Право інтелектуальної власності в міжнародному приватному праві

    Міжнародні  договори можуть містити також умови  про співробітництво у діяльності з виявлення та усунення порушень інтелектуальних прав громадян країн-учасниць, про взаємне визнання охоронних  документів, про взаємодію організацій, що управляють майновими правами  на колективній основі, про співробітництво  у сфері оформлення інтелектуальних  прав іноземців в уповноважених  органах держави тощо [2].

    Основою міжнародної системи інтелектуальної  власності є низка угод (25), більшість  з яких регулюють правовідносини у сфері промислової власності, а ще декілька - у сфері авторського  права і суміжних прав:

    1. Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності.

    Договори  з охорони прав інтелектуальної  власності. Ця група договорів визначає міжнародно-визнані основні стандарти охорони інтелектуальної власності в кожній країні:

    2. Договір про патентне право.

    3. Паризька Конвенція про охорону промислової власності.

    4. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів.

    5. Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення.

    6. Найробський договір про охорону олімпійського символу.

    7. Договір про закони щодо товарних знаків.

    8. Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники.

    9. Договір ВОІВ з авторського права.

    10. Договір ВОІВ з виконань і фонограм.

    11. Договір про міжнародну реєстрацію аудіовізуальних творів.

    12. Мадридська угода з недопущення неправдивих або тих, що вводять в оману, зазначень походження товарів.

    13. Конвенція про охорону виробників фонограм від несанкціонованого відтворення їхніх фонограм.

    14. Вашингтонський договір щодо прав інтелектуальної власності за відношенням до топографій інтегральних мікросхем.

    Договори  з глобальної системи  охорони. Ця група договорів забезпечує, щоб кожна міжнародна реєстрація або подача заявки діяли у будь-якій відповідній державі, що приєдналася до угоди. Послуги, що надає ВОІВ відповідно до цих договорів, спрощують і зменшують вартість підготовки або подачі окремих заявок у всіх країнах, у яких проводиться запит охорони щодо певного права інтелектуальної власності.

    15. Договір про патентну кооперацію.

    16. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків.

    17. Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків.

    18.  Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків.

    19. Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури.

    20. Лісабонська угода про охорону місць походження та їх міжнародну реєстрацію.

    Договори  про класифікації. Ця група договорів створює системи класифікацій, які організовують інформацію про винаходи, товарні знаки і промислові зразки в індексовані, керовані структури для полегшення пошуку:

    21. Локарнська угода про установлення міжнародної класифікації промислових зразків.

    22. Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків.

    23. Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію.

    24. Віденська угода про заснування міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків.

    25.  Міжнародна конвенція про охорону сортів рослин [7].

    Україна ратифікувала 19 з  цих угод:

    1. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 року, учасницею якої Україна є з 31 травня 1995 р.

    2.  Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію від 24 березня 1971 р. (Україна приєдналася 17 грудня 2008 р.).

    3.  Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури від 28 квітня 1977 р., до якого Україна приєдналася 1 листопада 1996 р.

    4.  Гаазька угода про міжнародну реєстрацію промислових зразків (Гаазький акт, прийнятий 28 листопада 1960 р. та Женевський акт, прийнятий 2 липня 1999 р.), до якої Україна приєдналася 17 січня 2002 р.

    5. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р., яка набула чинності для України 25 грудня 1991 р.

    6.  Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків від 28 червня 1989 р., який набув чинності для України одночасно із самою угодою.

    7. Найробський договір про охорону олімпійського символу від 26 вересня 1981 р., учасницею якого Україна є з 20 грудня 1998 р.

    8. Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 р., до якої Україна приєдналася 1 червня 2000 р.

    9. Договір про патентну кооперацію від 19 червня 1970 р., чинний для України з 1991 року.

    10. Договір про патентне право, прийнятий 1 червня 2000 р. у м. Женеві, до якого Україна приєдналася з 22 листопада 2002 р.

    11. Паризька Конвенція про охорону промислової власності 1883 року, учасницею якої Україна стала у 1991 році.

    12. Конвенція про охорону виробників фонограм від несанкціонованого відтворення їх фонограм 1971 року, до якої Україна приєдналась у 1999 році.

    13. Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення 1961 року, до якої Україна приєдналась у 2001 році.

    14.  Договір про закони щодо товарних знаків, підписаний 27 жовтня 1994 р. у м. Женеві, ратифікований Україною 13 жовтня 1995 р.

    15.   Міжнародна конвенція з охорони нових сортів рослин від 2 грудня 1961 р., членом якої Україна є з 3 листопада 1995 р.

    16.  Договір ВОІВ з авторського права 1996 року, до якого Україна приєдналася у 2001 році.

    17.   Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності.

    18. Договір ВОІВ з виконань і фонограм 1996 року, до якого Україна приєдналася у 2001 році.

    19. Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року, ратифікована Україною у 1993 році [2].

    Паризька  конвенція з охорони промислової  власності 1883 р. (Паризька конвенція) забезпечує правову охорону результатів  інтелектуальної діяльності, спрямованих  на підвищення суттєвої якості товарів; в інших країнах можлива на базі її принципів. Конвенція застосовується для об'єктів прав промислової  власності в її якнайширшому розумінні, у тому числі винаходів, торговельних марок, промислових зразків, корисних моделей, фірмових найменувань, географічних зазначень та захисту від недобросовісної конкуренції. Головні положення Конвенції поділено на три основні категорії: національний режим, право пріоритету, загальні норми щодо матеріальних прав [7].

    Національний  режим. Відповідно до положень національного  режиму Конвенція передбачає, що стосовно правової охорони об'єктів прав промислової  власності кожна країна-учасниця повинна надавати громадянам інших  країн-учасниць такий самий режим  правової охорони, як і для власних  громадян. Це положення поширюється  також на громадян країн, які не є  її учасницями, якщо вони мають постійне місце проживання, або діюче промислове чи комерційне підприємство у країні-учасниці. Конвенція дозволяє країнам-учасницям  вимагати обов'язкового представництва іноземних осіб професійними національними  патентними повіреними, зареєстрованими  у патентному відомстві країни.

    Право пріоритету. Конвенція передбачає право  пріоритету на винаходи (а також  корисні моделі, де вони набувають  правової охорони), торговельні марки  і промислові зразки. Це право означає, що на підставі правильно оформленої першої заявки, поданої в одній  з країн-учасниць, заявник може протягом певного періоду (12 місяців для  винаходів і корисних моделей  та 6 місяців для промислових зразків  і торговельних марок) подати заявку на надання охоронного документа  в будь-якій іншій країні-учасниці. Ці пізніші заявки розглядаються  як такі, що подані в той самий  день, що і перша заявка. Іншими словами, пізніші заявки мають пріоритет (звідси термін "право пріоритету") стосовно заявок, які протягом того самого періоду можуть бути подані іншими особами на ті самі винахід, корисну модель, торговельну марку  або промисловий зразок. Крім того, на ці пізніші заявки, що базуються  на першій, не впливатиме будь-яка подія, що може статися у зазначений проміжок часу, зокрема розкриття сутності винаходу шляхом його публікування або  продаж товарів, маркованих торговельною маркою, чи виробів, виготовлених із застосуванням промислового зразка [8].

    Однією  з головних практичних переваг цього  положення є те, що у разі бажання  заявника одержати правову охорону  в кількох країнах йому не потрібно подавати всі заявки одночасно, оскільки він має у своєму розпорядженні 6 або 12 місяців для того, щоб вирішити, в яких саме країнах він бажає  одержати правову охорону, і організувати належні заходи для її забезпечення. Переважно обирають країни, в яких заявник бажає використовувати  і продавати свій винахід або  захищати його від можливих конкурентів.

    Загальні  норми щодо матеріальних прав. Конвенція  встановлює декілька загальних правил, яких повинні дотримуватися всі  країни-учасниці. Найважливішими з  них є:

    1) патенти, видані в різних країнах-учасницях  на один і той самий винахід,  не залежать один від одного, тобто видача патенту на винахід  в одній країні-учасниці не  зобов'язує інші країни-учасниці  видавати патент на саме цей  винахід. У наданні патенту  на винахід не може бути  відмовлено, цей патент не може  бути відхилений чи анульований  або його дія не може бути  припинена у будь-якій країні-учасниці  на підставі того, що у наданні  патенту на цей винахід було  відмовлено або він був відхилений, анульований чи припинив свою  дію у будь-якій іншій країні-учасниці;

    2) винахідник має право бути  названий як такий у патенті  на винахід;

    3) у наданні патенту на винахід  не може бути відмовлено і  він не може бути визнаний недійсним на підставі того, що продаж пристрою, виробу чи речовини, які є об'єктами запатентованого винаходу, або пристрою, виробу, речовини, виготовлених способом, що становить об'єкт запатентованого винаходу, підпадає під заборону чи обмеження, що випливають із національного законодавства (оскільки патентування і використання винаходу — різні питання);

    4) кожна країна-учасниця, норми національного  законодавства якої передбачають  надання примусових ліцензій, для  запобігання зловживанням, що можуть виникнути внаслідок здійснення прав на запатентований винахід, має право на це лише з певними обмеженнями. Так, примусова ліцензія (надана не власником патенту на винахід, а державним органом відповідної країни-учасниці), яка базується на невикористанні запатентованого винаходу, може бути надана лише відповідно до клопотання, поданого після того, як протягом трьох або чотирьох років запатентований винахід не використовувався або використовувався недостатньо. У наданні примусової ліцензії може бути відмовлено, якщо власник патенту обґрунтує законні причини, що виправдовують його бездіяльність;

    5) анулювання патенту на винахід  може бути передбачене тільки  у разі недостатності надання  примусової ліцензії для запобігання  зловживанням. Тоді процедура анулювання  патенту на винахід може бути розпочата лише після закінчення двох років з дати надання першої примусової ліцензії.

    Конвенція містить також інші положення  стосовно регулювання правовідносин, пов'язаних з охороною прав інших  об'єктів промислової власності  зокрема промислових зразків, торговельних марок, комерційних (фірмових) найменувань, географічних зазначень, назв місця  походження [8].