Причины правонарушений

Вступ

 

Держава і право - це такий об"єкт в вивченні якого зацікавлено багато наук: соціологія, політична економія, історичні науки, теорія держави і права, галузеві правові науки. 
Кожна з них находить в ньому свій предмет і своїми методологічними і методичними засобами вивчає його. 
Теорія держави і права - єдина теорія. Це єдинство виникає з того, що держава і право взаємодіють між собою як засіб регулювання громадських стосунків. Взаємопов"язаність в процесі виникнення, розвитку і функціонування держави і права- одна з основних закономірностей державно-правової організації і життя суспільства.

Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення. Кожне правопорушення конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб'єкт у певний час, у певному місці. Правопорушення характеризується конкретно визначеними ознаками, до яких належать: суспільна небезпечність діяння (дія чи бездіяльність), що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричиненням таких наслідків; протиправ- ність діяння; винність особи, яка скоїла протиправне діяння; делік- тоздатність суб'єкта правопорушення; покарання і стягнення.[1]

Правопорушення , взяті в сукупності на певному  відрізку часу і в конкретному суспільстві , завжди відрізняються значною різноманітністю як за ступенем суспільної шкідливості , так і за психологічними , соціальним та юридичним ознаками .

 
     Важливо відзначити  те , що зрозуміти природу і  причини правопорушень можна тільки в соціально-історичному аспекті , розглядаючи їх як породження певних суспільних явищ , неоднакових у різних суспільних формаціях . Тому значення розгляду видів правовідносини має велике значення для поняття такої ключової категорії права , як правопорушення .

  У своїй роботі я послідовно розгляну поняття правопорушення, його склад , а також види правопорушень .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І. Поняття і ознаки правопорушення.

 

Правопорушення — це суспільно небезпечне або шкідлиіИ неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність.[2]

Правопорушення - це юридичний факт, який має місце зц наявності всіх вищеназваних ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення як наявність конкретних елементів, закріплених у законі як модель правопорушення.[1]

 

Правопорушенню властиві такі ознаки:

1. має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперо чить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах І підзаконних актах, невиконання обов'язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;
2. є суспільно шкідливим} (наприклад, прогул,) або суспільно небезпечним (посягання на життя людини). Суспільна шкідли вість (проступок) і суспільна небезпечність (злочин) — основин об'єктивна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від но правомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних юридичних прав і обов'язків або пере« шкоді їх виконанню, матеріальний - у заподіянні учаснику правовідносин матеріальних або моральних збитків;
3. виражається в поведінці — протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогулі залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, перс* конання, які зовні не виявилися, не визнаються чинним зако« нодавством об'єктом переслідування. Практика переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного рс« жиму в державі;
4. має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними ус* відомлено і добровільно. Відсутність свободної волі є юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (мД лолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);

є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення праі вопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (чи бездіі яльністю) збитки суспільству і державі, містить вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння і його наслідківУсі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст. В Конституції України).

6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної від- шідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного І матеріального характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і пободи громадян.

Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння нк правопорушення.[2]

Ознаки правопорушень:

1) за своїм соціальним  значенням протиправна поведінка (правопорушення) соціально шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, правам, свободам, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною);

2) за психологічними  ознаками правопорушення як вчинок  завжди має свідомо-вольовий характер, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке вчиняється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини (душевнохворий не усвідомлює наслідків);

3) юридична ознака  правопорушення полягає в його  протиправності. Поведінка суперечить приписам правових норм. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позицій гарантованих конституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь. В умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення;

4) з погляду юридичних  наслідків правопорушення як  юридичний факт породжує охоронні  правовідносини, в межах яких  реалізуються заходи відповідальності  за вчинене правопорушення. Для  суб'єкта правопорушення юридичні  наслідки завжди будуть негативними (втрата благ);

5) зовнішня (об'єктивна)  характеристика правопорушення  полягає в тому, що воно завжди є діянням суб 'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичного погляду виражається: 1) у невиконанні суб'єктом своїх обов'язків, що випливають з договору чи закону; 2) у недотриманні заборон, установлених правовими нормами; 3) у зловживанні суб'єкта своїми правами, створенні будь-яких перепон для використання своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) тощо. Різноманітні наміри, думки з приводу вчинення правопорушень не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними, поки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів;

6) контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона може притягнути до юридичної відповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушника. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно вчинене деліктоздатним суб'єктом, тобто суб'єктом, здатним згідно із законом самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння.[14]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ. Склад правопорушення.

 

Склад правопорушення — це система ознак протиправної поведінки, необхідних і достатніх для притягнення до юридичної ІІдповідальності.[2]

Склад правопорушення:
суб'єкт	суб'єктивна сторона	об'єкт	об'єктивна сторона

 

   Склад правопорушення - це сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер.[1]

 
    Фізичні особи як суб'єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи С різним, що визначено в окремих галузях законодавства.[2]

Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи, адміністративного — переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві, (і юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони Праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.)[2]

Юридична особа не може бути суб'єктом кримінального зло чину. Ним може бути посадова особа підприємства, організації, установи або особа, яка виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін. Така особи іменується в юридичній літературі спеціальним суб'єктом правопорушення. Вона може виступати суб'єктом матеріального І адміністративного правопорушення.[2]

Правопорушення, суб'єктом якого є юридична особа, являї собою не що інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яки призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб'єктом відпоні дальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних органі зації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою. Наприклад, у ст. 452 ЦК України закріплене положення про те, що особа, яка відшкодувала збитки, завдані з вини іншого, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі сплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.[5]

Об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає правопорушення. В юридичній літературі розглядають загальний, родовий, видовий і безпосередній об'єкт.[1]

Об'єкт правопорушення — порушене матеріальне чи нематеріальне благо: власність, життя, здоров'я громадян, суспільний порядок, суспільні відносини, що захищаються нормами права[2]

 

Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній акт суспільно небезпечного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Вона містить: дію чи бездіяльність, суспільно небезпечні та шкідливі наслідки, причинний зв'язок між ними, місце, час, способи, засоби, обставини та ситуацію скоєння правопорушення.[1]

Об'єктивна сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення:
протиправне діяння	шкідливий результат, що спричинився	причинно-наслідковий  зв9язок між діянням і шкідливим результатом

 

Наприклад, тілесне ушкодження може бути тяжким, середньої тяжкості, легким — відповідно до КК кожне з них утворює самостійний склад злочину.[2]

 

Суб'єкт правопорушення - це індивід чи колектив людей. Індивідуальний суб'єкт - фізична особа, яка є осудною і досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства та іноземних громадян. Існують також поняття «приватна особа», «посадоваособа», «службоваособа» тощо.[1]

Осудність фізичної особи  означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.[2]

Колективним суб'єктом  правопорушення може бути юридична особа, державний орган, громадська та інші організації, дії яких пов'язані  з колективним ухваленням рішень.[1]

Суб'єктивна сторона правопорушення - це внутрішня психічна діяльність особи, пов'язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками суб'єктивної сторони є провина, мотив і мета правопорушника.[2]

 

Суб'єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне (психічйе) ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив, мета правопорушення. Обов'язковою серед них є вина — безпосередній вияв психічного ставлення до вчиненої шкідливої дії (або бездіяльності) та її негативних наслідків[2]

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно-небезпечного діяння і суспільно-небезпечних наслідків у формі наміру та необережності.[1]

Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільно-небезпечні та шкідливі наслідки і бажає, чи свідомо допускає їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють на прямий і непрямий. У теорії права розрізняють наміри: завчасно обдуманий; такий, що виник раптово; неконкретизований.[1]

Прямий намір має місце тоді, коли особа усвідомлює суспільно  небезпечний характер своєї діяльності, передбачає настання суспільно небезпечного результату і бажає його настання. Непрямий намір характеризується тільки вольовим критерієм, тобто особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї діяльності, передбачає настання суспільно небезпечного результату і не бажає, а свідомо допускає його настання.[1]

Необережність під час скоєння правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільно-небезпечних наслідків свого діяння і легковажно розраховувала на їх запобігання, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як самовпевненість і недбалість. У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа щодо суспільно небезпечного діяння має намір, а щодо суспільно небезпечних наслідків - необережність.[1]

Казус має місце тоді, коли особа не передбачала і не могла передбачити суспільно небезпечних наслідків своєї діяльності. Наприклад, тракторист їхав у полі з ближнім світлом фар, не побачив п'яного чоловіка, що спав у бур'яні, переїхав його переднім правим колесом, і останній від одержаних ушкоджень помер.[1]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вина виражається у  формі умислу чи необережності:

умисел:	необережність:
прямий — усвідомлення особою протиправності своєї поведінки та бажання настання шкідливих або небезпечних наслідків непрямий — усвідомлення протиправності своєї поведінки, але байдужне ставлення до настання можливих негативних наслідків	протиправна самовпевненість усвідомлення протиправності свого діяння і легковажний розрахунок на можливість запобігання негативним наслідкам і протиправна недбалість — усвідомлення протиправності своєї поведінки та небажання настання негативних наслідків, які в силу професіоналізму та посадового становища можна і треба було передбачити

Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають и скоїти правопорушення. Мотив близько наближається до провини, але не зливається з нею. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини[1]