № 1. – С. 38-44; Поліщук В. Реформування досудового слідства в органах прокуратури // Вісник прокуратури. – 2003. – № 5. – С. 76-79; Смоков С. М. Внутрішнє переконання слідчого і його роль при прийнятті процесуальних рішень: Автореферат дис. … канд. юрид. наук. – Київ, 2002.
3. Балашов А. Н. Прокурорский надзор за законностью задержания подозреваемых и ареста обвиняемых // Социалистическая законность. – 1983. – № 8; Гуткин И. М. Актуальные вопросы уголовно-процессуального задержания. – М., 1980; Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – С. 35-36, 168-173; Тертышник В.М., Тяпкин А.С. Задержание подозреваемого: основания производства, содержание и процессуальная форма // Вопросы укрепления социалистической законности и правопорядка, усиления охраны прав и законных интересов граждан. – Киев: УМК ВО, 1989. – С. 90-94; Тертишник В. Проблеми процесуальної форми затримання особи у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 8. – С. 99-103.
4. Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства // Вісник Верховного Суду. – № 3 (37). – С. 6.
5. Півненко В.П., Мірошниченко Є.О. Про презумпцію правоти і пріоритетності прав потерпілого // Вісник Верховного Суду. – К., 2004. – № 8 (48 ).– С. 39.

4.Строки досудового слідства  та порядок їх продовження.

Досудове слідство у кримінальних справах повинно бути закінчено  протягом двох місяців. В цей строк  включається час з моменту порушення справи до направлення П прокуророві з обвинувальним висновком чи постановою про передачу справи до суду для розгляду питання про застосування примусових заходів медичного характеру або до закриття чи зупинення провадження в справі. Цей строк може бути продовжено районним, міським прокурором, військовим прокурором армії, флотилії, з'єднання, гарнізону та прирівняним до них прокурором у разі неможливості закінчити розслідування — до трьох місяців. Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку досудового слідства не враховується.

В особливо складних справах  строк досудового слідства, встановлений частиною 1 цієї статті, може бути продовжено прокурором Автономної Республіки Крим, прокурором області, прокурором міста  Києва, військовим прокурором округу, флоту і прирівняним до них  прокурором або їх заступниками на підставі мотивованої постанови слідчого — до шести місяців.

Далі продовжувати строк  досудового слідства можуть лише у  виняткових випадках Генеральний прокурор України або його заступники.

При поверненні судом справи для провадження додаткового слідства, а також відновленні закритої справи строк додаткового слідства встановлюється прокурором, який здійснює нагляд за слідством, в межах одного місяця з моменту прийняття справи до провадження. Дальше продовження зазначеного строку провадиться на загальних підставах.

Правила, викладені в цій  статті, не поширюються на справи, в  яких не встановлено особу, що вчинила  злочин. Перебіг строку слідства в  таких справах починається з  дня встановлення особи, яка вчинила  злочин.

Для продовження строку досудового слідства слідчий виносить мотивовану постанову. Якщо виникає необхідність одночасного продовження строку слідства та тримання обвинуваченого під вартою, складається єдина постанова "Про порушення клопотання про продовження строку досудового слідства та тримання обвинуваченого під вартою". Така постанова має відповідати вимогам ст. 130, 156, 165, 165-2 та 165-3 КПК України.

У постанові щодо порушення  клопотання про продовження строків  досудового слідства повинно бути зазначено: коли, ким, у зв'язку з яким приводом і на яких підставах та по якій статті Кримінального кодексу України  була порушена кримінальна справа; що встановлено в процесі розслідування; коли, кому було пред'явлено обвинувачення і в чому його суть; чи мало, і якщо так, то протягом якого часу і коли обвинувачений тримався під вартою; чому не можливо закінчити слідство в установлений термін; які необхідно провести процесуальні дії для закінчення розслідування і скільки для цього потрібно часу; на який термін і до якого часу порушується питання про продовження строків розслідування.