Методологія теорії держави і права

Спеціально-юридичний метод полягає в описі державно-правової практики, юридичних норм тощо. За його допомогою встановлюються зовнішні ознаки правових явищ, їх відмінності, виробляються поняття та їх формулювання. Завданням цього методу є аналіз змісту чинного законодавства й практики його застосування державними органами.

Системно-функціональний метод необхідний в юридичній науці через системно-функціональну природу держави і права, що регулюють суспільні відносини. Право, держава, їх структурні підрозділи є відкритими системами, тобто такими, що самі складаються із систем більш низького порядку і входять у системи більш широкі. І право, і держава функціонують у них, тобто виконують певні функції, що, в першу чергу, визначає актуальність використання системно-функціонального методу в пізнанні цих складних явищ.  Так, початкова клітина права – його норма – є частиною цілісної і єдиної системи права. Ось чому норму права можна пізнати з необхідною глибиною й повнотою лише в тісному логічному зв’язку з іншими нормами.

Статистичний метод полягає у вивченні кількісних змін у державно-правовому житті й опрацюванні цих спостережень у наукових і практичних цілях. Такі статистичні вимірювання дають можливість виявити певні тенденції у розвитку державно-правових явищ.

Історичний і логічний методи. Суть історичного методу полягає в тому, що процес розвитку державно-правових явищ відтворюється у всій багатогранності, враховується все позитивне, накопичене історичним досвідом. При логічному дослідженні держави і права необхідно відволікатись від усіх випадковостей окремих чинників, особливостей, несуттєвого.¹

Метод сходження від абстрактного до конкретного. Згідно з цим методом пізнання здійснюється у два етапи. На першому етапі пізнання об’єкт сприймається як єдине ціле. На другому – за допомогою аналізу об’єкт явно розділюється на частини й описується за допомогою багатьох абстрактних визначень.²

І насамкінець, відзначимо, що розробка нових методів  і оволодіння ними – питання нелегке, але розвиток теорії держави і  права в Україні слід починати саме з методології цієї науки.

Усі названі методи безумовно необхідні  для проведення повноцінного, всебічного завершеного державно-правового  дослідження; кожен з них може знадобитись на якомусь етапі  – тому навіть з цієї причини  методологія мусить бути множинною, плюаристичною, хоча і їх роль у науковому неоднозначна.

3. Методологічні підходи до визначення сутності правовой культури.

Динаміка  суспільних процесів у сучасному  українському соціумі, пов’язана з  розбудовою та зміцненням суверенної, незалежної та правової держави, вимагає адаптації населення до різноманітних змін в економічній, політичній, соціальній, правовій сферах, потребує зростання ролі права та забезпечення належного рівня правової свідомості й правової культури як громадянина, так і суспільства в цілому. У зв’язку з цим, розвиток будь-якого суспільства, де людина, її права і свободи визнаються найвищою соціальною цінністю, зумовлює пошук нових ефективних важелів впливу на соціалізацію особи з метою формування правомірної поведінки та спрямування її діяльності на реалізацію вимог закону. Можна стверджувати, що за таких умов у суспільстві актуалізується роль правової культури як необхідної складової механізму засвоєння індивідом правових цінностей, норм, принципів і навичок правомірної поведінки, формування поваги до права в процесі включення особи у правове середовище. Цього також вимагають процеси євроінтеграції, входження України у світовий правовий простір, що потребує високого рівня правової культури, яка позитивно впливає на ефективність правового регулювання, характер законодавства, форми й засоби забезпечення прав громадян, ступінь визнання загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права тощо.

Успішне вирішення  політичних та економічних завдань  неможливе без наявності відповідного рівня правової культури, виховання у кожного громадянина поваги до права та закону. Правову культуру можна розглядати як одну з першооснов і необхідну умову формування демократичного суспільства та правової держави з розвинутою правосвідомістю громадян. Підвищення рівня правової культури залежить від зростання правової компетенції її суб’єктів, тобто від їх прагнення до ґрунтовнішого знання принципів і змісту законодавства та відповідального ставлення до визначених правовою системою обов’язків.

Отже, значення правової культури в суспільстві надзвичайно  важливе, особливо в умовах правового  прогресу, до якого прагне Україна.

Отже, значення правової культури в суспільстві надзвичайно  важливе, особливо в умовах правового  прогресу, до якого прагне Україна.

Сьогодні є  достатній масив наукової літератури, присвяченої проблемам правової культури. Однак питання з’ясування сутності, структури правової культури залишаються дискусійними, що й свідчить про актуальність обраної теми. У  зв’язку з цим, важливим є виокремлення методологічних підходів до дослідження правової культури, що дасть змогу детально проаналізувати її сутність, структуру та функціональні особливості як багатогранного суспільно-правового явища.

Значний внесок у дослідження зазначеної проблематики зробили вітчизняні та зарубіжні вчені. Зокрема, це праці: С. Алєксєєва, Ю. Битяка, Н. Кейзерова, В. Копєйчикова, В. Нерсесянца, В. Сальникова, А. Семітка, Л. Тіунової, І. Яков’юка та ін.

Метою цієї статті є окреслення та аналіз наявних у  юридичній науковій літературі методологічних підходів до дослідження сутності й функціонального значення правової культури.

Аналізуючи  наукову літературу з питань проблематики правової культури, слід зазначити, що деякі автори визначають її як сферу  людської практики, яка являє собою сукупність норм, цінностей, юридичних інститутів, процесів і форм, що виконують функцію соціально-правової орієнтації людей в конкретному суспільстві. Також під правовою культурою розуміють обумовлений соціальними, духовними, політичними, економічними чинниками якісний стан правового життя суспільства. Крім того, правову культуру також визначають як процес відображення ціннісно-правового та ідейно-правового стану суспільства на окремому історичному етапі, вона характеризує рівень правосвідомості громадян, розуміння права та повагу до закону. Правова культура розуміється як сукупність усіх компонентів, суб’єктів юридичної діяльності, спрямованої на прогресивний розвиток суспільства, постійне збагачення новими теоретико-правовими знаннями. Правова культура також трактується через поняття рівня розвитку її компонентів: виділяють рівні правосвідомості, законності, досконалого законодавства, досконалої юридичної практики. Показником рівня правової культури є рівень розвитку правових поглядів, гарантованість прав, рівень правоохоронної діяльності, юридичної освіти та виховання. З іншого боку, під правовою культурою розуміють усе те, що знаходиться у сфері дії права: норми права та правовідносини, правові установи, правосвідомість і правова поведінка.

Наступним підходом до аналізу правової культури є розуміння її як цілісної системи, тобто системний підхід, який представлений  у працях таких вчених, як Г. Балюк, В. Сальников, О. Семітко, Л. Тіунова та ін. Сутність цього підходу полягає в комплексному дослідженні великих і складних об’єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин, взаємного впливу на суспільно-правове життя. Системний підхід, за влучним висловом Л. Тіунової, – “це аспект, ракурс дослідження, що передбачає розгляд об’єкта як складного, багатогранного, різноякісного явища, що складається з елементів, зв’язки між якими утворюють відносно незмінну структуру та забезпечують його цілісність. При цьому вся система, що знаходиться в безперервному русі, розвитку, володіє певною автономією стосовно навколишнього середовища, яке слугує для об’єкта родовою системою...” [1, с. 12].

Саме  сукупність взаємопов’язаних елементів правової культури становить її цілісне утворення як різновиду соціального явища. Правова культура, будучи системним утворенням, характеризується певними ознаками, основними з яких є: зв’язок з іншими системами; наявність у структурі системоутворюючих зв’язків, що об’єднують компоненти та елементи як складові єдиної системи; цілісність; наявність внутрішньої структури; організованість; упорядкованість тощо. У такому аспекті В. Сальников доцільно визначає правову культуру як “особливе соціальне явище, яке може бути сприйняте як якісний правовий стан особистості та суспільства, що підлягає структуруванню за різними підставами [2, с. 629]

Системний підхід, у якому досліджується  структура, взаємозв’язки елементів  та явищ, їх ієрархія, функціонування, цілісність, розвиток, динаміка, особливості, чинники й умови правової культури, є найбільш дієвим, коли ставиться завдання дослідити сутність правового явища. У межах системного дослідження правова культура розглядається як певна множина елементів, взаємозв’язок яких зумовлює цілісність певного явища. Основний акцент тут ставиться на виявлення різноманітності зв’язків і відношень, що мають місце як усередині правової культури, так і в її взаємодії з іншими явищами. Властивості правової культури як цілісної системи визначаються специфікою її структури, особливими системоутворюючими, інтегративними зв’язками.

У юридичній  літературі найбільш поширеним є  структурно-функціональний підхід (Л. Герасіна, В. Камінська, А. Ратінов та ін.). Він ґрунтується на розумінні правової культури як сукупності елементів правової дійсності (правової надбудови, правової системи) в єдності з їх реальним функціонуванням, тобто основна увага зосереджена на статиці й динаміці правової культури. Структурний аспект (статика) правової культури характеризує її склад, внутрішню будову. Функціональний (динаміка) – виникнення, розвиток і взаємодію елементів правової культури між собою та з іншими соціальними явищами, насамперед, моральною, політичною та іншою культурами.

У цьому  сенсі доречною є думка О. Семітка, який зазначає, що: “опис структурних елементів правової культури повинен відповідати таким основним вимогам: розподіл системи правової культури має проводитися на підставі таких критеріїв, які дозволили б уникнути виділення на одному рівні системи різнопорядкових елементів та описання одних і тих самих елементів у різних підсистемах правової культури; первинний критерій виділення елементів має обиратися таким чином, щоб загальна картина складу явища, що досліджується, містила в собі реально існуючі елементи правової культури; елементи системи правової культури повинні бути однорідними, якісно тотожними” [3, с. 50]. До структурних елементів правової культури М. Кейзеров відносить: “право; правовідносини; державні органи й суспільні організації, що забезпечують виконання права; правосвідомість; правову поведінку; політичну оцінку права та правової поведінки” [4, с. 27].

По-іншому до визначення структури правової культури підходить С. Алєксєєв, виділяючи чотири елементи: “стан правосвідомості в суспільстві; стан законності; стан законодавства; стан практичної роботи суду, прокуратури й інших правоохоронних органів” [5, с. 215].

Так, якщо структура системи правової культури як певний тип зв’язків між  її елементами включає право, правосвідомість, правову діяльність, правовідносини, законність, правопорядок, то це свідчить, що вона належить до складних соціальних систем, оскільки містить елементи різних типів (право, правова свідомість, правова практична діяльність тощо), що характеризуються різними взаємозв’язками. Правова культура є відкритою системою, здатною до змін, відповідно до зовнішнього середовища й соціодинаміки її елементів.

Розглянувши зазначений підхід до розуміння правової культури, доходимо висновку, що вона є  складним явищем за своєю внутрішньою структурою й різноманіттям функціональних зв’язків. Вона не обмежується знанням законів, норм права, хоча це є також важливою умовою, а включає, окрім правосвідомості, ще й рівень правовиконавчої діяльності в інтересах забезпечення та укріплення правопорядку й законності.

Динаміку  правової культури визначають через  її функції, тому функціональний зміст може розглядатися як сукупність правових процесів: правоутворень, правового мислення, правового регулювання, в тому числі правотворчості, реалізації норм права, правозастосування, правомірної поведінки тощо [6]. Серед основних функцій можна виділити гносеологічну, або пізнавальну, моделювання, регулювання, виховного впливу, інформаційну, громадсько-перетворюючу, аксіологічну, комунікативну. Отже, функції правової культури є основними напрямами оволодіння суб’єктами суспільних відносин правовими цінностями, які з’явилися внаслідок розвитку суспільства.

У межах  соціологічного підходу (В. Бурмістров, В. Казимирчук, В. Кудрявцев та інші) правова культура розглядається в суспільному та індивідуальному вимірах. У її трактуванні значну роль відіграє визначення якості правового життя суспільства та особистості. Відомі дослідники в галузі соціології права В. Кудрявцев, В. Казимирчук виходять з того, що правова культура завжди локалізована в часі та просторі. Вона не існує поза соціальною групою. Мають на увазі культуру молодого покоління, культуру великого міста, пануючого класу, пролетарську культуру тощо. Також розмежовують правову культуру особистості, індивіда та культуру групи, суспільства. У соціологічному підході, передусім, досліджується групова правова культура [7]. У межах цього підходу зазначене поняття розглядається як “юридичне багатство суспільства, виражене в досягнутому рівні регулятивних якостей права, накопичених правових цінностей, тих особливостей права, юридичної техніки, які належать до духовної культури, до правового прогресу”.