Акредитив в міжнародній торгівлі: міжнародно-правове регулювання і загальна характеристика

Міністерство Фінансів України

Український державний університет фінансів та

МІЖНАРОДНОЇ торгівлі

кафедра міжнародного права

курсова робота

З

«міжнародного торговельного права»

на тему:

“ Акредитив в міжнародній торгівлі: міжнародно-правове регулювання і загальна характеристика”

за спеціальністю 6030402 “міжнародні відносини”

 

Виконала      студентка денної форми навчання,

3 курсу,  групи БДМВ 3-3

Мищіхіна Тетяна Леонідівна

 

Науковий  керівник     к.ю.н., доцент Голубєва В.О.

Реєстраційний номер ______

«______» _______________ 2011 р.

Оцінка «_________________»

 

_________________________

«______» _______________ 2011 р.

 

 

 

 

 

Київ - 2011

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП

Актуальність  теми. Функціонування та розвиток будь-якої держави як суб'єкта міжнародного права і міжнародних відносин не може відбуватись без зовнішніх зв'язків з іншими суб'єктами міжнародного права.

Це об'єктивна  необхідність існуючого суспільного  розвитку. А тому сучасна світова економіка характеризується значною інтегрованістю. У зв’язку з цим стає поширеною співпраця між суб’єктами підприємництва, розташованими у різних країнах. Одним з основних моментів у здійсненні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) є взаєморозрахунки між сторонами – резидентами різних країн, які через їх специфіку прийнято називати міжнародними розрахунками.

Проблеми, пов’язані  з міжнародними розрахунками, є актуальними в усьому світі. Це обумовлено тим, що під час здійснення зовнішньоекономічної діяльності учасники розрахунків стикаються з безліччю різних ризиків: економічних, податкових, політичних та інших.

У світовій практиці використовують такі форми міжнародних розрахунків, як банківський переказ, документарний акредитив, інкасо, банківська гарантія, розрахунки векселями тощо.

Вибір форми  розрахунків обумовлюється певними  факторами. Обрана форма розрахунків між сторонами контракту є своєрідним компромісом, у якому враховуються економічні позиції контрагентів, ступінь їхньої довіри один одному, економічна кон’юнктура, оподаткування, політична ситуація тощо.

Документарний акредитив є поширеною формою міжнародних розрахунків, і саме в даній курсовій роботі буде розглянуто основні положення та норми міжнародних розрахунків за акредитивами.

Метою курсової роботи є визначення загального поняття акредитиву, його класифікація та види, а також розглянуто окремі положення про використання акредитиву у міжнародних торговельних відносинах.

Виходячи  із поставленої мети, перед дослідженням ставляться наступні цілі:

1. Визначити поняття акредитиву;
2. Охарактеризувати правове регулювання акредитивних відносин;
3. Охарактеризувати види акредитивів в міжнародних торгівельних відносинах;
4. Дослідити використання акредитивів в міжнародних відносинах;
5. Охарактеризувати ризики при міжнародно-правових розрахунках акредитивом;
6. Зробити висновки.

Відповідно  до поставленої мети та завдань дослідження  має наступну структуру: вступ, 3 розділи, 6 підрозділів, висновки, список використаних джерел та додатки.

 

РОЗДІЛ 1.  
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АКРЕДИТИВУ ТА ЙОГО МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

1.1. Поняття  та визначення акредитиву

На сьогодні міжнародні розрахунки із застосуванням  документарного акредитива регулюються Уніфікованими правилами і звичаями для документарних акредитивів, публікація Міжнародної торговельної палати № 500, в редакції 1993 р. (UCP 500), а також Уніфікованими правила та звичаями  для документарних акредитивів (Uniform Rules and Customs for Documentary Credits) Публікація МТП № 600, в редакція 2007р (UCP-600).

Відповідно  до ст. 1 Правил по акредитивах вони застосовуються до всіх документарних  акредитивів, включаючи резервні акредитиви, тією мірою, якою Правила по акредитивах  можуть бути до них застосовані. Правила по акредитивах є обов’язковими для всіх зацікавлених сторін при відсутності прямо вираженої домовленості про інше.

Стаття 2 Правил по акредитивах визначає акредитив  як будь-яку угоду, як би вона не була названа або позначена, згідно з якою банк (банк-емітент), діючи на прохання і на підставі інструкцій клієнта або від свого імені:

• має здійснити платіж третій особі (бенефіціару) або його наказу, або сплатити чи акцептувати переказні векселі (тратти), виставлені бенефіціаром, або
• уповноважує інший банк провести такий платіж, або акцептувати і сплатити переказні векселі (тратти), або
• надає повноваження іншому банкові негоціювати проти передбачених документів, якщо дотримано всіх умов акредитива.

Для того, щоб  більш зрозуміло дати поняття акредитива, наведемо наступне визначення: акредитив – це тверде зобов’язання банка (банка-емітента), видане на підставі доручення свого клієнта-покупця (апліканта, імпортера), виплатити продавцеві товарів або послуг (бенефіціару, експортеру) визначену грошову суму за умови своєчасного подання передбачених в акредитиві документів, що підтверджують відвантаження товару або виконання послуг [4; C.328].

При використанні документарного акредитива, контрагенти  залучають для забезпечення угоди  банк (або банки), щоб розподілити ризики. Тобто банк (банки) виконують роль посередників у розрахунках та (або) організацій, що фінансують. Документарний акредитив не можна назвати просто формою міжнародних розрахунків. Він є досить гнучким фінансовим інструментом, за допомогою якого українські підприємства можуть здійснювати успішні операції на зовнішньому ринку з найменшим для себе ризиком і з ефективним використанням грошових ресурсів.

Слід зазначити, що акредитив, згідно зі ст. 3 Правил по акредитивах, за своєю природою є угодою, відокремленою від договору купівлі-продажу або іншого договору, на якому він може базуватися, і банки жодною мірою не пов’язані і не зобов’язані займатися такими договорами, навіть якщо в акредитиві є яке-небудь посилання на такий договір. Інакше кажучи, платіж у межах акредитива обумовлений виконанням не умов контракту, а умов акредитива.

Також важливо  відмітити, що при операціях з  акредитивами всі зацікавлені сторони  мають справу лише з документами, але не з товарами, послугами та/або іншими видами виконання зобов’язань, яких можуть стосуватися документи (ст. 4 Правил по акредитивах).

Перерахуємо основних учасників акредитивної операції.

Покупець  або аплікант, наказодавець (імпортер) – сторона, що звертається у свій банк із дорученням про відкриття акредитива на визначених умовах.

Продавець або  бенефіціар (експортер) – сторона, якій адресується акредитив і на користь  якої буде здійснено платіж за умови  надання документів, зазначених у  тексті акредитива.

Банк-емітент  – банк, який відкриває акредитив за дорученням клієнта.

Авізуючий банк – банк, який повідомляє бенефіціара про відкриття акредитива. Авізуючим банком може бути банк-емітент, виконуючий банк або будь-який третій банк.

Підтверджуючий  банк – банк, який приймає на себе зобов’язання додатково до зобов’язань банка-емітента здійснити платіж (акцепт тратт) бенефіціару за умови дотримання ним умов акредитива. Підтверджуючим може бути авізуючий банк або будь-який третій банк. Бажано, щоб це був відомий першокласний банк.

Виконуючий  банк (банк-платник) – банк, зазначений в акредитиві як такий, що здійснює платіж бенефіціару проти документів, передбачених акредитивом. Ним може бути банк-емітент, підтверджуючий та авізуючий банк. Тобто, виконуючий банк - це банк, який має повноваження банку-емітента на здійснення акредитива, тобто той, що безпосередньо здійснює платіж, акцептує чи сплачує переказні векселі або негоціює їх. Проте слід наголосити, що й він не несе перед бенефіціаром ніякої відповідальності за платежі: він лише може направити документи безпосередньо банку-емітенту й запросити у нього платіж (навіть тоді, коли акредитив повинен бути виконаним іншим банком). Єдиним винятком з цього правила є випадок, коли виконуючий банк підтвердив акредитив.

Тільки зобов'язання підтверджуючого банку є, згідно з Уніфікованими правилами, незалежними зобов'язаннями перед бенефіціаром. Банк здійснює підтвердження, тобто надає гарантію виконання акредитива на підставі повноважень, наданих банком-емітентом, внаслідок чого він стає стороною в акредитиві, що означає, з одного боку, що без його згоди акредитив не може бути змінено або анульовано, а з іншого - він стає відповідальним за здійснення акредитива, отримуючи право на відшкодування всіх витрат банком-емітентом.

Зрозуміло, що умови акредитиву та порядок його відкриття повинні бути обумовлені сторонами у відповідному контракті разом з іншими умовами платежів. Тобто, акредитив випливає з уже укладеного раніше між сторонами контракту. Проте, в ст. З Уніфікованих правил закріплено принцип автономності договору акредитива: акредитив являє собою угоду, відокремлену від договору купівлі-продажу чи іншого договору, на якому він може ґрунтуватись, і банки ніякою мірою не пов'язані і не повинні займатись такими договорами, навіть якщо те чи інше посилання на такий договір включено до акредитива [25; C.353].

Слід наголосити, що в операціях за акредитивами всі  заінтересовані сторони мають справу тільки з документами, а не з товарами, послугами чи/або іншими видами виконання  зобов'язань, до яких можуть мати відношення документи. Внаслідок цього зобов'язання формулювати умови акредитива покладено на наказодавця, який повинен надати банку-емітенту повні та точні інструкції стосовно виду, суми акредитива, строків надання та переліку документів, які мають представлятись бенефіціаром, засобу та місця виконання акредитива тощо. Причому, ці інструкції викладаються так, щоб ними можна було керуватись. Це особливо важливо ще й тому, що, по-перше, якщо до акредитива включено умови, щодо яких не зазначено точних документів, які мають бути наданими бенефіціаром, банки вважатимуть ці умови неіснуючими, тобто не враховуватимуть їх, а, по-друге, документи, що не зазначені в акредитиві, не будуть перевірятися банками і вони повинні повертатися ним відправникові або передаватися за належністю без будь-якої відповідальності за це. Для здійснення перевірки документів банку має надаватись розумний строк, який, проте, не повинен перевищувати 7 банківських днів від дня отримання документів [34; ст. 13].

1.2. Правове  регулювання акредитивних відносин

Регулювання відносин, пов'язаних з акредитивною формою розрахунків, здійснюється на міжнародному рівні шляхом застосування Уніфікованих правил та звичаїв для документарних  акредитивів. Хоча це тільки рекомендація, вона застосовується практично у всіх випадках використання для розрахунків акредитива, проте для цього сторони договору повинні дійти згоди і спеціально зазначити в договорі те, що вони підкоряють свої відносини Уніфікованим правилам. Важливим наслідком такої угоди буде те, що тоді на них будуть розповсюджуватися тільки ці правила, з виключенням можливості застосування будь-якого національного законодавства.

До речі, перша  редакція цих правил датується 1933-м  роком. Після цього правила неодноразово переглядались і нині, як вже зазначалось, чинною є редакція 2007 p., яка введена в дію з 01.01.2007 р., а також поряд з нею діє редакція Правил 1993 року.

У тих випадках, коли сторони акредитива не підкорили  свої відносини Уніфікованими правилами, вони можуть самі обрати те право, якому  акредитив буде підкорятися. Однак слід мати на увазі, що, оскільки, як зазначалось, акредитив являє собою автономну угоду, право, обране сторонами для застосування щодо контракту, буде розповсюджуватися і на акредитив тільки у тому випадку, коли про це буде спеціально зазначено в угоді. У тих же випадках, коли така вказівка відсутня або коли застосоване до акредитива право взагалі не вказано, воно визначається за загальними принципами колізійного регулювання і тоді, найчастіше, це буде право держави банка-емітента [2].

Що стосується гарантій, то ще у 1978 р. Міжнародною  торговою палатою були вироблені  Уніфіковані правила з договірних гарантій (публікація МТП № 325), які  не набули широкого розповсюдження, тому у 1992 р. було створено новий документ - Уніфіковані правила для гарантій за першою вимогою (публікація МТП № 458). Серед інших рекомендацій на увагу заслуговують Примірні зразки для випуску гарантій за першою вимогою (публікація МТП № 503), та Банківські гарантії в міжнародній торгівлі (публікація МТП № 547). Проте, головним документом у цьому відношенні залишається розроблена під егідою ЮНСІТРАЛ та прийнята 11.12.1995 р. Конвенція ООН про незалежні гарантії та резервні акредитиви, яка 1.01.2000 р. набула загальної чинності.

Взагалі слід наголосити, що банківська гарантія є самостійним і незалежним зобов'язанням банку стосовно виплати бенефіціару певної грошової суми у розмірі, визначеному в гарантії, у випадку невиконання або неналежного виконання відповідного зобов'язання принципалом. Внаслідок цього, хоча банківська гарантія має певні ознаки акредитива, у зв'язку з чим її інколи виокремлюють у самостійний вид акредитива, останнім часом вона регулюється у міжнародному приватному праві самостійно.

Розрізняють такі види гарантій:

Тендерна (конкурсна) гарантія, яка забезпечує особу, що проводить тендер, у випадках:

• відмови учасника тендера взяти участь у ньому протягом строку конкурсної пропозиції;
• відмови конкурсанта, який виграв тендер, від укладення відповідної угоди у подальшому.

Гарантія  виконання. Така гарантія забезпечує належну поставку товару, виконання робіт та надання послуг, зокрема з дотриманням строків, вимог щодо якості і т. ін.