Державно-правовий режим

В даний час у багатьох сучасних країнах світу встановилися авторитарні політичні порядки. Причому чимало вчених, як у минулому, так і в сьогоденні досить позитивно оцінювали й оцінюють даний тип організації влади.

Історично авторитаризм існував у різних формах в найрізноманітніші епохи і в різних країнах (наприклад, античні грецькі і східні деспотії і тиранії - Персія,Спарта, багато інших феодальні абсолютистські режими і т.д.). Його теорія була вперше розроблена ультраконсервативних і реакційними теоретиками початку XIX ст. як відповідь на Французьку революцію і соціалістичні рухи Ж. де Местром і Л. де Бональда. З розвитком індустріального суспільства ідея авторитаризму стала приймати відтінки конструктивної політичної ідеології. Контрреволюційна (у Ж. де Местра) ідея порядку втратила монархічну орієнтацію, відпала концепція абсолютистського авторитаризму: абсолютна і незалежна від людей влада короля - це причина політики; його міністри (апарат влади) - це кошти;суспільство підданих, які коряться, - це наслідок (Л. де Бональд).

Авторитаризм став у XIX столітті постійним і важливим перебігом  німецької політичної думки і  поповнився ідеями національної і державної  єдності, які він призначений  реалізувати. До кінця століття авторитаризм став розглядатися як засіб потужної національної і соціальної мобілізації  та управління зверхупроцесом державного будівництва (Г. Трайчке). Іспанець Д. Кортес бачив в авторитарному політичному порядку, що забезпечує святість покори, умова згуртованості нації, держави і суспільства. О. Шпенглер також вважав, що, на відміну від лібералізму, що породжує анархію, авторитаризм виховує дисципліну й установлює в суспільстві необхідну ієрархію. Багато вчених і політики розглядають даний тип владарювання (як, наприклад, І. Ільїн, у вигляді «авторитарно-яка виховує диктатури») як найбільш оптимальної форми політичного забезпечення переходу відсталих країн до сучасної демократії.

У першій половині ХХ століття показова авторитарна доктрина вкрай  правого французького ідеолога і політика Ш. Морраса, для якого індустріалізація, проникнення держави в суспільство, висока мобілізація народу як засіб здійснення політики - об'єктивні і неминучі умови авторитаризму. Авторитаризм XX століття в подібних трактуваннях став все частіше приймати націоналістичний антидемократичний характер, зв'язувався з боротьбою проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. Фашизм довів теорію і практику авторитаризму до крайніх тоталітарних форм.

У післявоєнний період з'явилися  нові уявлення про елітарному і технократичному авторитаризмі, в якому роль авторитарного правління відводиться вищої адміністрації держави, що володіє перевершує інші рівні політичної системи високої професійної компетенції. Авторитаризм став, в остаточному підсумку, формою вирішення політичних проблем (реформ, перетворень, перебудов) зверху, силами влади, і опинився в цьому сенсі досить уразливим і залежним від ставлення суспільства до дій авторитарної влади, перед вибором: демократизувати режим і отримати підтримку народу, або посилити політику і перейти до примусу і диктату. Більш поширений варіант авторитаризму - режим уповільненого розвитку, усталених ієрархічних відносин, репресивного контролю, економічної стагнації.

Багатство і різноманітність  авторитарних політичних систем, що по суті є проміжним типом між  демократією і тоталітаризмом, обумовили  й ряд універсальних, принципових  відмітних рис цих політичних порядків.

У найзагальнішому вигляді  за авторитаризмом закріпився образ системи жорсткого політичного правління, що постійно використовує примусові і силові методи для регулювання основних соціальних процесів. У силу цього найважливішими політичними інститутами в суспільстві є дисциплінарні структури держави: його силові органи (армія, поліція, спецслужби), а також і відповідні їм засоби забезпечення політичної стабільності (в'язниці, концентраційні табори, превентивні затримання, групові і масові репресії, механізми жорсткого контролю за поведінкою громадян). При такому стилі владарювання опозиціявиключається не тільки із сфери прийняття рішень, але і з політичного життя в цілому. Вибори або інші процедури, спрямовані на виявлення громадської думки, сподівань і запитів громадян, або відсутні, або використовуються суто формально.

Блокуючи зв'язку з масами, авторитаризм (за винятком своїх харизматичних  форм правління) втрачає можливість використання підтримки населення  для зміцнення правлячого режиму. Однак влада, яка не спирається на розуміння запитів широких соціальних кіл, як правило, виявляється нездатною створювати політичні порядки, які виражали б суспільні запити. Орієнтуючись при проведенні державної політики тільки на вузькі інтереси правлячого шару, авторитаризм використовує у відносинах з населенням методи патронування та контролю над його ініціативами. Тому авторитарна влада здатна забезпечити лише примусову легітимність. Але настільки обмежена у своїх можливостях громадська підтримка звужує для режиму можливості політичного маневру, гнучкого та оперативного управління в умовах складних політичних криз і конфліктів.

Сталий ігнорування громадської  думки, формування державної політики без залучення громадськості  в більшості випадків роблять  авторитарну владу нездатною створити будь-які серйозні стимули для соціальної ініціативи населення. Щоправда, за рахунок примусової мобілізації окремі режими (наприклад, Піночет в Чилів 70-х рр..) Можуть у короткі історичні періоди можуть викликати до життя високу громадянську активність населення. Однак у більшості випадків авторитаризм знищує ініціативу громадськості як джерело економічного зростання і неминуче веде до падіння ефективності правління, низькою господарської результативності влади.

Вузькість соціальної опори влади, що робить ставку на примус і ізоляцію громадської думки від центрів влади, виявляється і в практичному бездіяльностіідеологічних інструментів. Замість систематичного використання ідеологічних доктрин, здатних стимулювати громадську думку, забезпечувати зацікавлена ​​участь громадян у політичному і соціальному житті, авторитарно правлячі еліти в основному використовують механізми, спрямовані на концентрацію своїх повноважень і внутріелітарное узгодження інтересів при прийнятті рішень. У силу цього головними способами узгодження інтересів при виробленні державної політики стають закулісні угоди, підкуп, келійний змову і інші технології тіньового правління.

Додатковим джерелом збереження такого типу правлінь є використання владою певних особливостей масової  свідомості, менталітету громадян, релігійних та культурно-регіональних традицій, які в цілому свідчать про досить стійкою громадянської  пасивності населення. Саме масова громадянська пасивність служить джерелом і передумовою терпимості більшості населення до правлячого угрупування, умовою збереження її політичної стійкості.

Однак систематичне застосування жорстких методів політичного управління, опора влади на масову пасивність не виключають певної активності громадян і збереження їх об'єднанням деякої свободи соціальних дій. Свої (нехай  скромні) прерогативи і можливості впливу на владу і прояви активності мають сім'я, церква, певні соціальні  та етнічні групи, а також деякі  громадські рухи (профспілки). Але і ці соціальні джерела політичної системи, які діють під жорсткимконтролем влади, не здатні породити скільки-небудь потужні партійні руху, викликати масовий політичний протест. У подібних системах правління існує скоріше потенційна, ніж реальна опозиція державному ладу. Діяльність опозиційних груп і об'єднань більше обмежує владу у встановленні нею повного і абсолютного контролю за суспільством, ніж намагається реально коригувати цілі і завдання політичного курсу уряду.

Авторитарні режими формуються, як правило, в результаті державних  переворотів або «повзучої» концентрації влади в руках лідерів або  окремих внутріелітарних угруповань. Складаний таким чином тип формування та відправлення влади показує, що реально правлячими силами в суспільстві є невеликі елітарні угруповання, які здійснюють владу або у формі колективного панування (наприклад, у вигляді влади окремої партії, військової хунти), або у формі режиму єдиновладдя того чи іншого , в тому числі харизматичного, лідера. Причому персоналізація правлячого режиму в образі того чи іншого правила виступає найбільш часто зустрічається формою організації авторитарних порядків.

Але в будь-якому випадку  головною соціальною опорою авторитарного  режиму, як правило, є групи військових («силовиків») і держбюрократії. Однак, ефективно діючи з метою посилення та монополізації влади, вони погано пристосовані для забезпечення функцій інтеграції держави і суспільства, забезпечення зв'язку населення з владою. Утворюється в результаті дистанція між режимом і рядовими громадянами має тенденцію до збільшення.

В даний час найбільш суттєві  передумови для виникнення авторитарних режимів зберігають перехідні суспільства. Як зазначає А. Переворський, «авторитарні спокуси» в суспільствах цього типу практично невикорінні. Усвідомлення повсякденних труднощів викликає спокуса в багатьох політичних сил «зробити все прямолінійно, одним кидком, припинити суперечку, замінити політику адмініструванням, анархію - дисципліною, робити все раціонально». Наприклад, у сучасному російському суспільстві схильність до авторитарних методів правління постійно підживлюється втратою керованості суспільними перетвореннями, фрагментарністю реформ, наявністю різкій поляризації сил на політичному ринку, поширенням радикальних форм протесту, що є загрозою цілісності суспільству, а також не сформованим національною єдністю, поширеними консервативними уявленнями, масовим бажанням швидкого досягнення соціальної ефективності.

3. Державно-правовий режим України 
   

Для України, як однієї з  держав, що недавно стали на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.

Основними ознаками сучасного  політичного режиму України є:

– Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів  політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність  і т.д.);

– Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави  і т.д.);

– Режимні ознаки, тобто  ознаки, що стосуються безпосередньо  способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.).

Щодо визначення типу політичного  режиму України існує велика кількість  думок, але єдиним вірним шляхом у  вирішенні суперечностей навколо  цього питання є спроба зіставити  декілька типологій політичних режимів.

Український політичний режим  є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. Неопатримоніалізм – це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім фасадом” сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін.) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.

Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є клієнталізм, або патронажні відносини, – це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв’язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень корупції, що нині є одним з найважливіших каналів досягнення політичних та інших цілей.

Політичний процес в Україні  виявляє такі неопатримоніальні ознаки: по-перше, основним агентом політичного процесу в Україні є держава, котра існує не поряд з суспільством, а над ним; по-друге, провідне місце в системі державного управління посідають представники бюрократичного комплексу (в Україні це віднайшло свій відбиток у існуванні “партії влади”, що зосереджена навколо президента, і стосунки в якій будуються знову ж таки по принципу клієнталізму); по-третє, у політичній грі переважають ті партії, організації, що підтримують уряд, і нарешті, в українському суспільстві, як і в будь-якому неопатримоніальному суспільстві, сучасні форми громадянського зв’язку співіснують з численними традиційними і напівтрадиційними формами. [9,c.368]

Теорія неопатримоніалізму дозволяє нам виявити ознаки політичного режиму, але не дає змоги описати можливі напрямки його розвитку. Аналіз політичного режиму України, на думку автора, має бути здійснений у рамках теорій трансформації (С.Хантінгтона, З.Бжезинського) і доповнений сучасними теоріями демократії, а саме, теоріями поліархії Р.Даля, електоральної і ліберальної демократії Л.Даймонда, делегативної демократії Г.О’Доннелла, співсуспільної демократії А.Лейпхарта.

Л.Даймонд принципово розмежовує електоральну (мінімальну) демократію, що має формальний характер, і ліберальну демократію, що забезпечує не лише формальну процедуру виборів, але й ефективний захист громадянських прав і політичних свобод [4, с.12-14]. Електоральні демократії, на відміну від демократії ліберальної, признають потребу в деякому наборі громадянських свобод, необхідних для того, щоб змагальність і участь мали сенс. Разом з тим вони не приділяють багато уваги базовим свободам і не намагаються включити їх до реальних критеріїв демократії. Проміжні концепції, розташовані у межах континууму між електоральною і ліберальною демократіями, включають до критеріїв демократії базові громадянські свободи (право на відверте вираження своїх поглядів і свободу об’єднання), але допускають серйозні обмеження прав громадян. Так, в Україні громадянські свободи ураховуються переважно у тій мірі, в якій вони забезпечують змістовну електоральну конкуренцію і участь, на відміну від французької чи англійської моделей ліберальної демократії, де вони є необхідними компонентами демократії, що гарантують реалізацію більш ширшого кола демократичних функцій. Політичні режими, до яких за своїми характеристиками подібний український, називаються режимами напівдемократії. Саме вони дозволяють розібратися у динаміці режимного виміру і процесах розвитку демократії посткомуністичних суспільств, зокрема, України.

Близькою до них є модель делегативної демократії Г. О’Доннелла, яка виходить з того, що політичні режими у суспільствах перехідного типу є демократичними з точки зору формальних процедур, але вони не претерпівають змін у напрямку ліберальної демократії. Характерними ознаками делегативної демократії є домінування виконавчої влади над представницькими органами; наявність непрямого контролю виконавчої влади над ЗМІ; нейтралізація чи усунення реальних і потенційних центрів опозиції; патронаж над громадськими об’єднаннями з боку виконавчої влади в обмін на публічну підтримку ними останньої; збереження певної автономії політичного суспільства; відсутність прямих обмежень громадянських прав і свобод. Майже всі перелічені характеристики притаманні й українському політичному режиму. Всенародно обраний президент на свій розсуд користується делегованими йому владними повноваженнями, що призводить до перетворення українських виборців аж до наступних виборів на пасивну аудиторію. А оскільки в державі мають місце спроби впливу на політичну конкуренцію з боку влади, то політичний режим України набуває напівконкурентного змісту.