Релігійні організації як суб`єкти цивільного права

Розвиток суспільства і держави ставило перед людиною не тільки матеріальні, але й соціальні цілі. Все це сприяло появі утворень некомерційного характеру - різних богоугодних закладів, лікарень, богаділень і т.п. Оскільки поряд з різними релігійними та благодійними організаціями стали з'являтися і такі союзи людей, які займалися виробничо-господарською діяльністю, виникла необхідність в структуризації об'єднань людей і їх юридичному оформленні в якості самостійних суб'єктів права.

На сьогодні, в законодавстві України склалася система актів, що визначають правове положення юридичних осіб. Центральне місце в цій системі займає Цивільний кодекс України, на основі положень якого формується законодавчий масив, що складається з трьох умовних груп законів.

До першої групи можна віднести спеціальні закони про окремих юридичних осіб. Наприклад, Закон України "Про акціонерні товариства".

До другої групи входять закони, що передбачають особливості правового положення юридичних осіб, які здійснюють певні види діяльності або створювані в певних соціально-культурних цілях. Це закони "Про цінні папери та фондовий ринок", "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про об’єднання громадян" та ряд інших [11].

Третя група включає різноманітні за своїм предмету закони, що відображають динаміку правового положення юридичних осіб. До цієї групи можна віднести, наприклад, Закон «Про захист економічної конкуренції».

Таким чином, законодавство України, що стосується релігійних громад як суб’єктів цивільних правовідносин є, досить, диференційованим. Норми, якими регулюється їх діяльність містяться у різноманітних законах та інших правових актах. Але це, іноді, допомагає налагодити чітке та оперативне виконання тих норм. Тому, не можна вважати це законодавчим недоліком.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ПОРЯДОК РЕЄСТРАЦІЇ РЕЛІГІЙНИХ ОБ’ЄДНАНЬ

 

 

Згідно сьомої статті Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року № 987-XII (Далі – Закон) релігійні об'єднання в Україні представляються перед державою і світським правом в особі своїх релігійних центрів і управлінь, зареєстрованих у відповідності зі статтею чотирнадцятої вищевказаного закону, що означає, що саме релігійне об'єднання як централізована організація не є юридичною особою і не підлягає реєстрації в органах державної влади або місцевого самоврядування.

Але, все ж, громади тієї чи іншої конфесії підлягають реєстрації як юридичні особи. Відмова від реєстрації ніяких санкцій за собою не тягне, однак це, певним чином, обмежує громаду в правовому полі. Так, відповідно до частини першої ст. 13 Закону України, релігійна громада може бути визнана юридичною особою, зареєструвавши свій статут. А відповідно до частини першої ст. 14 того ж Закону, для отримання релігійною громадою правоздатності як юридичної особи, така реєстрація необхідна. [11].

Для цього їй необхідно бути утвореної не менш ніж з десяти осіб, які на момент її створення, досягли вісімнадцяти років. Для того, щоб зареєструватися, вони повинні подати заяву разом зі своїм статутом (положенням) до місцевої державної адміністрації області, міст Києва і Севастополя, а в Автономній Республіці Крим - до Ради Міністрів Автономної Республіки Крим.

Релігійні центри, монастирі, духовні братства, місії та навчальні заклади, відповідно до частини другої, тієї ж статті, подати на реєстрацію свій статут (положення) в державний орган України у справах релігій. До недавнього часу, це був Державний комітет у справах національностей та релігій, але Наказом від 15 грудня 2010 року №118, його було ліквідовано.

Орган, який здійснює реєстрацію, повинен у місячний термін розглянути заяву, статут (положення) релігійної організації і відповісти у письмовій формі не пізніше, ніж через десять днів після цих трьох місяців [13, с.115-121].

У необхідних випадках, цей орган може запросити висновки місцевої державної адміністрації, виконкому сільської селищної, міської ради депутатів і фахівців з даного питання. У цьому випадку, рішення про реєстрацію приймається в тримісячний термін.

Проте, перевищення цих термінів може бути оскаржено в суді. Так само, можна зареєструвати й зміни та доповнення до статуту або положення. Представники релігійних організацій, так само, можуть брати участь в реєстрації статутних документів, однак вони мають право лише дорадчого голосу.

Релігійним організаціям може бути відмовлено в реєстрації їх статутних документів, відповідно до частини першої статті п'ятнадцятою того ж закону. Про відмову, необхідно повідомити в письмовій формі не пізніше ніж через десять днів після подачі документів. Це рішення може бути оскаржене у суді, згідно із законодавством України [13, с.121-122].

Діяльність релігійної організації, як юридичної особи, може бути припинено згідно з рішенням суду, на підставі частини четвертої статті шістнадцятої Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації":

а) вчинення релігійною організацією дій, неприпустимість яких передбачена статтями 3, 5 і 17 цього Закону;

б) поєднання обрядової або проповідницької діяльності релігійної організації із посяганнями на життя, здоров'я, свободу чи гідність особи;

в) систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, ходів і т.п.);

г) заохочення громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, що супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку або посяганням на права і майно державних, громадських та релігійних організацій.

Релігійні управління й центри діють на засадах своїх статутів та положень, як це передбачено статтею 14 цього закону. А релігійні організації, чиї центри розташовані за межами України, наприклад Римська Католицька Церква, Адвентисти сьомого дня або Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів (мормони), можуть керуватися у своїй діяльності, установками цих центрів, якщо при цьому не порушується законодавство України [10].

Тут же, слід зазначити, що на це правило, також, поширюється норма частини першої статті 37, згідно з якою не забороняється створення та діяльність організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом або порушення її суверенітету й територіальної цілісності.

Норми цієї статті застосовуються, якщо релігійне вчення якої громади або її практика, спрямовані на досягнення цих цілей. Наприклад, радикальні ісламістські громади можуть офіційно закликати до антиконституційного повалення законного Уряду та встановленню норм шаріату на державному рівні. Або інші культи - до ліквідації української державності заради досягнення "Раю на Землі". Отже, в інтересах забезпечення стабільності конституційного ладу, миру та безпеки громадян, такі релігійні організації повинні бути заборонені.

Це відноситься й до тих організацій, чиє вчення і практика будуть спрямовані на здійснення протиправних дій. Наприклад, нині не існуюча громада індійських тугів або душителів, чиє вчення не тільки виправдовувало вбивства через удушення жертви, але й заохочувало їх. Заборона, передбачений частиною другою статті 9 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", поширюється і на менш суспільно-небезпечну діяльність.

Відповідно до частини третьої цієї статті цього закону, не врегульовані законодавством відносини держави з релігійними управліннями та центрами, у тому числі - розташованими за кордоном, регулюються відповідно до домовленостей між ними та державними органами.

Можна зробити висновок, що в Україні існує демократична та прогресивна система реєстрації. Незважаючи на деякий бюрократизм, вона надає досить широкі можливості релігійним громадам. Позитивним нам бачиться той факт, що сама релігія або конфесія реєстрації не підлягає, а реєструються лише її управління й центри, як юридичні особи, шляхом реєстрації відповідних документів. На підставі цього, ми бачимо, що держава не втручається в справи релігії та регулює лише породжувані нею суспільні правовідносини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ПРАВА РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

 

 

Релігійна політика є частиною соціальної політики української держави. Вона конституйована державними нормативними актами та інституціоналізована у вигляді державних та релігійних структур, які виступають у якості суб'єктів цього напрямку соціальної діяльності.

Процес становлення релігійної політики в Україні аж ніяк не завершено. Ця політика вимагає розробки сучасної концепції державно-конфесійних відносин, а, також, аналізу та перспектив розвитку релігійної ситуації та чинного законодавства.

Держава сприяє встановленню відносин терпимості і поваги між громадянами, які сповідують релігію і котрі не сповідують її, релігійними організаціями різних сповідань, а також між їх послідовниками. Релігійні громади зобов'язані дотримуватися вимог Конституції України та чинного законодавства [14, с.78].

Богослужіння, релігійні обряди, ритуали та церемонії безперешкодно проводяться в культових будівлях, спорудах, територіях, що відносяться до них, в інших місцях, наданих релігійним організаціям для їх цілей, в місцях паломництва, на кладовищах та крематоріях.

Релігійні обряди, ритуали та церемонії при необхідності можуть проводитися за місцем проживання громадян за їх прохання за умови дотримання правил громадського порядку, якщо вони не носять масового та систематичного характеру. Культова діяльність в організаціях охорони здоров'я, місцях попереднього ув’язнення та відбування покарання проводиться на прохання громадян, що знаходяться в них та у приміщеннях, спеціально виділених адміністрацією для цих цілей. Особи, що знаходяться в цих установах, можуть мати, отримувати, купувати і користуватися релігійною літературою та предметами культу, якщо це не завдає шкоди їх здоров'ю, не обмежує права і законні інтереси інших осіб.

Порядок здійснення богослужінь, релігійних обрядів, ритуалів і церемоній військовослужбовцями встановлюється законодавством про військову службу.

Релігійні громади мають право проводити, купувати, вивозити з України, ввозити до України та поширювати релігійну літературу, інші друковані, аудіо - та відеоматеріали, а також інші предмети релігійного призначення в порядку, встановленому законодавством України.

Релігійні організації мають право здійснювати благодійну діяльність в порядку, встановленому законодавством, а, також, відповідно до своїх статутів мають право засновувати засоби масової інформації в порядку й на умовах, встановлених чинними законами. [20, с.138 - 140].

Релігійні об'єднання відповідно до своїх статутів мають право створювати духовні навчальні заклади для професійної підготовки священнослужителів, теологів і церковного персоналу. Стаття одинадцята вже зазначеного Закону присвячена духовним навчальним закладам. Вона розділена на дві частини: у першій йдеться про те, що релігійні організації мають право, згідно з зареєстрованими документами, створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів та інших необхідних їм спеціальностей.

Друга частина цієї статті зрівнює права студентів світських та духовних навчальних закладів, у тому числі щодо військової служби й податків: "Громадяни, які навчаються у вищих та середніх духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочки проходження військової служби, оподаткування, включення часу навчання, до трудового стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів і учнів державних навчальних закладів" [1, с. 33 - 37].

Законом забороняється релігійним організаціям брати участь у діяльності політичних партій, надавати їм фінансову допомогу і висувати своїх кандидатів в органи державної влади і вести передвиборну агітацію або фінансування виборчої кампанії того або іншого кандидата.

Зазначимо, однак, що в тексті Закону не сказано про заборону висувати кандидатів релігійними організаціями в органи місцевого самоврядування. Ми схильні бачити в цьому недопрацювання законодавця, на даний момент, з огляду на сучасну виборчу систему, абсолютно нешкідливі, але яке, при невеликій трансформації цієї системи, здатне завдати чимало шкоди конституційного процесу в Україні.

Між тим, слід звернути увагу на те, що вищевказані обмеження не заважають участі священнослужителів та будь-яких членів якого-небудь віросповідання, в політичному житті країни, нарівні із усіма іншими громадянами. Зокрема, навіть якщо віровчення конкретно взятої релігії чи конфесії забороняє участь у будь-яких виборах, її прихильники, як й відправники культу, все ж мають активне виборче право. Так само, священнослужитель може брати участь у виборах як кандидат, якщо його буде висунуто політичною партією. У цьому випадку, немає ніякої різниці, чи є ця конкретна особа служителем тієї чи іншої конфесії чи ні, він може стати кандидатом як будь-який інший громадянин, що відповідає базовим вимогам виборчого законодавства.

         Закон забороняє одним релігійним організаціям втручатися в справи інших, в будь-якій формі пропагувати гендерну, расову, релігійну або іншу нетерпимість. І, звісно, вся діяльність релігійної організації повинна перебувати у строгому правовому полі. Іншими словами, релігійна організація зобов'язана дотримуватися вимог чинного законодавства та правопорядку.

Виходячи з вищесказаного, можна визначити, що в Конституції та Законах України загального принципу відносин церкви та держави - їх розділення - випливає, що Україна є світською державою, тобто - нейтральною по відношенню до будь-яких різновидів віри, релігійним, нерелігійною або антирелігійним.

Держава чітко окреслює в законодавстві межі свого втручання в діяльність будь-яких сповідань, релігійних або антирелігійних організацій, виходячи, при цьому, виключно з базових цінностей демократичної держави соціальної орієнтації.