Контрольная работа по "Хозяйственному праву"

У випадках припинення провадження у справі повторне звернення  до  господарського  суду зі спору  між тими ж сторонами, про той  же предмет і з тих же підстав  не допускається. Про припинення провадження у справі виноситься ухвала, в якій мають бути вирішені   питання   про   розподіл  між  сторонами господарських  витрат, про повернення судового збору з бюджету. Ухвалу про припинення провадження у справі може бути оскаржено [2].

Господарський суд залишає позов без розгляду, якщо:

• позовну  заяву  підписано  особою,  яка  не  має  права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано;
• у провадженні господарського суду або іншого органу, який діє в межах своєї компетенції, є справа з господарського спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав;
• позивач не звертався до установи банку за одержанням з відповідача заборгованості, коли вона відповідно до законодавства мала бути одержана через банк;
• позивач без поважних причин не подав витребувані господарським судом матеріали, необхідні для вирішення спору, або представник позивача не з'явився на виклик у засідання господарського  суду і його  нез'явлення перешкоджає вирішенню спору;
• громадянин відмовився від позову, який було подано у його інтересах прокурором.

Про залишення  позову без розгляду виноситься ухвала, в  якій можуть бути вирішені питання  про розподіл між сторонами господарських  витрат, про повернення судового збору з бюджету.

Ухвалу про  залишення позову без розгляду може бути оскаржено. Після усунення обставин, що зумовили залишення позову без розгляду, позивач має право знову звернутися з ним до господарського суду в загальному порядку.

У судовому засіданні, а також про огляд і  дослідження  письмових або речових доказів  у місці їх знаходження складається протокол.

При вирішенні  господарського  спору по суті (задоволення  позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд  приймає рішення.

Рішення  приймається  господарським  судом  за  результатами оцінки доказів, поданих сторонами та іншими  учасниками господарського  процесу, а також доказів, які були витребувані господарським судом, у нарадчій кімнаті. Обираючи при прийнятті рішення  правову  норму,  що  підлягатиме застосуванню до спірних правовідносин, господарський суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного  Суду  України,  які викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд  судового  рішення  за нововиявленими обставинами.

Рішення викладається у письмовій  формі та підписується  всіма суддями, які брали участь у засіданні. У разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов'язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, що приєднується до справи.

Господарський суд, приймаючи  рішення, має право:

• визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству;
• виходити за межі позовних вимог,  якщо  це  необхідно  для захисту  прав і законних інтересів  позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони;
• зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання;
• стягувати у доход Державного бюджету України із сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф у розмірі, встановленому статтею 9 ГПК у відповідності до законів, що регулюють порядок досудового  врегулювання спорів у конкретних правовідносинах;
• стягувати в доход Державного  бюджету  України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян  за  ухилення від вчинення дій,  покладених господарським судом на сторону;
• відстрочити або розстрочити виконання рішення.

Прийняте рішення  оголошується господарським судом  у судовому засіданні після закінчення розгляду справи. У разі проголошення  у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин рішення  господарський суд  повідомляє,  коли буде складено повне рішення.

Рішення суду, яке містить  вступну та резолютивну частини, підписується всім  складом  господарського  суду  і  додається  до справи.

Повне рішення  повинно  бути складено у строк не більше п'яти днів з дня проголошення вступної і резолютивної частини  рішення.

Рішення господарського суду набирає  законної  сили   після закінчення  строку  подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано,  набирає законної  сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення та  ухвали  надсилаються сторонам, прокурору, третім особам, які брали участь в судовому процесі, але не були присутні у судовому засіданні, рекомендованим листом  з повідомленням  про  вручення не пізніше трьох днів з дня  їх прийняття   або  за  їх  зверненням  вручаються їм  під  розписку безпосередньо у суді.

Рішення господарського суду може бути переглянуто в апеляційному, касаційному порядку. У виняткових випадках рішення може бути переглянути  Верховним судом України, а також  в порядку перегляду справ за ново виявленими обставинами.

Сторонами в господарському процесі є особи, між якими  виник спір з матеріального правовідношення. Особи, які можуть бути позивачами і  відповідачами у господарському процесі, зазначені в ст. 1 ГПК, а  саме підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (підприємства та організації), а у випадках, передбачених законодавством України, також державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Стаття 2 ГПК  серед осіб, які звертаються до господарського суду з позовними  заявами, виокремлює підприємства та організації із заявами про захист своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державні та інші органи — у випадках, передбачених законодавством; прокурорів та їхніх заступників — в інтересах держави; а також Рахункову палату — в інтересах держави у межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України [4, с.66].

Позивачами  є підприємства, установи, організації  та громадяни — суб’єкти підприємницької  діяльності, що подали позов або  в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або інтересу, який охороняється законом. Відповідачами є підприємства, установи, організації і громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, яким пред’явлено позовну вимогу.

Сторони користуються рівними процесуальними правами. Рівність правових можливостей сторін полягає в тому, що вони мають однакові можливості по використанню процесуальних засобів свого захисту.

Стаття 22 ГПК  встановлює права й обов’язки  сторін, відповідно до якої вони мають  право: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії; брати участь у судових засіданнях; подавати докази; брати участь у дослідженні доказів; заявляти клопотання; давати усні та письмові пояснення господарському суду; наводити свої доводи та міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу; заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників господарського процесу; оскаржувати судове рішення господарського суду; а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм Господарським процесуальним кодексом України.

Не існує  прав без обов’язків, тому законодавство  передбачає, що сторони зобов’язані  добросовісно користуватися належними  їм процесуальними правами, виявляти взаємну  повагу до прав і охоронюваних законом  інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин справи.

Сторони, окрім  загальних прав (для обох сторін), мають також виключні права (для  кожної сторони окремо). Так, позивач  вправі до початку розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, до винесення рішення по справі - збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову. Відповідачеві належить право визнати позов повністю або частково. Але процесуальні дії позивач і відповідач здійснюють під контролем господарського суду. Господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси. У таких випадках суд розглядає спір по суті [7, с.89].

Отже, звернення  до господарського суду – це один із можливих способів вирішення господарських спорів, що виникають між суб’єктами господарювання. Звернення до господарського суду має відбуватися з дотриманням прав підвідомчості та підсудності. Господарський  суд  вирішує  господарські спори на підставі Конституції України, Господарського процесуального кодексу України, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Господарські суди розглядають справи у порядку позовного провадження, справи про банкрутство - з особливостями, встановленими Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Сторони користуються рівними процесуальними правами, однакові можливості по використанню процесуальних засобів свого захисту. Сторони у процесі мають загальні права, передбачені для учасників судового процесу, та спеціальні права, що обумовлені особливим процесуальним статусом сторін. Крім прав, сторони мають і обов’язки у судовому процесі, а саме - сторони зобов'язані добросовісно користуватися  належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

2. Види господарських зобов’язань в залежності від підстав виникнення, характеру правомочностей та обов’язків сторін, особливостей об’єктивного та суб’єктивного складу

Відповідно  до ст. 173 Господарського кодексу України  господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана  сторона, у тому  числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші,  надати інформацію тощо),  або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Суб'єктами майново-господарських  зобов'язань можуть бути суб'єкти господарювання,  негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи, а також органи державної влади,  органи  місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами,  не є господарськими і регулюються  іншими актами законодавства.  Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених законодавством, можуть добровільно брати на себе зобов'язання  майнового  характеру на  користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та  суб'єктом організаційно-господарських повноважень,  в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на  користь  другої  сторони  певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право  вимагати  від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати: між суб'єктом  господарювання та власником, який є  засновником даного  суб'єкта,  або органом державної влади, органом  місцевого самоврядування,  наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта; між суб'єктами  господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств  чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;  між  суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством; в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання. Організаційно-господарські  зобов'язання  суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору [1].

У зв’язку з  чисельністю та різноманітністю  господарських зобов’язань, які  виникають між юридичними і фізичними  особами – підприємцями що здійснюють господарську діяльність, важливого значення набуває їх класифікація. Вона дає змогу розкрити справжнє значення і питому вагу договірних та інших форм і методів регулювання господарських відносин на різних рівнях розвитку економіки. Науково обґрунтована класифікація господарських зобов’язань дає змогу розташувати їх у певній послідовності і системі. Це має важливе значення, передусім, для здійснення належного правового регулювання шляхом виявлення особливостей окремих видів зобов’язань, відмежування одних їх видів від інших і застосування, таким чином, адекватних їм норм права. Науково обґрунтована класифікація