Договір поруки

МИНИСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРЬКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім.Г.С.Сковороди

Індивідуальне науково - дослідне завдання

з цивільного права України

на тему : «Договір поруки»

виконала:Данильчук Тетяна

студентка 34групи 3-го курсу

Харків – 2009

План

Вступ

1.            Поняття договору поруки.

              1.1Юридичне оформлення договору поруки

              1.2Зміст договору поруки

              1.3Права та обов’язки сторін в договорі поруки

2. Припинення поруки

Висновок

Література

Вступ

Порука є одним із найефективніших способів забезпечення зобов’язань за кредитними договорами. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку, причому поручитель відповідає перед кредитором тільки за порушення зобов’язання боржником.

Даний вид договору не є нововведенням, а має дуже давню та багату історію використання. Найдавніший договір поруки, про який відомо сьогодні, був укладений ще у Месопотамії в 2750 році до н.е. На стародавній дошці записано, що фермер, якого призвали на службу до правителя не мав, відповідно, можливості доглядати власні поля. У зв’язку з цим, він уклав угоду з іншим фермером, який погоджувався обробляти його поля і сплачувати за таке право половину вирощеного врожаю. Для того, щоб гарантувати собі отримання вказаної плати, фермер-власник землі звернувся до місцевого купця, який поручився за фермера-орендаря. Таким чином було реалізовано суть договору поруки.

Порука належить до традиційних способів забезпечення виконання зобов’язання, що застосовуються як у відносинах з участю громадян, так і юридичних осіб. Однак в умовах планово-адміністративної економіки юридичні особи з метою забезпечити виконання прийнятих зобов’язань звичайно застосовували гарантію як специфічний спосіб забезпечення.

Таким чином, порука має акцесорний (додатковий) характер: визнання недійсним основного зобов’язання, яке забезпечується укладенням поруки, незалежно від тих підстав, за якими основне зобов’язання визнається недійсним, тягне за собою беззаперечну недійсність і поруки.

1.Поняття договору поруки

Порука — це договір, за яким поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов’язання у повному обсязі або у частині.

Порука — це договір, сторонами якого є кредитор по основному зобов’язанню, а також особа, яка виступає поручителем за боржника по основному зобов’язанню. Порукою може забезпечуватися лише дійсна вимога. Забезпечувальна функція поруки полягає у тому, що коли у боржника бракує коштів для задоволення вимог кредитора відповідальність перед останнім несе поручитель. Тобто законом передбачена додаткова (субсидіарна) відповідальність поручителя по зобов’язаннях боржника . Проте законом або договором може бути передбачена солідарна відповідальність боржника по основному зобов’язанню і поручителя. В цьому випадку від кредитора залежить, до кого з них звернутися з вимогою.[1]

Порука надає кредитору додаткове джерело для задоволення його вимог, яким є майно поручителя, чим, звичайно, сприяє задоволенню інтересів кредитора. Якщо за боржника поручалась не одна, а кілька осіб, то вони відповідають перед кредитором солідарне, якщо інше не встановлено договором поруки .Поручитель, за загальним правилом, відповідає у тому ж обсязі, що й основний боржник, якщо інше не встановлено договором поруки. Зокрема, він відповідає за сплату процентів, відшкодування збитків, сплату неустойки. Проте його відповідальність не може перевищувати відповідальності боржника по основному зобов’язанню.

Якщо поручитель виконав зобов’язання замість боржника, він стає на місце кредитора по основному зобов’язанню і набуває всіх прав кредитора по цьому зобов’язанню. Якщо поручителів було кілька, кожний з них має право зворотної вимоги до боржника у розмірі виплаченої цим поручителем суми.

На відміну від завдатка, порука і в чинному ЦК України завжди вимагає під страхом недійсності простої письмової форми.

Договір поруки має дві цивілістичні традиції, які своїм корінням сягають у римську давнину. Цей інститут дістав свій розвиток і у західних цивільних кодифікаціях, і в англо-саксонській судовій практиці. Він був достатньо розроблений і в російському дореволюційному законодавстві.

Дослідники проблеми способів забезпечення виконання зобов’язань відзначали, що у радянський період застосування інституту поруки було досить обмеженим. Громадяни у відносинах один з одним застосовували поруку вкрай рідко. У відносинах між організаціями можливе було прийняття поруки вищестоящим органом за борги нижчестоящого органу. Так, вищестоящі ланки кооперативної системи могли ручатися за забов’язаннями нижчестоящих ланок кооперації. У певному обсязі договори поруки укладали соціалістичні організації при вчиненні зовнішньоторговельних угод.

Ринкові умови господарювання певною мірою «реанімували» поруку як спосіб забезпечення виконання зобов’язань. Сфера її застосування практично не має обмежень. Однак найбільш широко її, як і раніше, застосовують для забезпечення грошових зобов’язань.

Як видно із визначення, закріпленого у  ЦК України, забезпечувальний механізм поруки полягає в залученні додаткового боржника, який поряд з основним відповідає перед кредитором за виконання зобов’язання.

1.1.Юридичне оформлення договору поруки

Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі. Недодержання цього призводить до його недійсності

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку (частково або у повному обсязі – залежно від умов договору). Тобто поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

Поручителем може бути як одна, так і декілька осіб. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно,якщо інше не встановлено договором поруки.

Порукою може забезпечуватись як грошове зобов’язання боржника, так й інше зобов’язання (передати майно, виконати роботу, надати послугу тощо). Відповідно на поручителя, у разі порушення боржником свого зобов’язання, може бути покладений обов’язок сплатити гроші на користь кредитора, передати майно, виконати роботу, надати послугу тощо.

1.2Зміст договору поруки

У вітчизняній цивілістичній літературі спеціальні дослідження змісту договору поруки відсутні. Деякі аспекти цієї проблеми розглядалися у наукових працях В.А. Бєлова, Д.М. Гриджука, Б.М.Гонгало, В.О. Олійника, проте переважно в контексті загального підходу до правового регулювання поруки як способу забезпечення виконання зобов’язань або стосовно загальних положень про істотні умови, що становлять зміст будь-якого виду договору в цивільному праві (В.Вітрянський, В.Мілаш[2]) .

Для вибору правильної позиції при з’ясуванні вказаного питання необхідно зауважити, про який аспект поняття “договір” йде мова. Справа у тому, що категорія “договір” у радянській та пострадянській юридичній літературі досить-таки послідовно розглядалася з трьох точок зору: як підстава виникнення правовідношення (договір-правочин); як правовідношення, що виникає з договору-правочину; і як форма, якої набуває відповідне правовідношення.

Згідно із ч.1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Досить часто в літературі у випадках, коли договір розглядають через призму  цивільного правовідношення, під його змістом розуміють права та обов’язки учасників (за аналогією із змістом цивільно-правових відносин). Проте, коли мова йде  про договір як правочин, термін «зміст» слід вживати саме у тому значенні, яке йому надав закон, - як сукупність умов договору, у яких безумовно фіксуються взаємні права та обов’язки сторін[3]. Весь набір умов [, с. 315][4], що складають зміст договору, на етапі його укладення визначають програму майбутніх дій сторін [ , с. 17-18][5], а на етапі його виконання – послідовність здійснення цих дій.

В теорії цивільного права договірні умови поділяють на три групи: істотні, звичайні та випадкові (або вільні). Всі вони після укладення відповідного договору стають обов’язковими для виконання. Втім, наслідки їх неузгодження на момент укладення договору суттєво різняться між собою. Так,  відсутність згоди хоча б щодо однієї із істотних умов договору призводить до визнання його неукладеним. Відсутність інших видів умов (звичайних та (або) випадкових) може бути підставою для визнання договору недійсним або ж спричинити інші наслідки, наприклад, відмову у позові.

Як свідчить судова практика, випадки заявлення позовів про визнання договорів неукладеними з підстав відсутності істотних умов стають дедалі частішими.

На жаль, в ЦК України не визначено істотні умови договору поруки. Науковці вказане питання або взагалі залишають поза увагою, або згадують про нього при розв’язанні більш важливих на їхню думку проблем. Так, наприклад, Д.Волнухін вважає, що для договору поруки достатньо визначити його предмет, під яким він розуміє обов’язок поручителя нести відповідальність за боржника. Більш розширений перелік істотних умов договору поруки наводять Д.М. Гриджук та В.А. Олійник: по-перше, це – індивідуалізація зобов’язання, виконання якого забезпечується (зміст та сторони, сума, яку поручитель зобов’язався повернути кредитору, строк виконання), по-друге, чітка вказівка, кому надана порука (найменування кредитора), за кого її було видано (найменування боржника); по-третє, посилання на основний договір тощо. Також була висловлена думка, згідно з якою особливого значення при укладенні договору поруки слід надавати узгодженню умов щодо відповідальності поручителя, оскільки вид відповідальності (солідарна чи субсидіарна) і обсяг відповідальності (збитки, проценти, неустойка) є найбільш суттєвими елементами даного договору [ , с. 51][6]. Наведені наукові підходи до визначення істотних умов договору поруки потребують додаткового аналізу і уточнення.

Враховуючи відсутність спеціальних вимог до змісту договору поруки, слід застосовувати загальні правила, сформульовані у ст.. 638 ЦК України. Таким чином договір поруки можна вважати укладеним, коли між сторонами  в належній формі досягнуто згоди щодо всіх істотних умов. Істотними умовами будь-якого договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Таким чином, можна виділити чотири групи умов, які законодавець вважає істотними – це, по-перше, умови про предмет; по-друге, умови, які визначені як істотні в законі; по-третє, умови, які є необхідними для договорів даного виду; по-четверте, всі необхідні для даного договору умови  з точки зору сторін.

Отож, в першу чергу слід підкреслити особливо важливе теоретичне та практичне значення умови про предмет договору поруки. На сьогодні це питання є недостатньо дослідженим  в літературі. Більшість авторів залишають його поза увагою. Деякі обмежуються вказівкою про те, що предметом даного договору є обов’язок поручителя відповідати за виконання боржником зобов’язання перед кредитором.

Окреслене завдання ускладнюється ще й тим, що до цього часу серед науковців немає єдності щодо визначення та розмежування понять “об’єкт” та “предмет” цивільних правовідносин взагалі та договірних правовідносин зокрема. Не заглиблюючись в наукову дискусію,можна прослідити, що погляди науковців розділилися з приводу того, визнавати об’єктом (предметом) цивільних правовідносин речі чи дії зобов’язаних .Деякі автори поряд із речами визнають об’єктами цивільних правовідносин також і дії , результати духовної та інтелектуальної творчості, особисті немайнові благ. Доволі вдалу спробу узгодити наведені погляди зробив О.С.Іоффе, підійшовши до визначення об’єкта правовідношення диференційовано. Він виділяв юридичний об’єкт, яким є певна поведінка зобов’язаних осіб, та матеріальний об’єкт – речі або інші блага, на які спрямована поведінка учасників правовідношення [ , с. 62-63][7]. Подібну позицію підтримує також Н.С. Кузнєцова [ , с.11], [ , с. 612][8].

На мою думку, з метою уникнення плутанини в теорії, законодавстві і на практиці, юридичний об’єкт доцільно замінити терміном «предмет», а матеріальний об’єкт – «об’єкт», що відповідає визначенню цих термінів в теорії права та філософії.

Крім того, досить часто в доктрині цивільного права поняття предмет договору замінюють терміном предмет зобов’язання, що випливає з договору. Зокрема, Є. Годеме зазначав, що «говорити про предмет договору недоцільно, оскільки не договір має предмет, а зобов’язання, що випливає з договору». Вбачається, що така позиція не відповідає реаліям сьогодення і не узгоджується з нормами діючого на сьогодні законодавства України. Так,  умова про предмет договору згідно із ст.. 638 ЦК України розглядається як абсолютна. Проте, необхідно вказати на те, що поняття “предмет договору ” та “предмет зобов’язання» не є тотожними [ , с. 86][9].

З моєї точки зору, предмет договору повинен у найбільш загальному вигляді відображати набір показників того, з приводу чого укладений договір. З цією метою, передбачаючи умову про предмет договору, на мою думку, сторонам необхідно чітко визначити дії, які повинні вчинити зобов’язані особи.

Що ж стосується речей, майна, майнових прав, результатів виконаних робіт та наданих послуг, майнових та немайнових благ, які згадуються, зокрема, в ст..ст. 656, 760, 807 ЦК України та ст.., то слід  підтримати позицію Т.В.Боднар про те, що в даному випадку мова йде про об’єкт  договору, а не про його предмет, як це закріплено в ЦК України. Тому до відповідних статей необхідно вносити зміни .