Громадський контроль за діяльністю органів державного управління

Останнім часом в органах  публічної влади набувають все  більшого поширення такі форми контролю, як адміністративний аудит та контролінг. Але, на думку сучасних дослідників державного управління [3, с. 126-127], у транзитивному суспільстві слід використовувати не лише комплексний адміністративний аудит, а й демократично зорієнтований аудит, до проведення якого мають залучатися широкі кола громадськості. Таке поєднання методів державного і громадського контролю формує новий управлінський метод – державно-громадський контролінг (ДГК). Запровадження цього методу в органах публічної влади сприяє їхньої демократизації, підвищує скоординованість та ефективність здійснення державної політики на місцевому рівні та створює багатоканальну систему інформаційного забезпечення управлінського процесу.

ДГК поділяють на внутрішній і зовнішній. Внутрішній контролінг здійснює служба державно-адміністративного  контролінгу (СДАК) у вигляді аудиту економічності, ефективності та результативності використання державно-управлінським  органом суспільних ресурсів (бюджетних  коштів) під час виконання своїх функціональних обов'язків. Зовнішній контролінг здійснює служба громадського контролінгу (СГК) силами легалізо-ваних інституцій громадянського суспільства через надання ними відповідної інформації, на основі чого розробляються узгоджені із СДАК проекти відповідних управлінських рішень. Отже, зовнішній контролінг у системі державної адміністрації – це, як правило, громадський контроль діяльності влади та її соціальної ефективності, зокрема якості адміністративних послуг.

Найважливішою умовою підвищення ефективності громадського контролю є  відкритість та прозорість діяльності органів влади, зокрема шляхом поширення  доступу до інформації про діяльність цих органів, комунальних та інших  підприємств, установ та організацій  через Інтернет. Дослідження співвідношення розвитку Інтернету і демократизації суспільства дозволяє зробити висновок, що всесвітню мережу варто визнати  важливим інструментом суспільно-політичної мобілізації, яка може спрямовувати політичну активність мас у конструктивне  русло, орієнтувати її на зміцнення  і розвиток демократії. Важливою особливістю  інформаційного суспільства є те, що нові інфокомунікаційні технології дозволяють розширювати права громадян шляхом надання їм доступу до різної інформації; збільшити ступінь їх участі у прийнятті політичних рішень та контролі за діяльністю публічної влади; активно творити інформацію, а не тільки її споживати; забезпечувати захист приватного життя тощо. Коли завдяки технологіям суспільство стає все прозорішим для влади, то його легше контролювати [8, с. 72].

2. Діяльність громадських організацій в Україні

Громадські  організації  – невід’ємна складова громадянського суспільства. Вони є добровільними  об’єднаннями громадян, що створюються  для вирішення громадських проблем  та вираження спільних інтересів. В  державах розвинутої демократії громадські організації діють в усіх сферах суспільного життя, вносять вагомий  внесок в справу загального добробуту  і стабільного поступу, є важливим чинником соціального та політичного життя.

     Розгалужена  система громадських організацій   є важливим показником розвитку  громадянського суспільства. Враховуючи  цей аспект, то тут варто зазначити  про позитивні тенденції в  Україні. Кількість зареєстрованих  громадських організацій в Україні  з року в рік зростає.

Кількість зареєстрованих політичних партій та громадських організацій станом на 1 січня 2013 р. збільшилася порівняно з 1 січня 2012 р. на 5,4% - до 3,943 тис. об'єднань громадян, що зареєстровані Міністерством юстиції України та Державною реєстраційною службою України. З них 198 політичних партій та 3,745 тис. громадських організації.

Із загальної кількості зареєстрованих об'єднань громадян центральні органи 3,122 тис. організацій (198 політичних партій та 2,924 тис. громадських організацій) мали всеукраїнський статус, 821 - міжнародний статус. Місцевими реєструючими органами на 1 січня 2013 р. зареєстровано 274,231 тис. структурних утворення політичних партій та 87,572 тис. громадські організації з місцевим статусом, враховуючи місцеві осередки (зростання порівняно з 2011 р. відповідно на 0,8% та 5,9%) [18].

     Звичайно, сформована на сьогодні мережа громадських організацій по всій території України, є досить широкою. Проте за співвідношенням питомої ваги громадських організацій до кількості населення Україна все ще значно поступається іншим європейським країнам. Так, наприклад, в Україні на 10 тис. населення існує 11 зареєстрованих громадських організацій, в Угорщині – 46, в Хорватії – 85, а в Естонії – 2016. Крім того, на думку експертів, більшість з зареєстрованих організацій в Україні існує лише формально, або функціонує епізодично. За різними оцінками кількість активно діючих організацій складає не більше 3-4 тисяч (багато організацій щороку припиняють активну діяльність без формальних дій для припинення реєстрації як юридичних осіб).

     Всім  зареєстрованим  організаціям в Україні притаманні  такі ознаки, як неурядовий характер, самоуправління, добровільність, некомерційність,  неприбутковість і суспільна  корисність діяльності. Крім того характерним є те, що діяльність українських громадських організацій охоплює практично всі сфери суспільного життя. Щодо розгалуженості сфери діяльності громадських організацій свідчать дані Творчого центру Каунтерпарт (ТЦК). Майже половина опитаних (44%) у 2010 р. представників громадських організацій зазначила сектор діти і молодь як один з трьох основних секторів своєї діяльності. Наступними за вагомістю є сектори громадянська освіта (27%) та права людини (27%), вирішення соціальних питань (25% )[15]. Більшість громадських організацій України працює одночасно у кількох сферах. Взагалі варто зазначити, що протягом останніх семи років (в період з 2003 по 2010 рр.) ці сектори діяльності громадських організацій є найбільш популярними і незмінними. Проте протягом цих років зменшилася кількість організацій, які працюють у секторах вирішення соціальних питань (25% у 2010 р., 36% у 2003 р.), права людини (31% у 2010 р., 27% у 2003 р.), розвиток сектору громадських організацій (13% у 2010 р., 17% у 2003 р.), політика, законодавство, держава (14% у 2010 р., 18% у 2010 р.)[5].

     Серед видів діяльності організацій найбільш поширеними у 2010 р. є тренінги та консультування, який обрали 37% респондентів (47% в 2009 р., 42% - в 2007 р.) та захист інтересів та їх лобіювання, який обрали 37% респондентів у 2010р. (41% у 2009 р., 26% у 2007 р.) [9].

     Опитування, які проводяться серед самих громадських організацій, стверджують, що кількість їх співробітників та волонтерів постійно зростає, але проведені соціологічні дослідження на загальнонаціональному рівні демонструють, що показник рівня безпосередньої участі громадян у діяльності громадських організацій протягом, практично, усіх років існування незалежної Української держави залишався стабільно низьким. За даними соціологічного моніторингу «Українське суспільство 1992 – 2008 рр.» залученість громадян до діяльності громадських організацій сьогодні спостерігається досить не значна.

     Значний дефіцит  громадянської активності населення  є однією з головних перешкод, яка суттєво гальмує розвиток  вітчизняного громадського сектору  на сучасному етапі. Цьому значною  мірою сприяє ставлення населення  до діяльності інститутів громадянського суспільства.

     Основними причинами низького рівня довіри до громадських організацій та громадської  пасивності є: зайнятість громадян повсякденними  проблемами виживання, недостатня інформованість про існуючі громадські організації, пасивність громадських організацій щодо інформування громадян та їх залучення до своєї діяльності. Так, громадяни України майже не знають про роль, функції та можливості громадських організацій. А необізнаність широкого громадянства з діяльністю громадських організацій, зокрема тих, що мають успіхи, породжує скептицизм щодо громадських організацій взагалі.

     Ще  однією  важливою причиною низького рівня   довіри до громадських організацій   є низька оцінка ефективності  їх діяльності. Головними ж причинами неефективності громадських організацій на думку громадян є їх недостатня активність та неспроможність реально впливати на ситуацію в регіоні і в країні. Так, оптимістичні показники щодо збільшення з року в рік кількості громадських організацій ще не говорять про достатній рівень якості цих організацій. Сьогодні лише менша частина з легалізованих громадських організацій постійно і активно працюють. Більшість інших існують лише формально. Особливу групу складають організації, що активізуються лише в період передвиборних кампаній і працюють у межах агітації чи контрагітації відносно того чи іншого кандидата, виборчого блоку. Вони фактично не роблять істотного внеску у розвиток громадянського суспільства (забезпечення прав і свобод людини, інформованості і політичної освіти громадян, залучення громадськості до вирішення соціальних проблем на місцевому та регіональному рівнях і т. ін).

     Однією  з важливих проблем, що заважають  ефективній діяльності громадських  організацій є їх фінансування. Головним  джерелом поточної діяльності громадських організацій залишаються фонди, які підтримують виконання та реалізацію специфічних програм з боку міжнародних організацій, які працюють по контрактам з агенціями, що здійснюють технічну підтримку України.

     Варто зазначити,  що державне фінансування інститутів  громадянського суспільства в  Україні залишається непрозорим  і неконкурентним; не врегульовано  процедури надання державних  грантів та особливості державних закупівель послуг громадських організацій. Тому необхідно, щоб новий Кабінет Міністрів прийняв постанови «Про затвердження методики проведення конкурсів соціальних проектів і програм, моніторингу та оцінки їх результатів» і «Про державне замовлення експертних та консультаційних послуг».

     Характерним  є також відсутність довгострокового   бюджетного фінансування програм  і проектів громадських організацій,  в тому числі таких, що мають  пріоритетне значення для державної  політики в цілому     Важливим  аспектом є налагодження ефективного  діалогу громадських організацій  та влади. Сьогодні при більшості міністерств, державних комітетів існують громадські ради. Це консультативно-дорадчі органи, яким відведено роль одного з основних інститутів взаємодії громадськості з органами влади. Створені на сьогодні громадські ради все ще не є цілком сформованими або не функціонують з інших причин, мають номінальний характер, їхній вплив на вироблення та прийняття рішень органами влади, формування та реалізацію державної політики є мінімальним або й взагалі відсутній. Тому важливо сприяти розширенню та підвищенню якості роботи таких громадських рад.

          Не  менш важливим є те, що  питання діяльності громадських  організацій повинні  бути  чітко врегульвані на законодовчому   рівні. Хоча в Україні прийнято закони «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991 р.), «Про об’єднання громадян» (1992 р.), «Про благодійництво та благодійні організації» (1997 р.), «Про молодіжні та дитячі громадські організації» (1998 р.), та вони потребують доповнень, які б стимулювали вироблення нової організаційно-правової форми існування організацій, котра б враховувала специфіку їх діяльності. Чинна нормативно-правова база характеризується декларативністю і браком чітких та прозорих механізмів30. Закон «Про об’єднання громадян», визнаний Європейським судом з прав людини таким, що порушує Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, зокрема свободу об’єднань, має бути зміненим. Має бути прийнята нова редакція закону «Про громадські організації», яка відповідатиме Конвенції та Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи про правовий статус неурядових організацій в Європі щодо умов легалізації, видів діяльності і санкцій стосовно таких організацій.

3. Роль  засобів масової інформації у контролі за діяльність органів державної влади

Значення засобів масової  інформації для суспільства і функціонування держави важко переоцінити. Основне завдання ЗМІ полягає в інформуванні людей щодо різних питань життєдіяльності держави й суспільства, що зумовлено потребою забезпечення сталості влади.

ЗМІ виступають одночасно і каналом вираження думки громадянського суспільства, і засобом її формування, й інструментом контролю громадськості за владою.

Хоча в Україні не можна не відзначити великої кількості прикладів того, що між правом на інформацію і реальним доступом до неї спостерігається дедалі зростаюча дистанція. Адже донедавна приховування інформації у найрізноманітніших формах іза різних причин стало значним для всіх гілок влади, органів управління, чиновництва, суб’єктів господарювання, фінансових структур і навіть деяких громадських об’єднань. Тому надзвичайно гострою є проблема інформаційної відкритості, оскільки положення Закону України «Про інформацію» в частині отримання права на інформацію і санкцій за відмову в ній майже не працювали.

Одним із шляхів подолання неструктурованості суспільства, забезпечення самоврядування і  підвищення якості врядування, контролю над владою мало стати створення засобами масової інформації правових, економічних і політичних умов їхньої незалежності, вільного доступу до інформації і можливостей її об’єктивної трансляції в суспільство. Однак, оскільки інформація водночас стала одним із ключових інструментів і об’єктів політичної боротьби,то становлення сучасної системи незалежних ЗМІ в Україні перетворилось на складний та суперечливий процес.

Статус ЗМІ закріплено в Конституції України. В статті 34 говориться: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб- на свійвибір»[13].

Засоби масової інформації виконують такі функції: пізнавальну(задоволення інформаційних потреб суспільства), забезпечення гласності, контролю і спостереження за діями суб’єктів влади, політичної соціалізації (участь у процесі засвоєнняіндивідомполітичнихзнань, норм і цінностей суспільства), формування громадянськості, підтримку або критику програм і діяльності держави, державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, партій тощо. Реалізуючі право на свободу слова, ЗМІ можуть самостійно виявляти негативні явища й факти діяльності державних та інших формувань, давати оцінку подіям внутрішнього та міжнародногожиття. Це – своєрідна трибуна громадської думки, важливе джерело відображення настроїв мас, а отже, і показник результативності заходів, уживаних державою. В нашій країні утворилась авторитарна модель відносин між владою і представниками ЗМІ. Виділяються такі ознаки цього процесу: провідні ЗМІ суспільно-політичного спрямування належать державі, або перебувають під впливом невеликої кількості фінансово-промислових груп, які є залежними від влади; влада продовжує використовувати протекціоністські заходи щодо підтримки власних або лояльних до неї ЗМІ; держава здійснює адміністративний тиск та пряме втручання у діяльність ЗМІ; більшість ЗМІ заангажовані, не надають повної та об’єктивної інформації про політиків та значущі політичні події, не забезпечують комунікативногодіалогу міжнаселеннямта владою, а є інструментом маргіналізації та управління масами в руках можновладців [14, с.1].