Курсова робота на тему конституція і конституційна реформа

Сутність взаємодії  права і закону. Визнання і застосування в законотворчій діяльності і особливо у процесі забезпечення законності і справедливості в правозастосуванні конституційного принципу верховенства права (ст.8 Конституції України) обумовлює, в першу чергу, необхідність глибокого усвідомлення міри саморозвитку права як явища недержавного походження і міри його похідності від держави³⁴. А це, в свою чергу, актуалізує наукову розробку у вітчизняному правознавстві проблем методології як пізнання права, так і правотворення (зокрема законотворення) і правозастосування (зокрема законозастосування).

Сукупність юридичних  норм або позитивне (статутарне) право, що випливає із волі законодавця, — це конкретна державна нормативно-юридична форма виразу права як складного об'єктивного соціально-культурного явища. Коріння права, справжні його джерела сягають у об'єктивний природний порядок речей, глибину реального соціального буття, суспільні індивідуальні і колективні потреби та інтереси, відносини суспільного виробництва (матеріального і духовного). Щодо цього право у його загальному розумінні є скоріше поняттям соціологічним, ніж юридичним. З одного боку, право — творіння людської активності, а з іншого — одна з умов існування людини. З точки зору права, людина в суспільстві є найвищою соціальною цінністю, метою функціонування суспільства і держави. Саме тому усвідомлення сутності права неможливе без розуміння природи людської особистості у всіх її проявах, без проникнення у потреби і інтереси людини, її здібності, прагнення. «В силу безумовного свого значення, — писав професор права П.І.Новгородцев, — особистість є тією останньою моральною основою, яку перш за все треба охороняти в кожній генерації і в кожну епоху як джерело і мету прогресу, як образ і шлях здійснення абсолютного ідеалу. Вона ніколи не повинна розглядатися як засіб досягнення суспільної гармонії; навпаки, сама ця гармонія є лише одним із засобів для здійснення завдань особистості і може бути прийнята і схвалена лише тією мірою, якою сприятиме цій меті»⁹.

Юридичний закон —  це певний вираз зовнішньої форми  правової природи речей, що безпосередньо  спостерігаються, тобто зовнішніх проявів людських взаємовідносин. Саме тому, писав К.Маркс, правова природа речей не може "... пристосовуватися до закону — закон, навпаки, повинен пристосовуватися до неї". Законодавець шляхом законотворення, тобто встановлення норм права, які він повинен виводити з реально існуючих суспільних відносин, життєво необхідних потреб, надає праву "в собі", як писав Гегель, форму загальності та істинної визначеності. Проте це не означає, що воля законодавця сама по собі є правом, вона лише засіб його об'єктивізації, конкретизації і реального застосування. Саме тому існує об'єктивна різниця між правовим полем і простором дії закону. Дія закону поширюється зверху донизу, а вплив права відбувається і знизу вгору, і зверху донизу. "Право, — наголошує Дж.Берман, — одночасно росте знизу догори, із структури і звичаїв всього суспільства, і рухається зверху донизу під впливом політики Цінностей людей, що перебувають при владі. Право допомагає інтегрувати і те, і інше". В цьому сутність принципу верховенства права. Право повинно домінувати над владою, не допускати можливого свавілля з боку останньої, забезпечувати можливість контролю з боку громадянського суспільства за державною діяльністю. Реалізація принципу верховенства права є найважливішою передумовою панування у життєдіяльності українського суспільства правових принципів, досягнення правового прогресу. Це передумова створення в Україні нового, заснованого на пріоритеті загальнолюдських цінностей не тільки приватного, а й публічного права, зокрема державного, адміністративного, судового, муніципального тощо, забезпечення єдності та внутрішньої узгодженості національного законодавства, зміцнення правопорядку у державній діяльності і встановлення нового, притаманного саме «державі для людини», співвідношення людини і держави¹⁰.

Сучасне національне  правознавство у своєму визначенні і дослідженні права з позиції багатофакторного підходу повинно враховувати взаємодію духовних і матеріальних засад формування цього суспільного явища, впливу його ідейних і ціннісних моделей, а також досвіду їх практичної реалізації. Право не повинно цілком зводитися ані до матеріальних умов (базису) того суспільства, що його породжує, ані до надбудови, до відповідної системи ідей і соціальних цінностей. Право є відбиттям і одночасно детермінантою матеріального і духовного, зокрема економічного і політичного інтересу і, відповідно, економічного і політичного розвитку. Право — це не тільки один із результатів взаємодії цілого ряду економічних, політичних, ідеологічних, моральних, релігійних та інших факторів суспільного розвитку, а й самостійний суспільно-культурний чинник, одна із причин цього розвитку. Саме тому важливим методологічним напрямом наукових досліджень права мають стати історичні дослідження, в яких предметом вивчення була б саме історія права, замість даних, які традиційно бралися з історії держави, історії економіки, філософії, культури тощо.

Таким чином, право і  закон є взаємопов'язаними, але  різнопорядковими соціальними явищами. Як об'єктивне соціально-культурне явище право і за часом, і за своєю суттю і змістом передує юридичному закону як продукту суб'єктивної творчості, похідному волеустановчому акту законодавця. Але йдеться не про просте протиставлення права закону. Йдеться про складну природу їх діалектичного взаємозв'язку, коли одне й те ж поняття права по-різному може визначатися на різних ступенях його конкретизації.

Справді, тільки інституйоване  у формі закону, юридичного нормативного акта право може виконувати роль регулятора суспільних відносин. Зовнішня, примусова  обов'язковість £ однією із суттєвих ознак юридичної норми, за допомогою якої лише і можлива реалізація суті права — забезпечення суспільне необхідної рівноваги двох моральних інтересів — свободи особистості і загального блага. Але попри уявлення, що закон як переважно нормативний елемент права має містити у собі в концентрованому вигляді всі властивості і ознаки права (і з цієї точки зору доцільно говорити про співвідношення загального, особливого й одиничного в праві) в конкретній дійсності зміст права у процесі законотворення може бути й викривлено. Закон, який є волеустановчим актом законодавця, незважаючи на його ефективність як форми правотворення, за своєю суттю - певний суб'єктивний вираз права або визначення поняття справедливості щодо належної (за конкретних умов і конкретних відносин) рівноваги між приватною свободою і публічним благом. Хоча зрозуміло, що окремі (або часткові) форми чи прояви права, тобто чинні закони, підзаконні нормативні акти у конкретно-історичних суспільствах і державах мають характер цілком відносний і тимчасовий, бо визначаються плинними історичними умовами, неабияку роль серед яких відіграють ідеологічні фактори. Юридичний закон як загальне поняття після свого формулювання і схвалення законодавцем здійснюється в юридичній практиці через особливі судження в одиничних, конкретних випадках або справах. За всієї своєї можливої техніко-юридичної досконалості закон не може охоплювати усі багатоманітні життєві ситуації, які складаються або можуть скластися у суспільстві.

Окрім цього, слід враховувати, що у процесі законотворчої діяльності законодавець, хоч він зовні начебто намагається будувати свою поведінку (на етапах підготовки, обговорення законопроектів тощо) на чисто раціональних засадах, на основі розуму і логіки, діє в реальності переважно ірраціонально. Законодавець як наукова абстракція в конкретній дійсності функціонує у особі конкретних депутатів парламенту. Наприклад, відповідно до статті 76 Конституції України, конституційним складом Верховної Ради України є чотириста п'ятдесят народних депутатів. І хоч присяга, яку складають народні депутати перед Верховною Радою перед своїм вступом на посаду, вимагає від них дбати про благо Вітчизни і добробут українського народу, виконання своїх обов'язків в інтересах усіх співвітчизників (ч.1,2 ст. 79 Конституції України), вони, як люди, керуються у своїх практичних професійних діях цілим комплексом інтересів. 1 в цьому комплексі приватні (насамперед особисті) інтереси, обумовлені особистою природою (характером, темпераментом, Пристрастями тощо), схильністю (установками, симпатіями і антипатіями, надіями і побоюваннями тощо), відіграють значну роль. Не кажучи вже про інтереси тих соціальних прошарків, кіл і партій, які вони представляють і захищають у законотворчому процесі. І тут розум, логіка, навіть здоровий глузд можуть бути підпорядковані ціннісній позиції депутата, його пристрастям, упередженості, якими він у більшості випадків керується, підтверджуючи свої аргументи і спростовуючи аргументи інших. Тут буде доречним навести такі слова нідерландського вченого, філософа-матеріаліста Бенедикта Спінози: "Ті, хто втішають себе думкою, що народну масу або володарів можна схилити керуватися у їхньому житті лише одним розумом, марять про золотий вік поетів або про казку". На обережності застосування тих чи інших понять, термінів у процесі спілкування наголошував і Томас Гоббс, застерігаючи, що слова, окрім значення, обумовленого об'єктивною природою речей, які вони представляють, мають ще значення, обумовлене особистими рисами того, хто говорить. Зокрема, характеризуючи поняття "чесноти" і "пороків", Т.Гоббс писав: "... те, що одна людина називає мудрістю, інша називає страхом; що одна називає жорстокістю, інша — справедливістю; одна — марнотратством, а інша — великодушністю; одна — серйозністю, а інша — тупістю і т.ін.". Саме тому проблема підвищення ефективності законотворення не може обмежуватися лише технологічним аспектом запровадження норм Конституції України і повинна розглядатися обов'язково ще під соціально-політичним кутом виміру у вузькому і широкому розумінні.

Окремі норми закону можуть бути некоректними навіть з  моменту ухвалення або можуть в наступному перестати відповідати поняттю права в його соціальному контексті. Закон, прийнятий законодавцем, схвалений Верховною Радою України, за своїм змістом може не відповідати суспільним потребам, не відбивати в своїх нормах приватні інтереси людини, не закріплювати правові ідеї справедливості і гуманізму, не забезпечувати в умовах дії принципу верховенства закону єдність і внутрішню узгодженість існуючої системи права на засадах верховенства права, тобто може бути неправовим.

2. Форма і структура Конституції  України.

Конституція України  має свою структуру, обумовлену змістом, предметом правового регулювання  і формою Основного Закону держави. Структурно вона складається з преамбули, 14 розділів і Перехідних положень.

В преамбулі Конституції виражені найбільш принципові положення та ідеї, якими керувалася Верховна Рада України, ухвалюючи Основний Закон держави. Серед цих ідей та положень головними  є народовладдя, права людини, громадянська злагода та історичність українського державотворення.

Формально преамбула  Конституції України не має юридичного змісту, але виражені в ній ідеї та положення мають істотне значення для деяких видів тлумачення її норм (наприклад, історичного).

Розділи Конституції  України присвячені окремим (розділи VІІ, ХІІ-ХІV) чи групам (розділи І-VІ  та деякі інші) конституційних інститутів, які об'єднують певну сукупність норм Основного Закону, що мають спільний предмет правового регулювання. Наприклад, інститути народовладдя, громадянства, політичних прав громадян, конституційних обов'язків громадян, глави держави, прокуратури, державних символів і т.д.

Норми Конституції є  прямої (ч.3 ст.8) і постійної дії.

Особливе місце в  структурі Конституції займають Перехідні положення, які розраховані на перехідний, тобто тимчасовий період її дії, що триватиме до 5 років (п.п.12, 13). Ці положення забезпечують наступність у діяльності органів державної влади (п.п. 2,3, 5-7,9-11) і місцевого самоврядування (п.8), ревізію старого законодавства (п.1) тощо.

Конституція України  визначає статус України як суверенної й незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Цей статус Української  держави знаходить розвиток в  інших положеннях Основного Закону. Так, суверенність і незалежність України закріплюється в статтях 5, 6, 38, 69 та ін., соціальність держави—у статтях 3,11, 13,17,27,43,45,52 та ін., правовий характер держави—у статтях 6,8,9,55,101 та ін. Інакше кажучи. Конституція України не тільки проголошує, але й закріплює механізми реалізації, захисту та охорони суверенної й незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Форма Української держави  має важливе значення для розуміння механізмів її функціонування.

За формою правління Україна є парламентсько-президентською республікою В Україні вона характеризується сильними Парламентом і Президентом України та слабим Кабінетом Міністрів України. Парламент і Президент України є центрами політичної влади в державі, а Кабінет Міністрів України — їх виконавчою структурою. Формування Кабінету Міністрів України віднесено до компетенції Президента України, а Верховна Рада дає згоду на призначення Прем'єр-Міністра України та затверджує Програму діяльності Кабінету Міністрів У країни.

Україна є унітарною державою(ст.2 Конституції), тобто в її складі немає жодних державних утворень. Автономна Республіка Крим є адміністративно-територіальною одиницею, що користується територіальною автономією, а не правами державності. У країна має єдину Конституцію, систему органів державної влади, законодавства. Державний бюджет. Збройні Сили і т.д. Україна може делегувати або санкціонувати здійснення певних функцій публічної влади органам Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування.

В Україні складається перехідний до демократичного типу політичний режим, рисами якого є утвердження народного суверенітету, парламентаризму, конституційної юстиції, прав людини, політичної та ідеологічної різноманітності (плюралізму), розвиток багатопартійної системи, незалежних засобів масової інформації та наукових центрів, недержавних громадських організацій, місцевого самоврядування та інших елементів вільного громадянського суспільства. В той же час відсутність певних інститутів (адміністративної юстиції, двопалатного парламенту, юридичної відповідальності міністрів та ін.) чи недостатня їх ефективність(гарантій прав громадян, поділу влади тощо) робить демократію в Україні вразливою і залежною від обставин.

3. Зміст конституції  та її властивості.

Конституція України містить 161 статтю. Вона проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади – народ. Конституція визнає принципи поділу влади і верховенства права.

Конституція України  визнає рівноправ’я різних форм власності, зокрема, приватної. Захист суверенітету та безпеки України Конституція  покладає на її Збройні Сили.

Розділ II Конституції присвячено правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина. У даній курсовій роботі вони охарактеризовані по трьом категоріям:

• особисті права і свободи;
• політичні права і свободи;
• економічні, соціальні і культурні права і свободи.

Велику увагу приділено  в Основному Законі характеристиці системи органів державної влади  і місцевого самоврядування, елементами якої є Верховна Рада, Президент, Кабінет  Міністрів, інші органи виконавчої влади, прокуратура, органи правосуддя, державні органи Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, Конституційний Суд України.