Міжнародне гуманітарне право

Тема: Міжнародне гуманітарне право.

План.

 

1. Міжнародне гуманітарне право як галузь міжнародного права.
2. Правове регулювання становища учасників збройних конфліктів.
3. Правове обмеження щодо засобів і методів ведення збройної боротьби.
4. Миротворчі операції і право збройних конфліктів.

 

 

Вступ

На сучасному етапі розвитку міжнародного права, яке почалося з моменту вступу в силу Статуту ООН (24 жовтня 1945р.), вперше в історії міжнародних відносин агресивну війну оголошено засобом, що є неприпустимим для міжнародного спілкування. Як вже зазначалося у першій лекції, Проте тепер, як і протягом усієї попередньої історії людської цивілізації, війна, на жаль, залишається невід'ємним атрибутом міжнародних відносин.

Загальновідомо, що війна є найжорстокішим і найбільш варварським способом рішення міждержавних протиріч. І хоча уже більш як 50 років людство не знало жахів світових воєн, збройні конфлікти того чи іншого ступеню жорстокості і глобалізації постійно супроводжують історію людської цивілізації XX і початку ХХІ століття. Так, тільки в період між 1945 і 1966 р., на Землі відбулося не менше 73 збройних конфліктів, причому сучасні збройні конфлікти є надзвичайно згубними для мирного населення: за підрахунками експертів, співвідношення убитих серед комбатантів і мирних осіб є 1 : 10. На сьогоднішній день

З урахуванням цього питання захисту прав людини в період збройних конфліктів, зокрема, і питання права збройних конфліктів, взагалі, набуває неабиякого значення. Тому сьогоднішня наша лекція буде присвячена питанням міжнародно-правового регулювання збройних конфліктів у сучасному міжнародному праві. Ми розглянемо аспекти, пов'язані з правилами ведення воєнних дій, правового статусу учасників воєнних дій (комбатантів, парламентарів, розвідників, шпигунів) і жертв війни, правового обмеження засобів і методів ведення збройної боротьби. Ця тема безпосередньо пов'язана з попередньою темою курсу “Право міжнародної безпеки”, а знання, які ви отримаєте, поповняють вашу не тільки юридичну, а і гуманітарну освіту.

 

 

 

 

 

 

 

1.

          У різних курсах міжнародного  права ця тема називається  по-різному: "Війна і міжнародне  право", "Міжнародне право під  час збройних конфліктів", "Право  збройних конфліктів". У консультативному  висновку Міжнародного Суду ООН 1996 р. комплекс норм, які раніше  називалися ”Закони і звичаї  війни”, у подальшому стали називатися  і були віднесені до міжнародного  гуманітарного права. Плутанину, що  викликається назвою теми, підсилюють  деякі документи ООН - норми, що  регулюють правила ведення війни  вони відносять до міжнародного  гуманітарного права.

Західні фахівці також визнають переважання норм, спрямованих на гуманізацію збройних конфліктів, звідси право йменується "міжнародним гуманітарним правом міжнародних конфліктів".

Право збройних конфліктів - це галузь міжнародного права, яка складається із міжнародно-правових норм, що встановлюють закони і звичаї війни (воєнного конфлікту).

Прихильники цієї назви виходять з того, що війна як засіб вирішення міжнародних спорів міжнародним правом не визнається і вважається міжнародним злочином. Сучасне міжнародне право – це право миру, тому правове регулювання війни позбавлене логіки. Але ведення війни як засіб протидії агресору допустиме, тому ми будемо притримуватися такої назви – “право збройних конфліктів” маючи на увазі, що міжнародно-правове регулювання права збройних конфліктів у більшій чи меншій мірі є правом заборони війни і містить гуманітарні норми, покликані забезпечити гарантії від неочікуваного нападу, захистити мирне населення від дій воюючих, встановити правове обмеження засобів і методів ведення збройної боротьби.

Перед тим як дати перелік міжнародно-правових звичаїв і актів, що встановлюють поведінки воюючих, назвемо основні документи, які забороняють війну як засіб міжнародних спорів і виключають війну з життя міжнародного товариства. Першим серед них слід назвати підписану 5(18) жовтня 1907 р.

 Гаазьку  конвенцію про мирне вирішення  міжнародних сутичок, у ст. 1 якої  вказувалося: "З метою попередити, за можливістю, звернення до сили  у стосунках між Державами, Держави, що домовляються, дають згоду  докладати всіх зусиль до того, щоб забезпечити мирне вирішення  міжнародних непогоджень". І хоча  ст. 2 Конвенції не виключала застосування  зброї, основним проголошеним принципом  був намір відмовитися від  війни. У цій Конвенції брали  участь 33 держави, у тому числі  США, Франція, Німеччина, Росія (у подальшому  СРСР), Китай, Японія та ряд інших.

28 серпня 1928 р. було укладено Договір про  відмову від війни як зброї  національної політики, який підписали 57 держав, у тому числі всі великі  держави. Договір був відомий  як "Пакт Бріана-Келлога".

Потім, 3 липня 1933 р., СРСР і ще 11 держав підписали Конвенцію про визначення агресії, в преамбулі якої вказувалося, що сторони це роблять для того, щоб "визначити можливо більш точно поняття агресії, щоб попередити усякий привід до її виправдання". У ст. 2 Конвенції встановлювалося, що під агресією слід розуміти оголошення війни іншій державі, вторгнення збройних сил на територію іншої держави без оголошення війни, напад на територію морськими або повітряними суднами, морська блокада портів чи берегів тощо. При цьому у ст. З Конвенція проголошувала, що "ніяке міркування політичного, військового, економічного або іншого порядку не може служити вибаченням або виправданням нападу..."

Утворена після Другої світової війни Організація Об'єднаних Націй проголосила недопустимість вирішення спорів шляхом застосування сили, необхідність "підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних заходів для запобігання й усунення загрози миру і придушення актів агресії" (п. 1 ст. 1. Статуту ООН).

Загальновизнано, що Статут ООН поставив війну поза законом. Однак не слід вважати, що правовий принцип набув характеру категоричного припису і фактично виключив війну з життя міжнародного товариства.

Статут ООН не позбавив держави права на самооборону, на протидію агресору.

Звичаї війни існували у далекій давнині. Однак міжнародна правова регламентація правил ведення війна почалася з середини минулого, XIX століття. Так, у 1856 р. у Парижі було підписано Декларацію про правила ведення морської війни. У 1868 р. прийнято Декларацію про заборону вживання розривних вибухових і запальних куль.

Трохи раніше, у 1864 р., було прийнято Конвенцію про поліпшення ставлення до поранених і хворих у діючій армії; вона була переглянута в 1906 і 1929 рр.

З 1899 р. починається період інтенсивної кодифікації правил війни. У 1899 р. у Гаазі були прийняті Конвенція про закони і звичаї сухопутної війни і декларації: 1) про заборону бомбардувань з повітряних куль; 2) про заборону користування артилерійськими снарядами, єдиною метою яких є наповнення повітря удушливими та шкідливими газами; 3) про заборону застосування куль, які розкручуються чи сплющуються у людському тілі.

У 1907 р. також у Гаазі було підписано ряд конвенцій: 1) про початок воєнних дій; 2) про закони і звичаї сухопутної війни; 3) про права і обов'язки нейтральних держав і осіб у разі сухопутної війни; 4) про стан ворожих торгових суден під час початку воєнних дій; 5) про переобладнання торгових суден у військові судна; 6) про встановлення підводних автоматичних мін, що вибухають при стиканні; 7) про бомбардування морськими силами під час війни; 8) про застосування до морської війни основ Женевської конвенції; 9) про деякі обмеження у користуванні правом захвату в морській війні; 10) про заснування Міжнародної призової палати; 11) про права й обов'язки нейтральних держав у разі морської війни. Перелічені конвенції замінили Конвенцію і декларації 1899 р.

У 1909 р. у Лондоні була підписана Декларація про правила морської війни.

У 1925 р. у Женеві був підписаний Протокол про заборону застосування хімічних, отруйних і бактеріологічних засобів ведення війни.

У 1929 р. прийнята Конвенція про режим військовополонених.

З урахуванням досвіду другої світової війни були прийняті Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 р.), Женевські конвенції про захист жертв війни (1949 р.), які кодифікували правовий режим комбатантів, поранених, хворих, військовополонених, цивільного населення, Гаазька конвенція 1954 р. про захист культурних цінностей у разі збройних конфліктів і ряд інших У 1977 р. було прийнято два Додаткових протоколи до Женевських конвенцій 1949 р., які, зокрема, значно розширюють сферу застосування норм права збройних конфліктів, поширюючи їх на війни, в яких народи ведуть боротьбу проти колоніального володарювання та іноземної окупації, проти расистських режимів у здійсненні свого права на самовизначення. Додатковий протокол обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але і в способах. Особливе місце займає питання про застосування нових засобів ведення війни.

У цьому плані слід указати на Конвенцію ООН 1972 р. про заборону розроблення, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної і токсичної зброї та про їхнє знищення. У 1992 р. Конференція з роззброєння прийняла Конвенцію про заборону вдосконалення, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення. У 1995 р. був прийнятий Протокол про осліплюючу лазерну зброю. У результаті активного громадського руху було прийнято Конвенцію про заборону протипіхотних мін.

14 грудня 1974 р. Генеральна Асамблея ООН  прийняла Резолюцію про визначення  агресії. Згідно з нею агресією  вважається застосування збройної  сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності  чи політичної незалежності іншої  держави, яке є несумісним зі  Статутом ООН. Свідченням агресії  є застосування збройної сили  першим. Як агресія можуть бути  визнані такі дії: вторгнення  чи напад збройних сил на  територію іншої держави або  військова окупація; бомбардування  збройними силами території іншої  держави; блокада портів і т. ін.

Згідно зі ст. 5 Резолюції ніякі міркування політичного, економічного, військового чи іншого характеру не можуть виправдати агресію. Агресія є злочином проти міжнародного миру і тягне міжнародну відповідальність.

Міжнародно-правові норми регулюють питання початку війни, її ведення, методів і засобів, стан воюючих і мирного населення та закінчення війни.

В якості висновку до першого питання лекції можуть слугувати наступні твердження:

1. Сучасна  доктрина міжнародного права  виходить з того, що міжнародно-правові  норми, що встановлюють закони  і звичаї війни, утворюють самостійну  галузь міжнародного права - право  збройних конфліктів.

2. Базис  цієї галузі складають як основні  принципи міжнародного права, так  і галузеві принципи гуманітарного  права, зокрема принципи:

-  обмеження  засобів і методів ведення  війни;

• захисту прав учасників збройних конфліктів і цивільного населення;
• принцип поваги нейтралітету.

3. Об'єктом  регулювання даної галузі міжнародного  права виступають відносини, що  складаються між суб'єктами міжнародного  права у ході збройних конфліктів.

4. У зв'язку  з тим, що сучасне міжнародне  право - це право миру, термін "війна" використовується у доктрині  і міжнародній практиці рідко, замість нього використовується  термін "збройний конфлікт".

Збройні конфлікти, у відповідності до Женевських конвенцій 1949р., поділяються на два види:

- міжнародний  збройний конфлікт (збройне зіткнення  між суб'єктами міжнародного права);

- неміжнародний збройний конфлікт (зіткнення із застосуванням зброї між організованими неурядовими групами і збройними силами уряду у межах певної держави).

5. Питання  часового виміру війни (збройного  конфлікту), правил її ведення, методів  і засобів, статусу воюючих і  мирного населення, поняття нейтралітету  регулюються багатьма міжнародно-правовими документами, які у теорії права називаються джерелами права збройних конфліктів.

Деталізації деяких аспектів права збройних конфліктів, що містять ці джерела, і буде присвячено слідуюче питання лекції.

 

 

2

Що стосується питання часового виміру війни, то міжнародне право визнає початок і закінчення війни (збройного конфлікту).

Спочатку про початок війни.

Війни мають оголошуватися. Ця вимога випливає з III Гаазької конвенції 1907р. Ведення неоголошеної війни здавна вважалося порушенням міжнародного права. Оголошення війни може здійснюватися у різних формах:

- шляхом  зверненя до власного народу;

- шляхом  звернення до уряду супротивної  сторони;

- шляхом  звернення до світового товариства;

- шляхом  пред'явлення ультиматуму.

Під ультиматумом розуміють категоричну вимогу, яка не допускає ніяких подальших спорів і заперечень уряду однієї держави, котрий пред'являє її уряду іншої держави під загрозою, що в разі невиконання цієї вимоги до певного терміну той уряд, що пред'явив ультиматум, вживе певних заходів.

Сам факт оголошення війни розглядається як агресія, що випливає зі ст. II Конвенції про визначення агресії від 3 липня 1933р. і Резолюції від 14 грудня 1974р., а це у свою чергу тягне за собою міжнародно-правову відповідальність.

З початком війни вступають у дію міжнародно-правові норми воєнного часу і припиняє свою дію ряд норм мирного часу.

Перехід від мирних відносин до стану війни тягне за собою міжнародно-правові наслідки:

а) накладає на держави, які не беруть участь у війні, обов'язок визначити свій статус - або вони є нейтральними, або переходять на сторону будь-кого з воюючих;

б) між воюючими припиняється дипломатичні та консульські відносини;

в) змінюються договірні відносини між воюючими: політичні, економічні та ін. договори, що несумісні з воєнним часом, втрачають силу. Набирають чинності міжнародні конвенції правила ведення війни, причому жодний з воюючих не має права заявити про свою відмову від їх дотримання;