Договір купивлі – продажу

Договір купивлі – продажу

 

Зміст

 

Вступ           2

1. Загальна характеристика договору купівлі-продажу 

Джерела регулювання. Сфера застосування     3

2. Укладення договору купівлі-продажу     5
3. Істотні умови договору:

    а) предмет договору;

    б) ціна;

   в) інші умови договору        9

4. Сторони договору. Право продажу товарів    18

5. Форма договору купівлі-продажу      20

6. Права та обов’язки сторін за договором     22

7. Відповідальність сторін за договором

купівлі-продажу         24

8. Загальна характеристика різновидів договор

купівлі-продажу         29

 

Висновок           31

Література           33

Додатки           34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

 

 

    Вступ

 

          Договір купівлі-продажу належить до найважливіших традиційних договорів у цивільному праві, безпосереднім змістом якого є переміщення матеріальних благ у товарній формі.

         Він є найбільш універсальною формою товарно-грошового обігу. Не випадково положення, що визначають відносини, пов'язані з купівлею-продажем, відкривають Розділ III ЦК, який присвячений окремим видам зобов'язань.

         Існує кілька  різновидів договору купівлі-продажу: в оптовій і роздрібній торговілі, на біржах і аукціонах, зовнішньоекономічного обігу, житлових будинків, квартир, земельних ділянок, автомашин, валютних цінностей, об’єктів приватизації, та ін.

         Для розуміння  юридичних процесів в системі  обігу товарів, важливо систематизировать  юридичну інформацію, законодавство, в цьому напрямку, виділити загальні  закономірності та тенденції. Тому і визначається мета курсової роботи – систематизація теорії та закономірностей договірних відношень, дослідження їх найважливіших компонентів.

Предметом дослідження є договір кувлі-продажу в системі цивільно-правових відносин.

Головним методом дослідження теми курсової роботи є аналіз і синтез положень цивільно-правових відносин в системі купівлі-продажу.

         При виконанні курсової роботи методологію дослідження склали праці дослідників та науковців з цивільно-правових відносин: Д.Е.Бобров, О.В.Дзера, Н.С.Кузнецова, О.А.Підопригора, Е.О. Харітонов та ін.

 

         1.Загальна характеристика договору купівлі-продажу. Джерела регулювання. Сфера застосування.

 

          Договір купівлі-продажу — один з найбільш розповсюджених видів договорів у цивільному обігу. Деякі види цього договору врегульовані у книзі V ЦК України.

        За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст.655ЦК)[2]. 
        Правове регулювання договору купівлі-продажу здійснюється Главою 54 ЦК України, ГК України, Законом України "Про захист прав споживачів" та іншими актами цивільного законодавства. Мета договору: перенесення права власності на річ, яка є товаром, покупцеві. 
Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний або реальний та відплатний. 
        Сторонами договору є продавець і покупець. 
Істотною умовою договору є умова про предмет, яким може бути: 
1) товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому; 
2) майнові права (наприклад зафіксовані у цінних паперах); 
3) право вимоги, яке не має особистого характеру (застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом). До істотних умов цього договору традиційно відносять умову про ціну. Однак ціна не є істотною умовою, оскільки, якщо її не встановлено в договорі, то визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари на момент укладення договору. 
Форма договору: усна (в тому числі шляхом вчинення конклюдентних дій) або письмова. Зміст договору становлять права та обов'язки сторін. При цьому відповідному обов'язку продавця кореспондує відповідне право покупця і навпаки.

         У відповідності зі специфікою економічних відносин, що лежать в основі договору купівлі-продажу, розрізняються його різновиди (купівля-продаж роздрібна, дрібнооптова, житлових будівель, земельних ділянок, об'єктів приватизації, тощо), кожна з яких має свої юридичні особливості. Загальними для усіх видів договорів купівлі-продажу є нижчеперелічені умови і положення [15.c.281].

         Договір купівлі-продажу є сплатним — при набуванні речі у власність, покупець сплачує продавцеві ціну речі, яка обумовлена договором; двосторонньо зобов'язуючим — це обумовлює взаємне виникнення у кожної із сторін прав та обов'язків: продавець зобов'язаний передати покупцеві певну річ, але вправі вимагати за це сплати певної ціни, а покупець, в свою чергу, зобов'язаний сплатити ціну, але вправі вимагати передачі йому проданої речі; даний договір є консенсуальним, оскільки права та обов'язки виникають вже в момент досягнення ними угоди за всіма істотними умовами.

Основною і визначальною ознакою договору є перехід майна у власність покупця.

         Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, що в наявності і підготовлене для відчуження. При цьому продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. Оплата придбаного майна має здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом [2].

         Сторонами в договорі купівлі-продажу - продавцем і покупцем — виступають всі учасники цивільного обігу - громадяни, юридичні особи або держава. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

         Змістом договору купівлі-продажу є ті умови, з приводу яких сторони досягли угоди. Суттєвими умовами, зокрема, є предмет та ціна.

 

 

 

 

 

 

 

 

   2. Укладення договору купівлі-продажу.

 

         Вдповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. 
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. 
Цивільно-правовий договір, будучи видом правочину, являє собою правову форму, у яку втілюються узгоджені волевиявлення сторін. Сам процес узгодження волевиявлень називається укладанням договору. 
У частині першій статті 638 ЦК України сформульоване загальне правило, згідно з яким договір вважається укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Момент укладення договору визначається відповідно до правил ст. 640, а форма — відповідно до ст. 639 ЦК [2]. Оскільки факт укладення договору, за загальним правилом, пов'язується з досягненням сторонами згоди з усіх істотних умов, важливо визначити, які умови належать до числа істотних. Істотними вважаються умови, які є необхідними і достатніми для укладення договору. Це означає, що при недосягненні сторонами згоди хоча б за однією з них договір вважається неукладеним, тобто таким, що не породив юридичних наслідків.

        Утім, якщо сторони домовилися про всі істотні умови, договір вважається укладеним, навіть якщо він не містить ніяких інших умов. 
Перелік істотних умов безпосередньо залежить від виду конкретного договору. Утім, частина друга статті 638 ЦК України встановлює загальні критерії для визначення тих чи інших умов істотними. 
         По-перше, істотною умовою у всіх без винятків випадках є умова про предмет договору. Природно, що поки сторони не досягли згоди відносно предмету договору, він не може вважатися укладеним.

        По-друге, — це умови, що прямо визначені в якості істотних нормами чинного законодавства, або хоча і не визначені прямо, однак є необхідними для договорів даного виду. Необхідним, а значить й істотними слід вважати умови, що виражають природу відповідного договору. Так, очевидно, що для всіх сплатних договорів істотною є умова про ціну, для строкових договорів - умова про строк і т.д. По-третє, істотними є будь-які інші умови, відносно яких згода має бути досягнута на вимогу будь-якої із сторін. Це такі умови, при відсутності яких сторона, яка на них наполягає, не бажає укладати відповідний договір. Так, наприклад, такою умовою у договорі ку-півлі-продажу може бути обов'язок продавця доставити продану річ за вказаною покупцем адресою. Від істотних слід відрізняти звичайні і випадкові умови, спільною ознакою яких є те, що їх наявність або відсутність не впливає на факт укладення договору. Звичайні умови — це умови, передбачені чинним законодавством, їх немає необхідності включати у текст договору, оскільки вважається, що вони стають обов'язковими для сторін вже в силу самого факту укладання договору. Так, наприклад, якщо сторони у договорі майнового найму спеціально не обумовили, на якій з них лежить обов'язок здійснення поточного ремонту, то діє правило, встановлене ст. 776 ЦК, згідно якого здійснення поточного ремонту є обов'язком наймача. На відміну від звичайних, випадкові умови набувають сили лише у випадку, якщо вони включені до тексту договору. Як правило, за допомогою випадкових умов сторони змінюють положення диспозитивних норм (тобто норм, зміст яких вони вправі змінювати договором), або використовують для подолання прогалин правового регулювання. Отже, якщо у договорі майнового найму буде передбачено, що обов'язок по здійсненню поточного ремонту лежить на наймодавцеві, то така умова буде вважатися випадковою. 
Утім, усі умови — істотні, звичайні і випадкові після укладення договору стають, однаково обов'язковими для сторін і у сукупності утворюють зміст договору[13.c.789]. 
         Процес укладення договору складується з двох взаємопов'язаних стадій: пропозиції укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту). Особа, яка виявила відповідну ініціативу і зробила пропозицію, називається оферентом, а особа, яка прийняла цю пропозицію — акцептантом. 
Відповідно до ст. 639 ЦК договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. 
Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.  
Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір с укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. Оскільки договір є видом правочинів, то загальні правила про форму правочинів (ст.ст. 205-209 ЦК) застосовуються і при укладанні договорів. Відповідно до частини 1 статті 639 ЦК сторони вправі самостійно обирати будь-яку форму договору (усну або письмову, письмову просту або нотаріальну), якщо вимоги щодо його форми не встановлені законом. Утім, оскільки недодержання встановленої законодавством форми догсзору має наслідком його недійсність лише у випадках, передбачених законом (наприклад, недотримання обов'язкової нотаріальної форми (ст, 220 ЦК)), у всіх інших випадках договори укладені з порушенням форми слід вважати укладеними і дійсними. Частина 2 статті 639 ЦК встановлює загальне правило, згідно якого якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, то він вважається укладеним лише з моменту надання йому обумовленої форми, навіть у випадках, коли законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

            Якщо сторони домовилися укласти договір у письмовій формі, він вважається укладеним з моменту підписання тексту договору всіма сторонами. Утім, слід враховувати, що відповідно до ст. 207 ЦК правочин (в тому числі договір) вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони [9.c.341]. У статті 207 ЦК не міститься вичерпного переліку таких документів, тому поряд з листами і телеграмами можуть використовуватися і інші засоби зв'язку, наприклад, факсимільний чи електронний, визначальним фактором при цьому слід визнати можливість достовірно встановити той факт, що даний документ надійшов саме від сторони за договором. Обов'язковою умовою є наявність на документі (документах) підписів сторін. Підпис на телеграмі засвідчується у встановленому порядку підприємством зв'язку, про що в телеграмі робиться застереження. Копія телеграми, що залишається у відправника, також має бути засвідчена підприємством зв'язку. Електронні документи засвідчуються за допомогою електронного цифрового підпису. 
Момент укладання договору, що укладається шляхом обміну документами, визначається відповідно до ч. 1 ст. 640 ЦК. Відповідно до ст. 54 Закону України «Про нотаріат», нотаріальному посвідченню підлягають правочини, щодо яких законодавством встановлена обов'язкова нотаріальна форма, а за бажанням сторін — будь-які інші правочини (в тому числі, будь-які договори). Отже, сторони вправі посвідчити нотаріально будь-який договір, навіть якщо законодавством не вимагається нотаріальна форма для таких договорів. При цьому нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, перевіряють, чи відповідає зміст посвідчуваного ними договору вимогам закону і дійсним намірам сторін. Такий договір вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. 
Відповідно до ст. 640 ЦК договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. 
Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації з моменту державної реєстрації. 
           Стаття 640 ЦК встановлює загальні правила щодо визначення моменту, з якого договір вважається укладеним. Чітке визначення в кожному конкретному випадку цього моменту є необхідним, оскільки саме з цього моменту виникають права і обов'язки сторін. Частина перша статті 640 ЦК визначає момент укладення так званих консенсуальних договорів (від лат. consensus — згода), до числа яких належить більшість цивільно-правових договорів. Якщо зроблена однією стороною пропозиція укласти договір містить всі істотні умови (ст. 638 ЦК) майбутнього договору і виражає намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття (тобто, є офертою), а відповідь іншої особи про прийняття оферти є повною і безумовною (отже, є акцептом), договір вважається укладеним з моменту отримання особою, яка зробила пропозицію (оферентом), відповіді від іншої особи (акцептанта). Крім консенсуальних існують і так звані реальні договори (від лат. res — річ), для укладення яких однієї лише згоди сторін недостатньо. Для укладення реальних договорів крім згоди сторін необхідно вчинення певної дії, як правило, — передачі майна. Відповідно до ч. 2 статті 640 ЦК реальний договір вважається укладеним саме з моменту передання майна або вчинення іншої певної дії[2].