Міжнародне гуманітарне право

Основні положення правового становища поранених і хворих діючих армій, а також осіб що зазнали корабельної аварії зі складу збройних сил на морі зводяться до такого:

1. Поранені і хворі мають користуватися доглядом, опікуванням та захистом з боку не приятеля, під владою якого вони перебувають за будь-яких обставин, незалежно від державної належності.
2. Воюючий, змушений у зв'язку з воєнними діями залишити неприятелю хворих і поранених, зобов'язаний залишити частину свого персоналу для обслуговування останніх. Залишені військовослужбовці переходять у стан військовополонених, а медперсонал повертається у власну армію.
3. Заборонено добивання поранених і хворих, залишення їх без медичної допомоги, замах на їхнє життя, а також тортури, біологічні і медичні експерименти.
4. Поховання мертвих має проводитися з військовими почестями і лише після констатації факту смерті кваліфікованим медичним висновком.
5. Воюючі зобов'язані взаємно інформувати один одного про поранених і хворих і повертати предмети їхнього особистого користування.
6. Військові власті можуть звертатися з закликом до місцевого населення підбирати поранених і доглядати їх.
7. Постійні медичні і санітарні установи, рухомі формування не можуть підлягати нападу за умови, що вони не використовуються для заподіяння шкоди противнику і користуються спеціальною символікою - Червоним Хрестом або Червоним Півмісяцем, зображенням Червоного Лева і Сонця (мусульманські країни).

        Як уже було сказано, комплекс  норм, які визначають статус особи ( як комбатанта так і  некомбатанта) у період збройних конфліктів об єднуються під загальною назвою “ Право Женеви”.

Міжнародно-правовий режим жертв війни встановлюється такими конвенціями: IV Гаазькою конвенцією про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., Женевськими конвенціями про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях, про поліпшення долі поранених і хворих, які зазнали корабельної аварії зі складу збройних сил на морі, про ставлення до військовополонених 1949 р., а також двома Додатковими протоколами до конвенцій 1949 р., що підписані у 1977 р. та ін. Учасниками цих конвенцій була переважна кількість держав світу, тому вони є обов'язковими і для тих, котрі до цих конвенцій не приєдналися.

Женевські конвенції приписують гуманне ставлення до жертв війни без дискримінації за будь-якою ознакою. Забороняється посягання на життя, фізичну недоторканність, честь і людську гідність, а також зневажливе і принижуюче ставлення до таких осіб. Будь-яке покарання допустиме лише за вироком належним чином утвореного суду. Тяжкими злочинами є навмисне вбивство, катування, тортури, негуманне ставлення до жертв війни, руйнування майнових цінностей, загарбання майна.

Як уже згадувалося, право збройних конфліктів в основному складається з норм, що носять характер заборони. Це стосується і засобів ведення війни: йдеться про обмеження і заборони, які накладаються на воюючих при використанні засобів ведення війни. Обмеження і заборони ставали дедалі ширшими в міру розвитку науки і техніки, котрий призводив до збільшення руйнівної сили і обсягів кількісного охвату зброєю живої сили противника. Адже така зброя значною мірою втрачає вибіркову дію; якщо раніше вона була здатна поразити одного солдата, то у подальшому почала чинити дію на значні маси солдат і мирне населення. Навіть вогнева міць звичайної зброї за останні 40 років збільшилась у 200 разів. Тому в рамках 00Н було розроблено ряд норм, які обмежували застосування таких видів звичайної зброї, які отримали назву "недискримінаційної" зброї, або зброї невибіркової дії. У 1981 р. була укладена Конвенція про заборону або обмеження застосування зброї, що наносить надмірні пошкодження або має не вибіркову дію. До неї належить зброя, що ранить осколками, виявлення котрих у тілі неможливе навіть за допомогою рентгенівських променів. Конвенція також обмежила застосування мін-пасток, а також деяких видів запальної зброї. Постановою Кабінету Міністрів України № 426 від 22 березня 1999 р. продовжено на чотири роки дію мораторію на експорт Україною протипіхотних мін усих типів, введеного постановою Кабінету Міністрів 27 серпня 1995 р.

У міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових документів, в яких закріплюється протиправність окремих видів такої зброї, як зброї масового знищення. Міжнародне право визначає зброю масового знищення як таку, що "діє шляхом вибуху за допомогою радіоактивних матеріалів, або це смертоносна хімічна і бактеріологічна зброя чибудь-яка інша зброя, яка буде, розроблена у майбутньому, що має якість атомної бомби або іншої згаданої вище зброї” (резолюція ГА ООН).

Вважається, що до зброї масового знищення належить зброя, застосування якої призводить до масового знищення як комбатантів, так і мирного населення, яке не втягнуте у воєнні операції; руйнує основи існування людини не тільки в районі її проживання, але й далеко за його межами; чинить знищуючу дію як у момент свого застосування, так і тривалий час після. 24 листопада 1961 р. ГА 00Н прийняла Декларацію про заборону застосування ядерної і термоядерної зброї, у якій заявляється, що застосування такої зброї суперечить духу, букві та меті Статуту 00Н і тому є прямим порушенням Статуту; її застосування вийшло б за рамки воєнних операцій і причинило людству і цивілізації масові руйнування та страждання, а тому суперечить нормам міжнародного права і законам людяності; будь-яка держава, яка застосовує ядерну або термоядерну зброю, має розглядатися як порушник Статуту 00Н, котрий діє всупереч законам людяності й здійснює злочин проти людства і цивілізації.

Хімічна та бактеріологічна зброя була заборонена Женевським протоколом 1925 р, який не стосувався виробництва і накопичення цієї зброї. Це було передбачено Конвенцією 1972 р. про заборону розроблення, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї і про їхнє знищення, яка набрала чинності у 1997 р. Норми, що регламентують правила і закони ведення воєнних дій, об єднуються під загальною назвою “ Право Гааги”.

Для з'ясування всього комплексу питань про засоби ведення війни слід керуватися загальною нормою міжнародного права, яку сформульовано у IV Гаазькій конвенції 1907 р. "Право воюючих на обрання засобів заподіяння шкоди не приятелю не є необмеженим". Цей принцип був підтверджений першим Додатковим протоколом 1977 р. до Женевських конвенцій. Інший принцип - принцип недопущення зайвих страждань - був сформульований Петербурзькою декларацією 1868 р.

Щодо методів ведення війни, то й тут слід керуватися нормою першого Додаткового протоколу, який формулює таке положення: "Забороняється вбивати, наносити поранення чи брати у полон противника за допомогою віроломства."

Віроломство – це “дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника і примусити його повірити, що він має право на захист або зобов'язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, що застосовується під час збройних конфліктів, з метою обману такої довіри.” Від віроломства слід відрізняти воєнну хитрість, яка є допустимою й не суперечить міжнародному праву. Воєнна хитрість – це обман неприятеля, але не пов'язаний з даною йому обіцянкою. Прикладами таких хитрощів є: використання маскувань, пасток, несправжніх операцій і дезінформація.

Міжнародне право забороняє незаконно використовувати розпізнавальну емблему Червоного Хреста, ООН, прапори й емблеми нейтральних держав, а також держав, які не перебувають у даному збройному конфлікті.

Забороняється також зрадливо вбивати або ранити осіб, що належать до населення або військ неприятеля. Воюючим забороняється віддавати наказ не залишати жодної людини живою, загрожуючи цим противнику, або вести воєнні дії на такій підставі.

Для того, щоб ви дістали якомога повніше уявлення про всі інститути права збройних конфліктів, розглянемо ще поняття нейтралітету.

Нейтралітет виявляється як принцип безстороння, згідно з яким нейтральна держава має не віддавати переваги жодному з воюючих і надавати кожному з них ті права і привілеї, які надає іншому. Нейтралітет у війні - це особливий правовий статус, що передбачає ретельне виконання принципу однакового ставлення до воюючих і безумовне неприйняття участі у збройному конфлікті.

Вже згадувалося, що з початком війни держави, які не беруть у ній участі, на відміну від дружніх, можуть оголосити про свій нейтралітет. Це покладає на них певні обов'язки і права. Вони визначені V Гаазькою конвенцією про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у разі сухопутної війни.

Правила щодо нейтральної держави зводяться до того, що територія такої держави визнається недоторканною. Вона не може бути театром війни. Воюючим забороняється проводити через неї війська або транспорт з воєнними припасами, обладнувати радіостанції або інші прилади, що служать цілям зв'язку і сполучення з воюючими. На цій території заборонене формування загонів і заснування установ з вербування солдат. Нейтральна держава не має права поставляти зброю і боєприпаси воюючим.

Держави, які оголосили про свій нейтралітет у даному збройному конфлікті, зобов'язані виконати рішення Ради Безпеки 00Н про притягнення їх до участі у воєнних санкціях проти агресора. Вони також мають право відмовитися від статусу нейтральної держави, але така відмова може бути лише на користь жертви агресії.

Разом з тим воюючі зобов'язані суворо дотримуватися прав нейтральної держави і поважати її статус, не проводити через її територію війська і обози з продовольством, не утворювати в територіальних водах і портах нейтральної держави бази для ведення морських операцій проти противника.

4.

          Одним із способів вирішення  міжнародних конфліктів є проведення  миротворчих операцій.

Іноді вважають, що миротворчі операції належать до мирних способів вирішення міжнародних спорів. З цим важко погодитися. Миротворчі операції пов'язані з застосуванням збройної сили. Іноді її застосування носить майже символічний характер (воєнні спостерігачі), частіше - більш реальний характер. Тому регламентація таких операцій пов'язана з дією збройних загонів, отже, можна вважати, що вона належить до даного розділу міжнародного права.

Поняття миротворчих операцій поки що не має загальновизнаного нормативного визначення. Взагалі під миротворчою діяльністю слід розуміти заходи політичного, економічного, військового та іншого характеру, встановлені згідно з нормами і принципами міжнародного права, спрямовані на вирішення міжнародних спорів, запобігання і припинення збройних конфліктів переважно мирними способами з мстою усунення загрози міжнародному миру і безпеці.

Сьогодні частіше користуються поняттям “операції на підтримку миру”, маючи на увазі також і миротворчі операції, не вбачаючи між ними яких-небудь відмінностей.

Операції з підтримки миру здійснюються за рішенням Організації Об'єднаних Націй, зокрема Ради Безпеки або Генеральної Асамблеї, регіональних організацій.

Рішення про здійснення операції приймається у двох випадках: під час виникнення міждержавного конфлікту і під час виникнення внутрішньодержавного конфлікту. У першому разі здійснення операції є результатом рішення Ради Безпеки на підставі статей 41 - 42 Статуту ООН. Згідно з цими приписами Статуту Рада Безпеки, визначивши наявність агресії, має право вжити проти агресора комплекс заходів аж до використання воєнної сили. Це не позбавляє регіональні міжнародні організації права здійснювати відповідні акції з застосуванням збройних сил, але з санкції Ради Безпеки. Міжнародне втручання не позбавляє країну, яка зазнала агресії, здійснювати своє право на колективний або індивідуальний самозахист.

Застосування воєнної сили у внутрішньодержавному конфлікті можливе тоді, коли структури політичної влади паралізовані і не в змозі контролювати ситуацію в країні, де протистояння різних політичних, етнічних або релігійних сил набирає форми збройної боротьби, яка спричиняє страждання і жертви серед мирного населення.

У першому разі воєнне втручання може здійснюватися на рівні воєнних спостерігачів або через присутність воєнних контингентів. За будь-яких обставин операція на підтримку миру може мати місце лише за додержання таких умов: 1) необхідне погодження сторін у конфлікті на розміщення збройних сил. Воно не може бути нав'язане; 2) збройні сили засновуються Радою Безпеки і вона сама визначає зміст їхнього мандата; 3) операції здійснюються під загальним наглядом Генерального Секретаря ООН; 4) операції здійснюються за умови невтручання у внутрішні справи країни, в якій розвинені сили; 5) вони мають провадитися за участю збройних сил держав, абсолютно нейтральних у даному конфлікті.

В іншому разі, тобто при внутрішньодержавному конфлікті, збройна присутність можлива також лише з санкції Ради Безпеки, але без погодження сторін, які конфліктують. Під час операції з припинення агресії Іраку проти Кувейту одночасно були здійснені операції, спрямовані на захист курдів від нападу Іраку. У рішенні Ради Безпеки зазначалося, що ситуація створює загрозу миру і безпеці на континенті. Акції з втручання у внутрішньодержавний конфлікт отримали назву акцій "з примусу до миру".

У доктрині миротворчих операцій, проголошеній ООН у 1994 р., основною умовою введення миротворчих підрозділів проголошується погодження уряду; погодження опозиції не вважається обов'язковим. Це стосується й абсолютної нейтральності. Відомо, що у миротворчих операціях у 1997 р. в Албанії брала участь Італія, географічне положення якої як і заінтересованість країни, що зазнала шкоди від напливу біженців, ставили її нейтральність під сумнів. Операції НАТО з Югославії у 1999 р., що були здійснені без мандата ООН і за відсутності погодження заінтересованої сторони Югославії, є прикладом повного ігнорування міжнародно-правової практики, що склалася.