Курсова робота на тему конституція і конституційна реформа

Щодо демократичності  Конституції, то вона може бути засвідчена лише шляхом практичної реалізації її норм у життєдіяльності суспільства, створення дієвої системи державних гарантій і захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, сприяння правовому прогресу українського суспільства. Реалізація правових ідей, принципів і норм Конституції України спрямована на демократичну трансформацію суспільства, перехід його від одержавленого стану до стану вільного, відкритого громадянського суспільства, якому відповідатиме демократична, соціальна, правова держава. Узагальнюючи свого часу практику правових держав, професор права, академік Б.А. Кістяківський писав: «Правова держава — це вища форма державного побуту, яку виробило людство як реальний факт». Для правової держави охорона і захист прав людини, забезпечення її свободи і меж в суспільстві, недопущення порушення простору свободи, визначеного правовим законом, — це не просто її органічні політико-правові функції, це головна мета, якій мають підкорятися всі її властивості, якості, характеристики. «Всесвітня історія, — стверджував Гегель, — являє собою рух розвитку принципу, змістом якого є свідомість свободи», тобто свідомість необхідності формування і розвитку вільної, незалежної, правової особистості. І сьогодні саме стан здійснення, охорони і захисту, в першу чергу, правовими засобами, прав і свобод людини є визначальним показником рівня гуманістичності, цивілізованості, культури українського суспільства та держави.

Процес впровадження норм чинної Конституції вимагає  саме якісного перетворення всієї системи суспільних відносин: економічних, соціальних, політичних тощо. І, безперечно, мова має йти про юридичні державно-владні відносини. Правова система і система органів публічної влади виступають певними різнопорядковими зовнішніми контурами суспільства, демократичність яких визначає передумови суспільного прогресу, всебічного розвитку людини.

Правові і державно-владні відносини як різновиди суспільних відносин взаємопов'язані між собою, проте їх не слід ототожнювати. Саме тому можна зробити попередній висновок, що некоректно наголошувати на необхідності розроблення і здійснення комплексної державно-правової реформи на тій підставі, що «Конституція України зумовила потребу реформування не лише законодавства, а й державних інститутів»⁴. По-перше, така реформа має різні суспільні об'єкти реформування — правові відносини і державно-владні відносини. І, по-друге, не можна ототожнювати законодавство з правом. Не випадково перші концепції, розроблені в Україні, не за змістом, а за формою були концепціями саме правової реформи. Сьогоднішня невизначеність щодо об'єкта реформування призводить до того, що державно-правову реформу або намагаються обмежити основними функціями держави і системою місцевого самоврядування в Україні, або навіть самі терміни «державно-правова реформа» і «правова реформа» вживають як синонімічні, а це вже шлях до суперечливих методологічних і теоретичних висновків⁵.

Демократична трансформація  усіх сфер життєдіяльності українського суспільства справді потребує узгоджених зусиль всього суспільства — усіх громадян, громадських організацій, політичних партій і, передусім, ініціативної, творчої діяльності органів державної (публічної) влади, держави, що визначає необхідність її першочергового власного перетворення. Тобто мається на увазі перетворення успадкованих від СРСР політичних, зокрема державно-владних відносин. Це, безперечно, передбачає якісні зміни у механізмі публічної влади, її зв'язків з суспільством, потребує здійснення «парламентської, адміністративної, муніципальної, судової реформ, реформи інших правоохоронних органів з метою створення в Україні незалежної, демократичної, правової держави». Але це не дає підстави ототожнювати процеси перетворення державної влади з перетворенням правової системи України, розвиток якої обумовлений не стільки раціональними, суб'єктивними факторами, скільки об'єктивними умовами.

Особливість трансформаційних процесів в Україні, їх складність і  суперечливість багато в чому викликані  об'єктивною природною необхідністю одночасного здійснення кардинальних перетворень як у сфері публічної (державної) влади, так і у сфері економіки і права. В умовах успадкованої радянської соціально-економічної системи, де політична влада була органічно взаємопов'язана з економічною, державна власність на засоби і умови виробництва — з державною владою, будь-які якісні економічні зміни, зміни у юридичних відносинах можливі лише за моделлю, відповідно до якої саме політичні перетворення, створення демократичних юридичних процедур мають становити необхідну передумову ринкової трансформації економіки. Це визнають і окремі західні фахівці. Таким чином, можна і треба формулювати завдання наукового розроблення, офіційного ухвалення та реалізації, з одного боку, самостійної концепції трансформації системи державної влади в Україні, а з іншого — самостійної концепції кардинальних перетворень правової системи України. Не можна не визнавати, разом з авторами Концепції розвитку законодавства України на 1997—2005 роки, необхідність створення в Україні «нового права, яке має стати в першу чергу нормативним вираженням загальнолюдських цінностей, принципів справедливості та людяності, засобом забезпечення прав і свобод людини і громадянина, основою організації та функціонування держави в інтересах людини і всього суспільства».

Проблеми правового  прогресу українського суспільства, перетворень його права, правової системи становлять предмет роздумів автора цієї статті.

На шляху  до створення демократичної правової парадигми. Потреба у науковому підході до правових перетворень в Україні обумовлює, в свою чергу, необхідність розроблення сучасної парадигми вітчизняної юридичної науки, її правознавства і державознавства. Відомо, що марксистсько-ленінське вчення про державу і право виходило із розуміння держави як апарату класового панування і придушення. Тому похідним звідси було уявлення, що право — це державна воля, воля панівного класу, яка знаходить свій вираз і закріплення у юридичній формі, законі. Вихідним теоретичним положенням для такого праворозуміння була хибно витлумачена теза «Маніфесту Комуністичної партії» про право як зведену у закон волю пануючого класу. Відповідно, соціальна функція радянської юридичної науки зводилася публічною владою передусім до підтримки і захисту інтересів держави. Радянське , правознавство, яке протягом складного, суперечливого шляху свого становлення сповідувало і «правовий нігілізм», і принцип революційної правосвідомості, увагу сконцентрувало головним чином на відомому в історії світової юридичної думки нормативному підході до права (звичайно, дещо модифікувавши його). Згідно з цим підходом юридичні норми характеризувались як міра суспільної поведінки, основа організаційної дисципліни і законності. Право розглядалося лише як політичний елемент надбудови, невід'ємний від держави продукт та інструмент її діяльності, основа і знаряддя класового панування у політичних формах. Утверджене в 20—30-х pp. праворозуміння чітко відбивало лише політичну, класову природу і сутність радянського права, його зв'язки з державою і матеріальними умовами, що визначали волю пануючого класу.

На жаль, слід визнати, що й досі ми остаточно не позбулися правової спадщини радянського періоду, коли право юридичне закріплювало фактичну диктатуру партдержноменкла-тури, панування адміністративно-командних методів управління в економіці і становило легітимну основу тоталітарного політичного режиму в суспільстві, причому цей режим розглядався як джерело самого права. Досі не здійснена фундаментальна конструктивно-критична науково-дослідницька робота у галузі історії права радянських часів. Проте певні зрушення у сучасному українському правознавстві відбуваються, хоч вони і не завжди мають глибоке науково-теоретичне обгрунтування. Наприклад, навряд чи є коректною позиція повної відмови від політичного, класового підходу і звертання лише до загальнолюдських цінностей — свободи, рівності, справедливості. Ще не вироблене більш-менш стале і узгоджене сучасне праворозуміння, хоч воно становить світоглядне підґрунтя правознавства. Бо від того, як ми розуміємо поняття «право», багато в чому залежить не тільки спрямованість наукових юридичних досліджень, а й загальна орієнтація державної правової політики, юридичної практики.

Саме наукове визначення сучасного  поняття права, правових принципів та застосування їх у процесі демократичної трансформації українського суспільства, формування якісно нової системи національної державної влади і самоврядування може забезпечити ефективне досягнення конституційне закріплених цілей відродження громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави, пошук міри і межі оптимального співвідношення економічної свободи та ефективності і соціальної справедливості та юридичної рівності. Такий пошук здійснюється людством протягом багатьох століть, і кожного разу спроби вирішити цю проблему грунтувалися на певній системі ідей і уявлень, яка вважалася на конкретний історичний час здатною пояснити існуючі суспільні суперечності, знайти шлях до їх подолання і накреслити перспективу розвитку суспільства. Існування усталеної системи основних соціальних, в тому числі правових, цінностей суспільства є однією з важливих умов його стабільного стану і функціонування. Коли порушуються умови цілісності системи соціальних цінностей, послаблюються їх взаємодія і гармонія — дезорганізується увесь суспільний процес. А якщо це «відбувається зненацька і відразу, — наголошував П.Сорокін, — збільшуються шанси міжнародної або громадянської війни». Саме в цьому, зокрема, полягає активна роль суспільної свідомості у її взаємодії з суспільним буттям.

У сучасному світі, в  тому числі і в Україні, відбуваються переоцінка багатьох соціальних цінностей, їх нове осмислення у світлі історичного досвіду XX сторіччя і глибоких суперечностей теорії і практики радянського соціалізму. І знову, як це вже було кожного разу, коли суспільство опинялося у кризовому стані, воно інстинктивно починає звертатися до фундаментальних джерел і шукати там знамення часу, щоб створити собі новий «дороговказ» щодо соціальних цінностей суспільного прогресу. Коли суспільна свідомість, в першу чергу у формі науки, під впливом кардинальних перетворень об'єктивної реальності стає нездатною раціонально, на старій теоретичній і методологічній основах, пояснити те, що відбувається навколо, виникає потреба у розробці нової парадигми як інтелектуального засобу якісного прориву в усвідомленні навколишнього світу — природи і суспільства. Можна погодитися з тим, що парадигма — це не просто нова теорія, яка являє собою безпосередню реакцію на кризові явища в суспільстві, а «система ідей і уявлень, здатна розв'язати суперечності, що виникають у науці, дати пояснення емпіричному матеріалу, що нагромадився, і відкрити шлях до подальшого поглиблення знання»⁶.

Перехід від адміністративно-командного порядку суспільного життя до демократичного, який має грунтуватися на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, обумовлює перехідний стан суспільної свідомості в Україні, зокрема свідомості економічної і правової, як на теоретичному, так і на побутовому рівнях. Йдеться про такий стан, коли у суспільних інтересах, орієнтаціях і мотивах поведінки людей, соціальних цінностях відбиваються риси, притаманні саме змішаній формі соціально-економічних процесів і структур — від залишкових адміністративно-командних до приватно-ринкових. У наш час неможливо створити класичну соціально-економічну систему, де б одночасно функціонували лише приватний і державний сектори економіки з відповідним правовим забезпеченням кожного з них. Поряд з приватним і державним секторами «створюється багато перехідних і досить диверсифікованих між собою форм, ефективність дії яких малопередбачувана при одночасно високому рівні тіньового сектора, який багато в чому діє за законами кримінального життя».

Стан стихійного зламу  адміністративно-командної системи господарювання і управління характеризується сьогодні відсутністю в країні будь-якої усталеної системи економічних і юридичних відносин, чому і відповідає стан суспільної свідомості. Це стосується як державної правової ідеології, так і правосвідомості населення країни. Державна влада продовжує орієнтуватися на найближчі цілі, не узгоджуючи їх з перспективною, конституційне визначеною орієнтацією, розробляє нове законодавство і вирішує поточні господарські завдання, не пов'язуючи їх з соціально-економічною стратегією, яка має відбивати тенденції демократичного економічного і правового розвитку країни. Українське суспільство й досі не має науково розробленої правової ідеології як перетворення успадкованої системи державної влади, її організації і функціонування, так і демократичної трансформації суспільства в цілому.

Сьогодні відчувається гостра потреба у концентрації та координації зусиль вітчизняних вчених і фахівців народного господарства України, спрямованих на дослідження проблем, пов'язаних із реальними, багато в чому новими для нашої країни, економіко-правовими процесами. Необхідною є комплексна наукова розробка юристами, економістами, філософами і представниками інших галузей вітчизняного суспільствознавства загальнодержавної доктрини демократичних соціально-економічних і правових перетворень в країні, практичних рекомендацій щодо обгрунтування політики розвитку приватного сектора економічної системи України, національного підприємництва, їх нормативно-правового забезпечення. Теорія і практика демократичної трансформації економіки України, її нормативно-правового забезпечення потребують нових методологічних підходів, нової парадигми вивчення економічних і правових проблем, досліджень проблем взаємозв'язку держави і економіки, права, держави і законодавства тощо. В цій парадигмі політика і економіка, ринок і державне регулювання економічних відносин, приватні і публічні інтереси, особа, суспільство і держава не повинні протиставлятися; необхідно шукати міру і межу їх діалектичної взаємодії і взаємної відповідальності. «Розумне, — писав Гегель,— є саме те, що має в собі міру і межу...».

Концептуальним ядром  правової парадигми демократичної трансформації українського суспільства мають стати: визначення пріоритетного місця і ролі законних прав, свобод і інтересів людини у цивільно-правових і державно-владних відносинах, а також у системі наукових категорій; розуміння держави, з одного боку, як політичної функції права і громадянського суспільства, яке, в свою чергу, повинно здійснювати контроль за державною діяльністю, а з іншого, як суб'єкта цивільного права (якщо, звичайно, держава у процесі свого функціонування включається у систему ринкових відносин); підхід до закону як до політичної юридично-регулюючої функції держави і права; усвідомлення необхідності та міри розмежування і взаємодії приватно-правових і публічно-правових засад регулювання суспільних відносин тощо. Звідси випливає потреба у якісно новому праворозумінні, в усвідомленні складної природи діалектичного взаємозв'язку права і закону, відповідності останнього моральним вимогам.

Важливим методологічним завданням вітчизняної юридичної науки має стати пошук нових пояснень сутності і ролі права в суспільстві, його причинності, відхід від традиційних для радянського правознавства спрощених концепцій причин і джерел правотворення, лінійного характеру прогресу в праві тощо. З історичної точки зору, з того факту, що твердження Гегеля нібито свідомість визначає буття було некоректним та однобічним, зовсім не випливає правота Маркса, який вважав, що, навпаки, буття визначає свідомість. У реальному житті, історії жодне з цих тверджень не є абсолютно справедливим. Буття і свідомість, матеріальні і духовні явища неподільні і взаємодіють одне з одним. Не випадково Ф.Енгельс наголошував, що "взаємодія виключає всіляке абсолютно первісне і абсолютно вторинне...". Інша річ, що, в залежності від конкретно-історичних умов, духовні або матеріальні, економічні і юридичні і т.п. фактори можуть відігравати чільну роль у житті суспільства, і їх черговість є цілком обумовленою. Тому відтворення і розвиток суспільної, зокрема правової, свідомості потребують до себе, принаймні, такої ж уваги, як відтворення і розвиток суспільного буття.

Хоча все ж слід зазначити, що природно-історичний процес ускладнення суспільного буття, стрімке підвищення рівня технологічного розвитку суспільних відносин, різке погіршення екологічного середовища, інші глобальні процеси об'єктивно сприяють зростанню ролі соціального управління, його державно-правових форм. Це, в свою чергу, потребує новітніх прогностичних знань, обумовлює зростання значущості сукупного суспільного інтелекту, суспільної правової свідомості, гуманістичного виміру права, підвищення ролі духовних засад у житті людства. Але зазначене ніякою мірою не ставить під сумнів значущість самого буття, матеріального у механізмі взаємодії з духовним. Істина, певно, — і в цьому можна погодитися з думкою англійського дослідника Г.Дж.Бермана — полягає у тому, що для одних епох і одних регіонів світу більш вагомими в процесі їх розвитку є економічні фактори, для інших — політичні, для третіх — релігійні, для четвертих — правові і т.д. Те ж саме відноситься до історії розвитку конкретної країни. Вирішальне значення в цьому аспекті за всіх часів і у всіх регіонах мають спосіб і міра взаємодії матеріального і духовного, буття й свідомості⁷. Рівень людського пізнання та достовірність знань про спосіб і міру стають однією з головних умов самозбереження людства. І в системі цих знань значну роль відіграють знання про правову природу речей, право, правову і юридичну свідомість, відносини, культуру тощо.