Держава і право Стародавньої Греції

ТЕМА 6. Держава  і право Стародавньої Греції

1. Характерні риси держави і права античного світу

2. Розклад родоплемінних відносин і зародження держави в Афінах. Реформи Тезея.

3. Реформи Солона. Реформи Клісфена. Їх оцінка, демократизація державного ладу.

4 Реформи Ефіальта і Перікла. Криза рабовласницької демократії та падіння держави..

5. Правове становище населення. Рабовласницька демократія в Афінах.

6. Державний лад,

7. Джерела права.

1. Характерні риси держави і права античного світу

1. Швидкий  темп розпаду первіснообщинного ладу, якому сприяло природно-географічні фактори. Греція, наприклад, представляла собою гірську країну, де не було земель,  що  вимагали іригаційних та інших  громадських робіт. Тому в античному світі не могла зберігатись сільська община східного типу. Навпаки, тут великого розвитку набули металообробка та ремесло.

2. Розвиток приватновласницьких відносин, приватної власності на засоби виробництва і рабів та ринкового господарства. Це зумовлювалось високим рівнем розвитком ремесла, торгівлі, товарного обміну та зовнішньоекономічних відносин.
3. Рабство набуло класичного характеру, оскільки склало основу виробництва (раби виробляли всі матеріальні блага). Цьому сприяла рання ліквідація боргового рабства, раби в основному формувались із чужинців. Саме в античному суспільстві раб розглядався як річ, як об'єкт права.
4. За формою  перші  античні держави  були  полісами.  Поліси  або міста-держави представляли собою об’єднання декількох сільських общин навколо міського центру. Це було зумовлено рядом причин. По-перше, держави виникли в результаті розпад невеликих родоплемінних общин. По-друге, природньо-географічні умови (гірські  хребти,  затоки)  були  істотною  перешкодою  на шляху політичного  об'єднання країни і робили неможливим здійснення централізованого управління.
5. Монархії родового ладу були замінені республіканським устроєм, який проявився у найрізноманітніших своїх формах – аристократія, демократія, олігархія, плутократія і т.п. Але антична демократія досягла своєї вершини у Стародавній Греції.
6. З часом полісна  система відмирає (у  II ст. до н.е. припиняє своє існування давньогрецька державність), оскільки стає неспроможною справитись повстаннями рабів і забезпечити внутрішню громадську єдність.
7. Право звільнено від релігійно-міфологіної оболонки, що було зумовлено; утвердженням полісної системи та активізацією, у зв'язку з цим, правотворчої діяльності.
8. На зміну звичаям приходить закон, який має світський характер і виражений у письмовій формі. Визнання законодавства, а не звичаю як основної формі правотворчості (у Греції) або як одного із джерел права (у Римі) сприяє кодифікації правових звичаїв, що склались ще в архаїчне епоху.
9. Розроблено процедуру прийняття законів.

2. Розклад родоплемінних відносин і зародження держави в Афінах. Реформи Тезея.

Стародавня Греція (Еллада) займала територію Балканського півострова, островів Егейського моря. ¹Ранній етап історії Стародавньої Греції носить назву егейський. Наприкінці III—II тисячоліття до н. е. перші держави виникають у басейні Егейського моря — на острові Крит і півострові Пелопонес (місто Мікени). Це були держави монархічного типу із розгалуженим бюрократичним апаратом, сильними общинами. Вони були подібними до давньосхідних деспотій. Наприкінці III — початку II тисячоліття до н. е. наймогутнішим було Критське царство, що займало винятково вигідне географічне положення, володіло сильним флотом. Крит втратив своє пануюче положення в середині II тисячоліття до н. е. Після цього центром ранньогрецької цивілізації стало місто Мікени, населене греками-ахейцями. Приблизно в XII столітті до н. е. греки-ахейці були витіснені племенами греків-дорійців, що переселилися з півночі Балканського півострова. Історія Стародавньої Греції після дорійського вторгнення як би починається заново. У результаті цього на всій території Греції знову встановлюються первіснообщинні відносини, після розкладу яких в історії Греції розпочинається новий етап: формування і розквіт полісів, рабовласницьких відносин класичного типу.

Полісний етап історії  Стародавньої Греції поділяється на три періоди:

1. Гомерівський період^* (XІ–ІX ст. до н.е.) – характеризується пануванням родоплемінних відносин, які починають розпадатись на кінець даного періоду.

2. Архаїчний період (VІІІ  – VІ ст. до н.е.) – відбувається  формування класового суспільства  і держави у формі полісів.

3. Класичний період (V – ІV ст. до н.е.) – характеризується  розквітом стародавньогрецького  рабовласницького суспільства, полісного  ладу.

Гомерівська Греція.

Отже, в ХІ-ІХ ст. до н.е. греки жили ще на стадії первіснообщинного ладу. Населення поділялося на роди, декілька родів об'єднувалися у фратрію, а декілька фратрій — у плем'я, так звану філу. Членів філ пов'язували спільність походження, ведення господарства, спільність релігійного культу (власне опікунське божество та осередок його культу). Людина, котра не належала до якогось роду, була поза суспільством, вона ніким і нічим не захищалась.

У гомерівський період держави  ще не було. Це був період військової демократії. Управління суспільством здійснювалось за допомогою наступних  органів. Очолював усю організацію базилевс (rex), якого обирали всім чоловічим населенням роду. Він виконував функції воєначальника, верховного судді і верховного жерця. Він фактично діяв разом з представниками родоплемінної знаті. Постійно діючим органом влади була рада старійшин (буле), до неї входили старійшини знатних родів. Ще зберігалися народні збори (агора), до яких входили всі чоловіки роду, фратрії чи філи. Їх скликали базилевс чи рада старійшин в міру потреби, здебільшого для розв'язання найважливіших проблем війни і миру, про хід військових подій, з приводу епідемій, стихійних лих та ін.

На межі ІX – VІІІ ст. до н.е. в історичному розвитку Стародавньої Греції відбулися законні зміни : родовий лад перетворюється на рабовласницький. Йде процес розвитку приватної власності. Багато простих землеробів позбавляються своїх ділянок, які зосереджуються в руках родової знаті. Формується велике землеволодіння. Розвиток ремісничого виробництва і торгівлі ще більш прискорював процеси соціально-правової нерівності. Стародавні форми об’єднання родів – філи і фратрії – ще деякий час продовжують зберігати своє значення, але скоро поступаються місцем новим формам поділу, що базувались на майнових і територіальних ознаках. Так, на базі родових і сільських общин виникли нові соціально-політичні організації, що одержали назву полісів.

В історії Стародавньої Греції важливу роль відіграли два  поліси: Афіни і Спарта.

Виникнення  Афінської держави легенда пов’язує з іменем грецького героя Тезея (УІІ ст. до н.е.)

Афінська держава виникла у південно-східній частині Балканського півострова, так званій Аттіці. Серед полісів Аттіки на перше місце незабаром виходять Афіни, де, як і в інших грецьких общинах, діяла рада старійшин, базилевс, Народні збори. У Х-ІХ ст. до н.е. тут розгорнулася гостра боротьба між родовою аристократією і демосом.

Серед заходів, здійснених Тезеєм, що сприяли виникненню держави, першим було об’єднання чотирьох племен (філ) з центром в Афінах. Для керівництва загальними справами створено Народні збори, колегію архонтів та ареопаг.

Кожне з чотирьох племен поділено на три фратрії (усього - 12), а кожну фратрію на 30 родів. Усіх вільних повнолітніх громадян чоловічої  статі Тесей поділив на три  розряди: благородних (евпатридів), яким було надано виняткове право на заміщення посад, землеробів (геоморів) і ремісників (деміургів).

Наступним кроком до утворення держави  було обмеження влади базилевса і введення нової посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 архонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого називався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо нагляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження щодо сімейних справ. Базилевс, який став другим архонтом, виконував жрецькі функції, а також суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював командування військом і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів – фесмофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд судових справ. Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е. замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ. 
Уся Аттика була розбита на територіальні округи (наукрії) (48 – по 12 на кожне плем'я). Громадяни кожної наукрії були зобов’язані спорядити корабель з екіпажем і виставити двох вершників у повному військовому спорядженні. На чолі наукрії стояв притан.

Отже, з’явився поділ  населення за територіальною ознакою, а також виник новий орган  влади (ареопаг), що не був пов’язаний із родоплемінною організацією. У 621 р. до н. е. в Афінах з’являється писане право. Це були закони Драконта. Таким чином, Афіни були найбільш класичною формою: тут держава виникає безпосередньо і переважно із класових протиріч, які розвинулись у середині родового суспільства.

3. Реформи Солона. Реформи Клісфена. Їх оцінка, демократизація державного ладу. Наприкінці VІІ ст. до н.е. протистояння демоса та аристократії стало жорстоким. Воно супроводжувалось загостренням боротьби між верхівками філ і фратрій. Розвиток товарно-грошових відносин дестабілізував політичну ситуацію в полісі. Велика кількість селян опинилась у борговій кабалі в євпатридів, багато з них були продані в рабство за межі Аттики. Зросла кількість фетів – особисто вільних, але незаможних громадян. Маючи владу в ареопазі, опираючись на підтримку верхівки філ та фратрій, євпатріди пробували ліквідувати залишки родової демократії. Існування поліса було в небезпеці.

У 594 р. до н.е. Солона було обрано архонтом. Спираючись на народні збори, він провів ряд важливих реформ: почав з «сисахвії» - скидання тягаря, тобто ліквідації боргового рабства, ліквідовувались всі борги афінян, продані в рабство афіняни підлягали викупу і могли повернутися додому. Надалі рабами могли бути лише іноземці. В рамках економічних реформ, щоб «витягнути» країну з кризи Солон прийняв ряд законів. Зокрема, закони про сиріт-спадкоємців, дуже важливий закон про свободу заповітів, усі види майна, у тому числі і земельні ділянки, можна було продавати, заставляти, ділити між спадкоємцями. Він обмежив придбання землі (щоб перешкодити скупченню її в деяких руках), регулював відносини сусідів по землеволодінню (напр., заборонив затінювати посадками на межі землю сусіда), користування джерелами води, установив деякі правила, що стосуються торгівлі (заборонив вивіз з Аттики сільськогосподарських продуктів, крім олії), ввів нову систему вагів і мір, а також почав карбування монети, що успішно конкурувала з монетою інших грецьких держав, дозволив свободу зібрань для релігійних, торговельних і інших цілей, приймав міри проти розкоші (і зокрема проти розкоші жінок). Інші економічні реформи заохочували розведення в Аттиці оливи, а також стимулювали виробництво і торгівлю в Афінах (для чого іноземним ремісникам надавалося афінське громадянство).

До політичних реформ Солона належить проголошення усіх громадян рівними перед законом, тобто політичної рівності, в основу якої було покладено майновий ценз. Усі громадяни Афін були поділені на 4 розряди залежно від прибутку з землі. Перший розряд становили ті, хто мав прибуток не менше 500 медимнів зерна, масла чи вина (1 медимн – 41–52 літри). Ці громадяни називались п’ятсотмірниками. До другого розряду належали ті, хто мав прибуток у 300 медимнів. В ополченні вони були вершниками і повинні були за свій рахунок придбати спорядження. Громадяни перших двох розрядів могли займати найвищі посади в державі. Громадяни третього розряду мали прибуток не менше 200 медимів, їх звали зевгитами (гр. зевгос — запряг волів). Це був найчисельніший прошарок афінських громадян, вони служили у піхоті і могли займати нижчі посади. Усі інші були зараховані до четвертого, останнього розряду. Їх звали фетами,  вони могли брати участь тільки у народних зборах. Отже, в основу поділу суспільства замість родової ознаки було покладено майнову. Майнове становище визначало й місце громадянина в ополченні. З представників перших двох станів формувалася кіннота, третього – важко озброєна піхота, із фетів – підрозділи легко озброєної піхоти чи допоміжних загонів. Воєначальниками та архонтами могли бути лише ті, хто належав до перших двох розрядів. Солон запровадив Раду чотирьохсот (буле). До неї кожне плем'я (всього чотири) обирало на своїх зборах з громадян перших трьох розрядів, що досягли 30-річного віку, по 100 представників (щорічно). Створення і розширення прав народних зборів (екклесії), що стали головним законодавчим і контролюючим органом Афін, значною мірою сприяло демократизації суспільного і політичного ладу. Збори і рада відтіснили на другий план ареопаг та колегію архонтів. Був створений суд присяжних – геліея, до якого входили громадяни всіх чотирьох розрядів у кількості 6 тисяч чоловік. Геліея була не тільки найвищим судовим органом країни з обширною компетенцією, а й мала важливі політичні функції, зокрема у сфері законодавства (затверджувала закони). Також було прийнято закон про політичну активність громадян, згідно з яким, обговорюючи важливі питання у Народних зборах стосовно долі країни, всього народу, присутні повинні були висловити свою думку, відкрито сказати "так" або "ні", не ховатися за спини інших, не відмовчуватись. Будь-який громадянин мав право притягнути до суду злочинця, порушника. Раніше таке право мали тільки сам потерпілий або представники його роду.Солон анулював надто жорстокі Закони Драконта, за виключенням деяких постанов про вбивство.

Солона вважають батьком  афінської демократії. Однак одразу усунути всі соціальні суперечності в афінській державі Солон  не міг. Євпатриди були незадоволені послабленням своїх політичних позицій і хотіли реваншу. Селянам, колишнім боржникам, які повернулися до Аттики, не повернули їх земельні ділянки, і вони поповнили лави незадоволеного засиллям євпатридів демоса. “Солон, – як пише Плутарх, – розчарував заможних тим, що ліквідував боргові зобов’язання, а бідних тим, що не провів переділ землі, як вони сподівались, і не зрівняв усіх за способом життя”. Намагаючись зберегти реформи, Солон вирішив зректися своєї посади, всіх повноважень, і, взявши з громадян обіцянку не змінювати реформ, зберігати їхню дію і перевірити її часом до його повернення, на десять років покинув Афіни.

Боротьба між родовою  аристократією і демосом продовжувалась і призвела до встановлення тиранії  Пісистрата (560 – 527 рр. до н.е.). Він не скасував закони Солона, однак більше притиснув євпатридів. Пісистрат відібрав землі у багатьох євпатридів і поділив їх серед селян, ввів державні субсидії збіднілим землеробам, надавав їм у кредит насіння, худобу, інвентар, запровадив пенсії інвалідам війни. Було запроваджено інститут роз’їзних суддів з метою зміцнення законності і правосуддя. За Писістрата вперше було введено державний податок у розмірі 1/10 частини урожаю, що полегшило утримання апарату управління, зробило його менш залежним від аристократії. Політика Писістрата була спрямована на підтримання державного порядку, соціального спокою, вона стимулювала економічний і культурний прогрес та мала в цілому позитивний вплив на розвиток афінського суспільства. Але режим тиранії не влаштовував впливових рабовласників, які були незадоволені зосередженням влади в руках однієї особи. У результаті відкритого виступу знаті проти тиранії остання була скинута. Розпочалася боротьба за владу між Клісфеном, якого підтримував народ, та Ісагором, представником аристократії. Ця боротьба закінчилась перемогою Клісфена. З іменем Клісфена пов’язана подальша демократизація афінського політичного ладу. У 509 р. до н.е. він провів державні реформи, які призвели до остаточної ліквідації залишків родового ладу. Свої реформи Клісфен розпочав з введення нового адміністративного поділу, побудованого на територіальному принципі. Насамперед, Клісфен ліквідував чотири родові племена і натомість запровадив територіальний поділ: поділив Аттіку на 10 територіальних філ. При цьому враховувався природний поділ країни на три основні регіони: міський (Афіни), прибережний і внутрішній. У двох перших переважав демос, у третьому — аристократія. Кожна філа поділялася на три частини — триттії: по одній з кожного регіону. Отже, всього було 30 триттій. Вони, в свою чергу ділилися на 10 демів (тобто всього 100). Кожного афінського громадянина було приписано за місцем проживання до якогось дему. Приналежність ця була спадковою. Називати себе родовим походженням заборонялось. Кожен громадянин поруч зі своїм іменем гговинен був зазначати ще й назву дему. Тільки приналежність до дему давала громадянам повноправність. Метою реформи було змішати населення, роз’єднати роди і тим послабити силу євпатридів.