Спадкове правовідношення в ЦП

Інститут спадкового права у міжнародному приватному праві (далі -.МЛрП), у сучасних правових системах - один з найскладніших та найцікавіших з наукової точки зору, в якому відбиваються різні аспекти життя суспільства. Його значення зумовлено ще й тим, що найбільш вірогідним об'єктом спадкування є право власності. Доля майна, яке залишитеся після смерті власника, - одна з проблем права, що з найдавніших часів і до сьогодні залишається у центрі уваги суспільства, держави і громадян [18,453].

Процес переходу спадкового майна до спадкоємців було започатковано  у часи первіснообщинного ладу. І.Шахрайчук  вказує, що у період матріархату спадкове майно частіше переходило у спадщину найближчим родичам з боку матері.

Найбільш цікавим з  точки зору досконалості та поетапності  розвитку в період рабовласницького ладу є спадкове право Римської імперії. Звичайно, спадкове право існувало у стародавньому Єгипті, Вавилоні, Ассирії, Індії тощо. Так, наприклад, спадкування регулювалося Законами Ліпіт-Іштара Правила щодо спадкування містилися у Законах Ману, зокрема описувалися способи спадкування батьківського майна: майно або ділилося порівну між синами, або його повністю забирав старший брат, а інші брати жили при ньому, як при батьку. У пізнішому збірнику настанов «Артхашастра» чи «Наука політики» вказувалося: якщо розподіл спадкового майна здійснювався за життя батька, то він не повинен віддавати перевагу комусь із синів. За відсутності майна батька старші повинні підтримувати молодших тощо. Проте більш повне регулювання спадкових правовідносин міститься саме у римському праві. У ньому спадкові відносини врегульовані настільки повно, що всі наступні законодавства не в змозі були вже внести до спадкового права кардинальних змін. О.Підопригора зазначає, що саме «римське цивільне право стало основою сучасної цивілістики всього світу - в одних правових системах більшою мірою, а в інших меншою. Рециптувавши це право, Європа побудувала на його засадах свою цивілістику» [17,231].

Розвиток суспільства  зумовив виникнення великої кількості  теорій та концепцій щодо спадкового права. Так, Г.Гроцій вважав, що спадкування  має відповідати законам природи - природному праву. На відміну від нього, Ш.Монтеск'є стверджував, що природне право не має ніякого віде:-шення до спадкових законів, що норми спадкового права встановлюються суспільством відповідно до політичних та цивільних законів держав Г.В.Ф.Гегель підкреслював, що в основу спадкового права мають бути покладені моральні основи, які випливають з інтересів родини. Г.В.Лейбнігг: доводив тезу про те, що людина має право заповідати своє майно через те що має думку. Нині проблеми міжнародного спадкування досліджуються Г.Дмитрієвою, Ю.Власовим, Є.Рябоконем, А.Степанюк, Г.Фединяк. Л.Фединяк, С.Фурсою, Є.Фурсою та іншими вченими.

Фурса С. Я. визначає два шляхи врегулювання спадкового правовідношення у міжнародному приватному праві: застосування колізійної норми та норми національного матеріального права, до якої вона надіслана; використання норм, що містяться в міжнародних договорах держав [18, 378].

Колізійна норма –  це норма, яка визначає право якої держави буде застосовуватись до правовідношення з іноземним  елементом, а саме: якщо їхнім учасником є іноземна особа (фізична чи юридична), чи об’єктом цього відношення є майно, що знаходиться за кордоном, або юридичні факти, з якими пов’язані виникнення, зміна чи припинення відношення, яке мало місце за кордоном. Врегулювання відносин за допомогою колізійних норм є досить складним процесом, оскільки передбачає застосування різного рівня правових норм. Норма такого типу має дві частини: обсяг і прив’язку. Перша частина, обсяг – це елемент колізійної норми, що визначає комплекс відносин, до яких стосується правова норма. Прив’язка вразує на  нормативний акт, який має безпосередньо врегулювати спадкове правовідношення в кожному конкретному випадку.

Колізійні питання спадкування  були і залишаються у МПрП України одними з найскладніших. З метою врегулювання відносин, які хоча б через один із своїх елементи пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, в Україні прийнято Закон «Про міжнародне приватне право». Питанням спадкування присвячено розділ X «Колізійні норми щодо спадкування».

До колізійних питань, які виникають у галузі спадкового права України, передусім належать: загальне правило щодо визначення закону, що застосовується до спадкових відносин; спадкування нерухомого майна і чайна, що підлягає внесенню до державного реєстру; форми заповіту, а також  можливості реалізації автономії волі у заповідальних розпорядженнях.

Загальним правилом для врегулювання спадкових відносин є право держави останнього місця проживання спадкодавця. Проте в Законі України «Про міжнародне приватне право» передбачено виняток -:спадкодавець у заповіті має право обирати право держави, громадянином якої він був.

Однак українське законодавство  з МПрП визначає і інший принцип спадкування. Спадкування нерухомого майна може здійснюватися, керуючись законом місця знаходження речі. Так, відповідно до ст. 71 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно.

Новизна Закону полягає у такому: 1) сформульовано двосторонню колізійну норму, яка дозволяє застосовувати до спадкування нерухомості,незалежно від того перебуває це майно в Україні чи в іншій країні, ту сажу колізійну прив'язку - право країни, в якій знаходиться це майно; 2) у законодавстві з'явилася спеціальна одностороння колізійна норма про те, що спадкування нерухомого майна, внесеного до Державного реєстру України, регулюється правом України. Тобто принцип «знаходження майна» уточнений у зв'язку із специфікою тлумачення вітчизняним законодавством поняття «нерухоме майно» [9,87].

У результаті звернення  до різних правопорядків такі поняття, як «місце проживання», «останнє місце проживання», «рухоме і нерухоме майно» та ін. не можуть уникнути розбіжностей у тлумаченні цих понять. Так, у праві Венесуели (ст. 34 Закону про міжнародне приватне право) поняття «місце проживання» має такі самі характеристики, що і в Україні. Проте швейцарське законодавство вважає особу такою, що проживає на території Швейцарії, у тому випадку, якщо вона перебуває на території Швейцарії протягом певного строку чи здійснює комерційну діяльність (ст. 20 Закону про міжнародне приватне паво).

Врегулювання  спадкових відносин з іноземним  елементом також здійснюється за допомогою міжнародних договорів, які можна поділити на два види: договори про надання правової допомоги і консульські угоди та багатосторонні конвенції.

Міжнародні  двосторонні договори покликані  відігравати важливу роль у регулюванні спадкових відносин з міжнародним елементом, бо містять норми, які безпосередньо спрямовані на регламентацію таких відносин.

З двадцятьма державами світу Україна як суверенна, незалежна держава уклала міжнародні договори про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах (порядок їхньої дії на території України визначається Законом України «Про міжнародні договори України»).

Одним з перших міжнародних договорів незалежної України у цій сфері співробітництва став Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах, який підписано 31 жовтня 1992 р., ратифікований Україною 5 лютого

1993. р., набув чинності 20 грудня 1993 р. Подальший процес розвитку міжнародної правової бази України пов'язаний з укладенням у 1992-1999 роках двосторонніх договорів про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах з Польщею (підписано 24 травня 1993 р., ратифіковано 4 березня 1994р., набув чинності 4 серпня 1994 р.), Литвою (підписано 7 липня 1993р., ратифіковано 17 грудня 1993 р., набув чинності 19 грудня 1994 р.), а також Молдовою, Грузією, Естонією, Латвією, Монголією, Республікою Узбекистан.

Положення щодо національного режиму та зрівнювання  громадян І правах, які діють у різних сферах спадкових відносин, має на сьогодні одне із актуальних значень у зв'язку з розпадом СРСР і появою іноземців -громадян Росії, Білорусі та інших держав, яким необхідно здійснює свої спадкові права на території України, адже вони тісно пов'язані родігг-ними стосунками із громадянами України. Аналогічна ситуація виникає ; з українськими громадянами на території Росії, Білорусі.

По-друге, міжнародні договори про правову допомогу, учасником  якжх є Україна, встановлюють окремі колізійні норми щодо спадкування рухомого і нерухомого майна.

Відповіді на питання, що саме варто вважати майном рухомим, а що -нерухомим, угоди не містять. Укладачі угод, мабуть, розраховували. и держави самі в змозі зробити необхідну кваліфікацію. Проте договогг. щодо яких було оформлено правонаступництво України, містять норми про те, яке спадкове майно слід вважати рухомим, а яке нерухомим. Зазначимо, що це треба вирішувати відповідно до законодавства Договірна Сторони, на території якої знаходиться це майно (ст. 31 Договору з Куосг. ст. 43 Договору з ФРН) [14,76].

Щодо рухомого майна, договори про правову допомогу дотримуються правила, що порядок спадкування визначається законодавством країни, на території якої спадкодавець мав останнє постійне місце проживання. Подібні формулювання можна знайти в Договорі між У країн:?: -Естонською Республікою про правову допомогу у цивільних і криміналі-них справах: «Право успадкування рухомого майна регулюється законодавством Договірної Сторони, на території якої спадкодавець мав останзк постійне місце проживання» (ст. 34 Договору).

Договори  про правову допомогу у цивільних та кримінальних справді укладені Україною з Латвією (ст. 36 Договору), Литвою (ст. 35 Договору • Туреччиною (ст. ЗО Договору), Узбекистаном (ст. 45 Договору) також пропонують використовувати закон останнього місця проживання для визначення правової системи, що регламентує право спадкування рухом ^т майна. Аналогічна норма міститься і в Мінській конвенції (ст. 45).

Тоді, як більшість  договорів пов'язує спадкування  рухомого майна л правом країни останнього постійного місця проживання спадкодавця. І :-говори з В'єтнамом (ст. 34 Договору), Македонією (ст. 34 Договору), Молдовою (ст. 37 Договору), Чехією (ст. 38 Договору) передбачають, що до правовідносин щодо спадкування рухомого майна застосовується законо^іа-ство Договірної Сторони, громадянином якої був спадкодавець на момеяу смерті.

Правові стосунки щодо спадкування нерухомого майна  регулюються договорами однотипне, а саме: «До правовідносин щодо спадкування нерухомого майна застосовується законодавство Договірної Сторони, на території якої знаходиться таке майно» (ст. 34 Договору з В'єтнамом, ст Договору з Естонією, ст. 36 Договору з Латвією, ст. 35 Договору з Литз-сз:. ст. 34 Договору з Македонією, ст. 37 Договору з Молдовою).

Зважаючи на вищезазначений матеріал, можна зробити висновок, що глобалізація і активізація суспільних зв’язків пришвидшили динаміку розвитку спадкових правовідносин не лише в національних рамках, а й в міжнародних масштабах. Це було підставою для виникнення цілої низки міжнародно-правових актів, які регулюють спадкове правовідношення в Україні, так і за кордоном усуваючи невідповідність у законодавстві між країнами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Спадкове правовідношення  в цивільному праві є досить специфічним  видом правовідношення. Це пояснюється  складним юридичних характером його об’єкта, неоднозначністю суб’єктивного складу та змісту правовідношення. Узагальнивши вищеподаний матеріал можна сказати, що правові відносини щодо спадкування майна носять міжгалузевий характер і обумовлюють необхідність їх регулювання не лише за допомогою цивільно-правових, а і конституційних норм.

 Спадкове правовідношення як один з видів цивільного правовідношення виконує дуже важливі функції. Насамперед, спадкування, як соціальне явище, створює об’єктивні передумови для поліпшення добробуту осіб, які є спадкоємцями, їх інтелектуальної діяльності. Воно існує для передачі власності , тобото для того, щоб зберегти право на річ навіть після смерті фізичної особи. Саме в цьому і виявляється його тісний взаємозв’язок з правом власності.

Узагальнивши вищеподаний матеріал можна сказати, що правові відносини щодо спадкування майна носять міжгалузевий характер і обумовлюють необхідність їх регулювання не лише за допомогою цивільно-правових, а і конституційних норм.

У результаті проведеного дослідження  можна узагальнити поняття  спадкового правовідносини як цивільно-правового відношення, що виникає на підставі норм підгалузі спадкового права, в силу смерті фізичної особи (спадкодавця), і, як правило, волевиявлення його учасників, яким між останніми встановлюється комплекс прав і обов'язків з приводу універсального та сингулярного спадкового наступництва в тих майнових та особистих немайнових прав та обов'язків, які не припиняються зі смертю спадкодавця та підстав виникнення спадкових правовідносин.   Особливістю виникнення даних правовідносин є те, що підставою їх завжди виступає не один юридичний факт, а їх сукупність - складний юридичний склад (факт смерті спадкодавця, для спадкоємців за законом - наявність певної ступеня споріднення з спадкодавцем або перебування на його утриманні протягом визначеного законом терміну, для спадкоємців за заповітом - факт складання заповіту на їх користь і т.д.). 
   Здійснивши правову характеристику елементів спадкового правовідношення, можна стверджувати, що в розвитку спадкового правовідношення  виділяються два основні етапи - відкриття спадщини та прийняття його, залежно від кожного з яких змінюється характер спадкового правовідношення, його зміст і суб'єктний склад.

На сьогоднішній день глобалізація і активізація суспільних зв’язків пришвидшили динаміку розвитку спадкових правовідносин не лише в національних рамках, а й в міжнародних масштабах. Це було підставою для виникнення цілої низки міжнародно-правових актів, які регулюють відносини в судовій і нотаріальній практиці як в Україні, так і за кордоном усуваючи невідповідність у законодавстві між країнами.