Курсова робота на тему конституція і конституційна реформа

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота на тему:

Конституція. Конституційна  реформа 
План.

 

Вступ.

Слово "конституція " у сучасну мову прийшло з латинської — constitutio, що буквально можна перекласти як "устрій, установлення, утвердження". У Стародавньому Римі конституціями називали окремі акти, що їх видавали імператори. Сучасне розуміння слова "конституція" (конституція держави) бере свій початок із періоду зміни в Європі феодального ладу на буржуазний (XVII — XVIII ст.) і кінцево викристалізовується на початок XX ст. уже як сутність основного закону держави.

Першими (писаними) конституціями довгий час вважали Конституцію США 1787 р., Конституції Франції та Польщі 1791 р. До останніх сьогодні, безперечно, можна віднести і Конституцію Пилипа Орлика 1710р.

Наука конституційного  права знає різні підходи (погляди  представників різних правових шкіл) щодо визначення поняття конституції. Одним із найуніфікованіших вважають визначення, за яким "Конституція — це Основний Закон держави, що об'єднує у собі групу норм із вищою юридичною силою, які закріплюють основи державного ладу, права, свободи та обов'язки особи і громадянина, систему та принципи організації державної влади, територіальної організації держави тощо".

Одже, конституція —  це закон, який встановлює форму держави, систему державних органів, визначає порядок їх формування та діяльності, основні права та обов'язки громадян. Інакше кажучи, конституція встановлює і закріплює устрій держави, саме за це її називають основним законом.

Існує два різновиди конституцій:

Конституція фактична —  це реально існуючий суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають ті об'єктивні відносини, які визначають найбільш суттєві економічні, соціальні та інші характеристики суспільства. Іншими словами, фактичну конституцію складають його економічна, політична та соціально-класова основи, які органічно взаємозв'язані між собою.

Юридична конституція  є офіційним визначенням фактичного порядку речей, вторинним, похідним від них засобом правового  впорядкування реальних суспільних відносин.

Фактична конституція  існує незалежно від того, знайшла  нона своє юридичне втілення чи ні. Це певний порядок державного устрою. Фактична і юридична конституції - цілком самостійні явища  і ототожнювати їх не можна.

У сучасних умовах співвідношення між фактичною і юридичною  конституціями (її юридичним втіленням) набуло особливої ваги і значення, оскільки основи державного устрою зазнають радикальних змін. Фактична конституція часто випереджає юридичну конституцію, яка стає гальмом розвитку основоположних суспільних відносин. Тому першочергове завдання конституційного будівництва — приведення юридичної конституції у відповідність з конституцією фактичною.

В Україні до прийняття  нової Конституції практично  був великий розрив між фактичною  і юридичною конституціями. Ті нові явища, що існували в економіці, політиці тощо, не були відбиті у конституції. Основне завдання правової держави - юридичну конституцію вчасно привести у відповідність з конституцією фактичною.

Фіктивна конституція  характерна для країн з авторитарними, а тим більше — з тоталітарними  політичними режимами. У таких державах конституція — бутафорія, політична декларація, яка приховує дійсний стан речей (СРСР, соціалістичні країни і ін.).

 Також за формою  конституції поділяються на писані  і неписані. Писані конституції — це конституції, складені у вигляді єдиного документу (моноконституцінний акт). Моноконституційними актами були радянські конституції, нинішні конституції Німеччини, Іспанії, Мексики, інших держав.

Неписані конституції - це конституції, складені з великої кількості парламентських законів, судових прецедентів, звичаїв (Великобританія, Нова Зеландія). Наприклад, конституція Швеції складається із трьох актів — Форми правління 1974 року, Акту про престолонаслідування 1810 року і Акту про свободу друку 1974 року. Конституції першого виду нерідко називають кодифікованими, другого — некодифікованими.

За способом змін, внесення поправок і доповнень Конституції також поділяються на дві групи — жорсткі та гнучкі.

Жорсткими вважаються конституції, для зміни яких встановлений більш складний порядок, ніж для звичайних парламентських законів.

"Жорсткість" - це  якість, властивість писаних конституцій,  що зумовлює формальні гарантії  стабільності в конституційному  регулюванні. Однак така якість  не має абсолютного значення. Можливість змін конституції  у першу чергу визначається соціально-економічними і політичними факторами.

За формою політико-територіального  устрою конституції поділяються на унітарні і федеративні.

В унітарній державі, на відміну від федерації, діє  одна конституція. Це створює організаційно-передові передумови для посилення центральної влади на місцях на всій території країни.

В окремих випадках до складу унітарних держав можуть входити  одна або декілька територіальних одиниць, які користуються особливим статусом автономних державних утворень.  

На відміну від унітарної  держави, члени федерації (штати, кантони, землі, провінції, республіки) мають  свою конституцію, законодавчі органи і т. д. Одночасно в рамках федерації  діє загальна конституція для  всієї федерації. По конституції  федераціями є США, ФРН, Росія, Швейцарія, Австрія, Канада, Мексика, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Індія, Бірма, Малайзія, Австралійський Союз, Нігерія.

Характерними ознаками конституції, які відрізняють її від інших нормативних актів, є такі:

а) конституція — Основний Закон держави, тобто документ, який повинен виступати основою (фундаментом) національного законодавства. Кожна окрема конституційна норма закладає основу (ґрунт) для прийняття відповідних законів і підзаконних нормативно-правових актів;

б) конституція — закон, що має вищу юридичну силу, тобто всі інші нормативно-правові акти повинні відповідати положенням конституції. Жоден нормативно-правовий акт держави не може суперечити конституції.

в) конституція — закон, що має підвищений ступінь стабільності. Останнє забезпечують як спеціальною процедурою внесення змін і доповнень до основного закону держави, відмінного від процедури внесення змін і доповнень до звичайних законів, так і створенням системи правової охорони конституції (система конституційного нагляду, система конституційного контролю), за якої унеможливлене співіснування в одному правовому полі конституції і правових актів, котрі їй суперечать.

 

1. Поняття Конституції  України та сучасна конституційна  реформа.

28 червня 1996 року в  житті Українського народу й Української держави сталася історична подія — в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного процесу була прийнята нова Конституція України.

Ця подія майже збіглася з п'ятиріччям незалежності України та ознаменувала завершення важливого етапу у розвитку нашого суспільства і держави, у становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України.

Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики конституційного будівництва. Вона е втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності української нації як політичної й етнічної спільноти до державотворення і правотворчості; є програмою дальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культурному відношеннях і документом для входження України до європейського й світового співтовариства як рівноправного і повноправного суб'єкта.

Нова Конституція України  є якісно новим політичним і правовим актом за змістом та формою.

Вона охопила своїм  регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою  Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, закріпила якісно новий статус особи — людини і громадянина, держави й суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування.

Нова Конституція є  Основним Законом і актом вищої  юридичної сили, що обумовлює прийняття  законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і  у повній відповідності з нею.

Разом з тим норми  цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для  захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на підставі Конституції.

Нині головним завданням  усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кожної людини, кожного громадянина є забезпечення найшвидшого, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.

Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадянської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демократичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави.

У преамбулі до Конституції зазначено, що Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України усіх національностей, прагнучи забезпечити права і свободи людини, громадянську злагоду в суспільстві, побудову правової Держави, приймає цю Конституцію — Основний Закон України. ( конституція України складається з таких розділів:    

 І. Загальні засади.

II. Права, свободи та  обов'язки людини і громадянина. 

 ІІІ. Вибори.   Референдум.

IV. Верховна Рада України. 

V. Президент України.  

VI. Кабінет Міністрів  Україні. Інші органи виконавчої  влади.  

VII. Прокуратура.  

VIII; Правосуддя.    

IX. Територіальний устрій  України.   

X. Автономна Республіка  Крим.  

XI. Місцеве самоврядування.  

XII. Конституційний Суд  України. 

ХІІІ. Внесення змін до Конституції України.  

XIV. Прикінцеві положення.  

XV. Перехідні положення.)

Прийняття 28 червня 1996 року Основного Закону України — Конституції — не тільки завершило складний п'ятирічний конституційний процес в Україні, а й стало для українського народу подією доленосного значення. Українська держава, за незалежність якої століттями боролися мільйони українських патріотів і котра відродилася наприкінці ХХ-го століття як результат реалізації українською нацією свого незаперечного права на самовизначення, отримала цивілізоване уконституювання, яке відповідає правовим традиціям демократичного світу. Україна та її народ отримали довгостроковий правовий фундамент для динамічного цивілізованого розвитку в умовах соціального миру та громадянського спокою. Основний Закон для України — це гарантія її незалежності, знаряддя справді реформаторської розбудови держави. Перед Україною розкриваються широкі обрії для суспільного поступу.

Отже, конституція —  юридична база чинного законодавства. Їй підпорядковані закони, інші нормативно-правові акти, які приймаються у державі.

Правова охорона конституції  є неодмінною умовою забезпечення її верховенства і стабільності, високоефективності дії її положень у всіх сферах життєдіяльності держави.

Належний рівень правової охорони конституції - необхідний атрибут правової держави, яка є найважливішим чинником побудови громадянського суспільства.

Але як основний політико-правовий акт Конституція не тільки набула значення основного юридичного джерела  поточного законотворення і окреслила контури цивілізованої соціальної, правової держави, а й закріпила у своїх нормах такі демократичні цінності і принципи, які ще необхідно буде запроваджувати у практику національного законотворення і законозастосування¹. Тобто вона становить фундамент не лише сучасних, а й майбутніх якісних перетворень у суспільних відносинах, основу формування демократичної правової системи українського громадянського суспільства, розвитку і зміцнення соціальної, правової держави, її системи законодавства. І, безперечно, справедливе твердження депутата  О.О.Мороза про те, що Конституція України «...є своєрідним політико-юридичним дороговказом або компасом суспільних перетворень в Україні»². Отже, можна зробити висновок, що загальні базові позиції державної стратегії переходу України від адміністративно-командної системи владарювання, господарювання та управління до демократії як загального принципу організації і функціонування суспільного життя, а не лише як певної системи політичних прав, контури національної державності визначені на вищому державному рівні, рівні Верховної Ради України, Президента України, закріплені в Основному Законі України — Конституції. Тому важко погодитися з висновком, що «і сьогодні, як і раніше, політика реформ, їх стратегія і тактика залишаються невизначеними. Ми так і не маємо загальнонаціональної відповіді на питання: куди йдемо?»³.

Справді, потреби реальних соціально-економічних процесів, діалектика їх динаміки, зміни у взаємозв'язках з іншими суспільними відносинами природно вимагають і будуть вимагати постійної певної корекції конкретних заходів щодо тактики реалізації стратегічного курсу розвитку України. Проте незмінною базовою позицією останнього має залишатися поступова трансформація адміністративно-розподільчих економічних, юридичних і управлінських відносин у такі, що, по-перше, передбачають відокремлення політичної влади від економіки, по-друге, органічно поєднують механізми і державного регулювання, і ринкових саморегуляторів, і, по-третє, грунтуються на конституційних принципах верховенства права, верховенства Конституції, верховенства закону. І якщо розроблення стратегії — це в першу чергу функція науки, то тактика — це функція політики.