Норми і принципи сучасного міжнародного права

Загальні  принципи права та основні принципи міжнародного права.

Принципи права - це певні ідеї, закономірності, положення, тенденції, які закріплені в нормах права, відображають зміст права, його суттєві положення та взаємодію з іншими суспільними явищами (мораль, політика, культура, економіка).

Існують різноманітні класифікації принципів права, зокрема, в залежності від поширення їх дії виділяють:

1) загальні - до них належать: принципи верховенства права,  соціальної справедливості, гуманізму,  рівності громадян, демократизму, законності, взаємної відповідальності держави перед особою, а особи перед державою, принцип поєднання переконання та примусу в праві;

2) галузеві - діють передусім  у конкретній галузі, їх дія  обмежується відповідним предметом  правового регулювання цієї галузі;

3) міжгалузеві - їх дія  поширюється на декілька галузей  права, які мають певне близьке  значення;

4) принципи інститутів - це  основні ідеї, що лежать в основі  побудови певного інституту права.

Основні принципи міжнародного права - це історично обумовлені основоположні  загальновизнані норми, що виражають  головний зміст міжнародного права, його характерні риси та володіють  вищою, імперативною юридичною силою.

Це керівні правила  поведінки його суб'єктів, що виникають  як результат суспільної практики; юридично закріплені засади міжнародного права. Вони являють собою найбільш загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії  суб'єктів на міжнародній арені  в рамках міжнародних відносин.

Передумовою появи основних принципів міжнародного права стала  необхідність міжнародного співтовариства у мирному житті після Другої світової війни. Усвідомлення цього  фактора призвело до вироблення в  міжнародному праві своєрідного  кодексу, конституції міжнародних  відносин, які отримали назву основних принципів міжнародного права.

Як усі юридичні норми  основні принципи міжнародного права  мають своє юридичне закріплення  і, відповідно, кодифіковані. Зокрема, вони закріплені у

• Статуті ООН 1945 року;

• Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх  відносин і співробітництва відповідно до Статуту ООН, прийнятої Генеральною  Асамблеєю в 1970 р.;

• Заключному акті Наради з  безпеки і співробітництва в  Європі 1975 р.

Крім того, ряду принципів  присвячені спеціальні резолюції Генеральної  Асамблеї ООН. У результаті ці принципи затвердилися в загальному міжнародному праві як загальновизнані звичайні норми. Міжнародний Суд ООН зазначив, що деякі з принципів, насамперед, принцип незастосування сили чи погрози  силою, існували як норми звичаєвого міжнародного права до прийняття  Статуту ООН.

У Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права  зафіксовано сім основних принципів:

1) незастосування сили  чи погрози силою;

2) суверенна рівність держав;

3) рівноправність і самовизначення  націй та народів;

4) мирне розв'язання міжнародних  спорів;

5) невтручання у внутрішні  справи держав;

6) мирного співробітництва;

7) сумлінного виконання  договірних зобов'язань за міжнародним  правом.

Заключний акт НБСЄ додав  до них ще три:

1) непорушності кордонів;

2) територіальної цілісності;

3) поваги і захисту прав людини.

Як підкреслюється в згаданих міжнародно-правових документах про  основні принципи міжнародного права, усі вони взаємозалежні - зміст одного переплітається зі змістом іншого. Тому сутність кожного принципу можна  з'ясувати лише в контексті інших.

Так, Міжнародний Суд ООН  підкреслював тісний зв'язок принципів  незастосування сили чи погрози силою, невтручання у внутрішні справи держав і суверенної рівності держав. Між принципами немає якої-небудь формальної супідрядності, але їх реальне  значення не однакове. Очевидно, що найважливіше першочергове значення відведено принципу незастосування сили чи погрози силою, що відіграє головну роль у забезпеченні миру. У свою чергу, принцип мирного  розв'язання міжнародних спорів є  своєрідним доповненням до нього. Особливе значення відводиться принципу поваги прав людини і т.д.

Таким чином, кодифікація  основних принципів міжнародного права  відбувалася загалом у три  етапи.

І етап: створення ООН і  відповідно Статуту ООН. Саме в ньому  було вперше зафіксовано сім принципів  міжнародного права (1945 р.).

ІІ етап: деякі з принципів  міжнародного права були викладені  дуже стисло і тому в ООН була проведена робота з формулювання змісту основних принципів. Вона завершилась  прийняттям 24 жовтня 1970 року Генеральною  Асамблеєю ООН Декларації про  принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва  між державами відповідно до Статуту  ООН.

III етап: після цього 1 серпня 1975 року в Гельсінкі у Заключному  акті Наради з безпеки і  співробітництва в Європі було  викладено не сім, а десять  принципів міжнародного права.  Цей документ розширив каталог  основних принципів.

Дотримання основних принципів  міжнародного права є суворо обов'язковим. Скасувати їх не під силу окремим  державам чи групам держав.

Загалом принципи міжнародного права виконують одночасно дві  функції:

1) сприяють стабілізації  міжнародних відносин, обмежуючи  їх певними нормативними рамками;

2) сприяють розвиткові  міжнародних відносин, закріплюючи  нові аспекти, що з'являються  у суспільній практиці.

Характерною особливістю  основних принципів міжнародного права  є їх універсальність. Це означає, що вони стосуються всіх суб'єктів міжнародного права і є критерієм законності всієї системи міжнародно-правових норм. Дія принципів розповсюджується навіть на ті сфери відносин суб'єктів, що з якихось причин не врегульовані конкретними нормами. Жоден суб'єкт  міжнародного права не може розраховувати  на будь-які переваги, що випливають з міжнародного права, не визнаючи при  цьому його основних принципів.

Зміст основних принципів  міжнародного права відрізняється  стабільністю, адже вони не піддаються впливові тих чи інших локальних  змін у міждержавних відносинах. Разом  з тим, зміст основних принципів  характеризується динамізмом - закріплюючи  досягнуте, вони розвиваються, мають  до певної міри програмний характер.

Важлива функція основних принципів міжнародного права - забезпечення пріоритету загальнолюдських інтересів  та цінностей, насамперед, миру і безпеки, життя і здоров'я, міжнародного співробітництва  та інших цінностей міжнародного порядку мирного співіснування.

Будучи не лише правовими, а й політичними, моральними принципами міжнародних відносин, ці норми служать  основою та системоутворюючим фактором всієї міжнародної нормативної  системи, яка включає політичні  та моральні норми, звичаї, норми ввічливості  тощо.

Основні принципи міжнародного права - це критерій законності на всіх етапах функціонування міжнародного права, адже вони є нормативною основою  правотворчого, а також право-реалізаційного процесу, прогресивного розвитку міжнародного права.

У доктрині міжнародного права  вони (принципи) зазвичай поділяються  на дві групи:

- принципи, що стосуються  підтримання міжнародного миру  і безпеки;

принципи, пов'язані з міжнародним  співробітництвом держав.

4. Принципи, що  стосуються підтримання міжнародного  миру і безпеки.

Ці принципи в певній мірі ґрунтуються на цілях, які ставить  веред собою ООН і які закріплені в ст. 1 Статуту ООН. До них можна  віднести такі принципи:

Принцип не застосування сили або погрози силою

Проблема співвідношення сили і права є однією з основних для будь-якої правової системи. У  національних системах легальне застосування сили централізоване, монополізовано державою. У міжнародному житті через  відсутність наддержавної влади сила знаходиться в розпорядженні самих суб'єктів. У таких умовах єдиний вихід - установлення правових рамок застосування сили.

Ф. де Вітторіо, Б. Айала і  Г. Гроцій вважали, що війна може використовуватися  лише в порядку самооборони як крайній засіб захисту права. Однак держави не були готові до прийняття цього положення, своїм  суверенним правом вони вважали необмежене право на війну. Такий підхід, звісно, несумісний з міжнародним правом.

Паризький пакт про відмову  від війни як знаряддя національної політики став важливим кроком у становленні  принципу незастосування сили як звичаєвої  норми загального міжнародного права. Однак це не застерегло від Другої світової війни і згодом Статутом ООН було заборонено застосування не тільки збройної сили, але і сили взагалі. Більш того, заборонена навіть будь-яка погроза силою, що є несумісним з цілями ООН. Статут ООН передбачає можливість застосування сили лише в  двох випадках. По-перше, за рішенням Ради Безпеки у випадку погрози  миру, будь-якого порушення миру актом агресії. По-друге, у порядку  нападу доти, поки Рада Безпеки не прийме необхідних заходів для підтримання  міжнародного миру і безпеки.

Особливої уваги заслуговує Декларація Генеральна Асамблея ООН  про посилення ефективності принципу відмови від сили чи погрози її застосування в міжнародних відносинах 1987 р. Для з'ясування змісту цього  принципу необхідно насамперед усвідомити поняття сили. Воно включає агресивну  війну, що розглядається як злочин проти  миру, злочин дуже небезпечний, оскільки у міжнародному праві заборонена пропаганда агресивної війни.

Відповідно до прийнятого ГА ООН у 1974 р. визначення агресії - це застосування збройної сили державою проти суверенітету, території чи недоторканності політичної незалежності іншої держави. Отже, маються на увазі  досить широкомасштабні воєнні дії, здатні поставити під погрозу  суверенітет, територіальну недоторканність  держави.

До другої групи актів  агресії віднесені застосування будь-якої зброї однією державою проти  території іншої держави, навіть якщо воно не супроводжується вторгненням  збройних сил. Третю групу утворюють  акти нападу збройних сил однієї держави  на збройні сили іншої.

До четвертої групи  віднесені випадки застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться  за згодою з країною перебування  на її території в порушення умов, передбачених угодою. Сюди ж віднесені  випадки продовження перебування  таких збройних сил на території  іноземної держави після припинення дії угоди про їхнє перебування. Це ж стосується і дій іноземних  збройних сил, що виходять за рамки  таких угод.

До п'ятої групи віднесені  дії держави, що дозволяє, щоб надана їм у розпорядження іншої держави  територія використовувалася останньою  для здійснення актів агресії  проти третьої держави. Отже, неприйняття  державою необхідних заходів щодо запобігання використання її на території з метою здійснення агресії проти третьої держави прирівнюється до агресії. До шостої групи належать засилання державою збройних банд, груп, а також регулярних чи сил найманців на територію іншої держави з метою застосування збройної сили.

Агресія являє собою злочинне зазіхання на інтереси не тільки держави-жертви, але і міжнародного співтовариства в цілому, оскільки ставить під  загрозу загальний мир і безпеку. Тому зобов'язання не вчиняти актів  агресії відноситься до категорії  зобов'язань відносно міжнародного співтовариства в цілому.

Аналіз міжнародних нормі  практики дає підстави вважати, що силою  розуміється, насамперед, збройна сила. Використання інших засобів - економічних, політичних, може бути кваліфіковано  як застосування сили в плані розглянутого принципу, якщо за своїм впливом  і результатам вони подібні військовим заходам. Про це, зокрема, свідчить заборона репресалій, пов'язаних із застосуванням  сили.

Існує можливість застосування і військової сили як контрзахід у  випадку акту агресії, не сягаючого  рівня "збройного нападу ", що відповідно до Статуту ООН надає право  на самооборону. Він передбачає право  не тільки на індивідуальну, але і  на колективну самооборону. Рішення  про колективну самооборону приймається  державою, на яку здійснено напад. Без ЇЇ прохання треті держави  не вправі вживати заходів у порядку  колективної самооборони.

Принцип незастосування сили особливо обумовлює неприпустимість насильницьких дій, що позбавляють народи, які борються за звільнення від колоніального гніту, їхнього права на незалежність. У таких випадках народи вправі використовувати силу, а також просити й отримувати підтримку з боку держав відповідно до цілей і принципів Статуту ООН, у тому числі у відповідності до принципу незастосування сили.

Принцип незастосування сили передбачає санкцію у випадку  набуття території в результаті застосування сили чи її погрози. "Ніякі  територіальні придбання, що є результатом  сили чи погрози її застосування, неповинні  визнаватися законними". Разом  з тим обумовлюється, що ця норма  не має зворотної сили. Вона не відноситься  до будь-якої міжнародної угоди, укладеної  до прийняття Статуту ООН.

Отже, принцип незастосування сили чи погрози силою зобов'язує утримуватися: