Конституція – Основний Закон України

Статті 10, 11 та 12 Конституції України регулюють основи національного розвитку та міжнаціональних відносин в Україні. Конституція визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши: принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо; основні напрями державної політики у сфері міжнаціональних відносин.

Згідно зі ст. 11 Українська держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Статті 13, 14 та 16 закріплюють основні засади економічних відносин у нашому суспільстві. Нині економічна система України включає такі форми власності, як державна, колективна і індивідуальна власність. Конституція наголошує, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктом права власності українського народу[1;4].

 Велику увагу приділяє  Конституція питанням політичного розвитку українського суспільства, яке ґрунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності. На відміну від Конституції УРСР 1978 року, нова Конституція принципово допускає діяльність у суспільстві різних політичних партій. Кожна з них в ході свого функціонуванні, при визначенні найближчих та перспективних завдань свого розвитку не може не виходити з певних ідеологічних, політичних або інших концепцій. Проте ці концепції «…не можуть проголошуватись державою обов’язковими для вивчення, сповідання і пропагування під загрозою тих чи інших санкцій. Кожна особа, кожне об’єднання добровільно й свідомо можуть обирати і дотримуватись тих ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе». Конституція України забороняє цензуру, тобто обмежувальні заходи щодо свободи друку.

Статті 17 та 18 Конституції України закріплюють основи забезпечення національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Конституція закріплює вихідні положення щодо захисту суверенітету, територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України, орієнтує зовнішню політику Україну на співробітництво з іншими країнами на засадах чинних норм і принципів міжнародного права[1;5].

Окрема увага приділяється в Конституції захисту конституційного ладу України. Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.

Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є режим надзвичайного стану, який може бути введений з метою нормалізації обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав органів влади та місцевого самоврядування та інших інститутів суспільства. Згідно Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1992 року правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

2. 2. Конституційний статус людини і громадянина

Як говорить ст. 3 Конституції: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю»[1;3].

Конституція України приділяє особливу увагу питанню правового регулювання прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Нині визнання та практичне здійснення прав і свобод людини й громадянина стало основним критерієм міри демократичності тієї чи іншої держави, дедалі ефективніше включаються у процес захисту прав людини різноманітні міжнародні організації.

Всю сукупність прав і свобод людини, гарантованих Конституцією, можна поділити на три категорії: особисті права і свободи; політичні права і свободи; економічні, соціальні і культурні права.

Одним з найістотніших проявів демократії є право на свободу думки і слова(ст. 34). Саме проти цього активно виступали тоталітарні режими, переслідуючи інакомислячих. За своєю природою свобода думки не може бути обмежена, проте заборонити можна висловлювання тих чи інших думок. Дана свобода є фундаментальним правом людини. Проте водночас Конституція України забороняє пропагувати антидержавні та насильницькі погляди.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) також є невід’ємним правом особистості. Його визнанню передувала багатовікова боротьба з силами реакції. Ще й досі деінде точиться боротьба між представниками різних конфесій. Така боротьба суперечить конституційним настановам про свободу віросповідання. Дане право не є абсолютним, адже державні органи можуть обмежити його в інтересах громадського порядку, здоров’я й моральності населення. Такі обмеження виправдані, зокрема, поширенням в останні роки т.зв. тоталітарних сект, які запроваджують обряд, пов’язаний з насильством над особистістю.

Головна особливість політичних прав і свобод полягає в тому, що їх носіями є тільки громадяни України, а не всі особи, що мешкають на її землях[1;7-8].

До економічних прав слід віднести також право на працю, гарантовану ст. 43 Конституції України.

До кола соціальних прав людини належать права на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я, на безпечне довкілля, а також право на укладення шлюбу, ґрунтованого на вільній згоді жінки і чоловіка, та право на захист материнства, дитинства і сім’ї.

Соціальним і водночас культурним правом громадян є право на освіту (ст. 53). Конституція передбачає обов’язковість загальної середньої освіти, існування розвинутої системи навчальних закладів. Держава зобов’язана забезпечити доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти[1;9-11].

Статті 55, 56, 57, 59 та 64 Конституції закріплюють конституційні гарантії прав людини, а саме: право на судовий захист; право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди; право громадянина на знання своїх прав і обов’язків; право на правову допомогу.

Правам, свободам та обов’язкам громадян присвячений другий розділ Конституції, а саме ст..21-68.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. 3. Конституція України про систему органів державної влади

Як вже зазначалося, побудова системи органів влади в Україні ґрунтується на принципі поділу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу й судову. Порядку формування і діяльності даної системи присвячено переважну більшість розділів Конституції – розділи IV, V, VI, VII, VIII, XI. XII та, певною мірою, розділ III.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, що складається з 450 депутатів, обраних по виборчих округах на засадах загального виборчого права на 4 роки. Ст. 85 Конституції містить перелік 36 повноважень Верховної Ради України. Одним з них є третє – прийняття законів. Верховна Рада скликається на сесії не менше двох разів на рік, обирає для керівництва своєю роботою Голову Верховної Ради, яким нині є  В.Литвин.

Главою Української держави є, згідно Конституції, Президент, що обирається громадянами на 5 років. У ст.106 чітко розписані його повноваження. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Крім того, Президент призначає багатьох вищих посадових осіб держави.

У відповідності до Конституції України Президент призначає за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра, який очолює Кабінет Міністрів України – вищий орган виконавчої влади. Членів Кабінету Міністрів також призначає Президент – за поданням Прем’єр-міністра. Ст. 116 Конституції визначає повноваження Кабінету Міністрів України.

Іншими органами виконавчої влади є обласні, районні та міські (в Києві й Севастополі) державні адміністрації, Міністерство юстиції, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим.

Органами судової влади в Україні є Верховний Суд України, Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, спеціалізовані суди.

«Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом». Останній формується на паритетних засадах Президентом, Верховною Радою та з’їздом суддів України, кожен з яких призначає по 6 суддів Конституційного Суду на 9 років без права бути призначеним на другий строк.

Конституція України признає місцеве самоврядування правом територіальної громади – жителів села, об’єднання декількох сіл, селища, міста, а органами місцевого самоврядування – сільські, селищні, міські ради, до складу яких входять депутати, обрані жителями села, селища, міста на 4 роки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ III. Конституція України і перспективи подальшої розбудови  правової  держави

3. 1. Функції Конституції

Прийняття в 1996 році нової Конституції України заклало підвалини для розбудови в нашій Батьківщині правової держави. Разом з тим цей документ сам по собі не означає, що таку державу громадяни України вже мають. Її формування – це тривалий багатоплановий процес, на початку якого ми перебуваємо вже п'ятнадцять років.

Правова держава передбачає, поміж іншим, реальне дотримання прав людини всіма державними органами й посадовими особами. На заваді порушенню цих прав стоїть насамперед суд. Отже, “створення в Україні умов для суду, який міг би на високому професійному рівні ефективно захищати і поновлювати права людини, є одним з головних завдань сьогодення.

Процес подальшої розбудови правової держави означає, поміж іншим, відмову від усталених, але вже неприйнятних норм правовідносин, прийняття суспільством нових норм і процедур. Поняття «правова держава» набуває реального наповнення лише за умови досягнення волі кожним окремим її громадянином в межах цієї держави.

Поняття правової держави тісно пов’язано з іншою характеристикою сучасних високорозвинених суспільств – демократією, адже побудова демократичного суспільства передбачає насамперед наявність чіткої правової бази, покликаної регламентувати всі сторони суспільного буття, а також забезпечення можливості вільного вибору (в межах і у відповідності до норм чинного законодавства) для всіх громадян держави.

Разом з тим, прагнення до побудови правової держави не може означати відмови від можливості силового впливу на волю окремих осіб (примушування їх до виконання тих чи інших норм права), адже в протилежному випадку загроза для суспільства може з’явитися вже не з боку необмеженого всевладдя держави, а, навпаки, від свавілля певних громадян.

Отже, основними чинниками подальшої розбудови в Україні правової держави мають стати: щодо суспільства – дотримання норм Конституції та законів усіма без винятку членами суспільства; щодо права – наявність такої законодавчої та нормативної бази, яка здатна забезпечити правовий аспект демократичного суспільства; щодо держави – спроможність владних структур виробляти закони, здатні гарантувати дотримання норм права всіма членами суспільства, а насамперед самими урядовцями.

Сутність конституції в її функціях, які зумовлені її змістом, роллю щодо регулювання спільних відносин, задоволення соціальних потреб. Складність суспільних відносин зумовлює багатоплановість функції та її спрямованість. Одна група таких функцій «обслуговує» потреби конституції, інша – виходить далеко за межі конституції як політико-правового феномену. Конституція виступає як невід'ємний елемент всієї соціальної організації, як соціальне благо, ефективний регулятор і перетворювач суспільних відносин. Функції конституції відображають її вплив на суспільні відносини, зокрема напрями або способи цього впливу.

Функції конституції розкривають її сутність щодо тих завдань, які стоять перед суспільством на конкретному етапі його розвитку, причому часом одне і те саме завдання вирішується за допомогою кількох функцій. Вони  поширюються на всі сфери суспільного життя, на ті суспільні відносини, які охоплюються дією конституції.

Функції конституції мають багато спільного з основними функціями права; більше того , вони базуються на них. За сферами впливу конституції на суспільні відносини насамперед розрізняють такі її функції, як політичну, економічну, соціальну, культурну, ідеологічну. При цьому функції конституції не вичерпуються регулюванням відносин у згаданих сферах. Конституції притаманні також установча, правотворча, системотворча, методологічна, прогностична та інші функції.

Таким чином, за місцем і роллю конституції в суспільному житті її основні функції поділяють на соціальні (об'єктивні) і нормативно-правові (технологічні). Соціальними функціями є: політична, економічна, соціальна, культурна та ін. Правові функції: регулятивна, установча, правотворча, інтеграційна та ін. Серед соціальних функцій домінуюча, акумулююча роль належить політичній функції, серед нормативно-правових – установчій, яка об'єднує усі правові функції.

Головне призначення конституції – закріплення й гарантування фундаментальних прав людини і громадянина, впорядкування й організація державної влади, утвердження загальнолюдських цінностей, на яких ґрунтується будь-яке суспільство. Її визначальні риси та принципи, як і вся конституційна матерія, що побудована на них, визначаються підвищеною стабільністю. Саме це визначає тривалість життя конституцій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. 2. Реалізація Конституції

Конституція несе могутній заряд, який має бути переведений у площину конкретних дій різноманітних суб'єктів. Ось чому проблема дії конституції має неабияке теоретичне і практичне значення, тим більше, що можна говорити про: дію конституції в цілому; дію деяких конституційних інститутів; дію конкретних конституційних норм.