Правопорушення як вид неправомірної поведінки

Категорії "правопорушення" і "склад правопорушення" є одинаково науковими абстракціями [27, c.701]. Але рівень і характер їх різні. Якщо склад правопорушення фіксує ознаки, притаманні кожному конкретному провопорушенню, то категорія правопорушення відображає його соціальну значущість, становлення до ньго з боку суспільства і держави в цілому.

Склад правопорушення – це сукупність елементів, необхідних і достатніх з погляду чинного законодавства для класифікації діяння як правопорушення [28, c.185].

Юридичний склад правопорушення складається з чотирьох елементів:

• об'єкт;
• об'єктивна сторона;
• суб'єкт;
• суб'єктивна сторона.

Ці принципи достатні тому, що для притягнення  особи до відповідальності не треба  з’ясовувати інших, додаткових ознак.

Об'єкт правопорушення - це суспільні відносини, що охороняються і (або) регульовані правовими нормами, яким в результаті здійснення правопорушення заподіюється шкода або які ставляться під загрозу спричинення шкоди [28, c.583].

Об'єктом правопорушення визначаються суспільні відносини, які регулюються і охороняються правом. Правопорушник своїми діями чи бездіяльністю руйнує складений  у суспільстві правопорядок, який забезпечується правовими нормами.

Суспільні відносини  є складним явищем соціальної дійсності  що складається з різних елементів. До них відносяться і суб'єкти, які виступають сторонами відосин, і об'єкти, по відношенню до яких встановлюються взаємозв’язки, що регулюються правом, і діяння сторін, і сама правова норма як форма реальних правовідносин. На них і спрямоване конкретне посягання.

В цих взаємозв'язках можна виділити й безпосередній об’єкт правопорушення. Об'єктами правопорушень можуть бути майнові, трудові, політичні та інші інтереси й права суб'єктів права, державний і суспільний лад, екологічний стан навколишнього середовища, життя, честь.

Кельман М.С. поділяє  об'єкт правопорушення на три види:

• загальний об'єкт правопорушення – це ті суспільні відносини, які охороняються правом і яким правопорушення завдає шкоди. Коло таких випадків буди змінюватися залежно від різних випадків і залежно від нього буде утворюватися якийсь (з вище зазначених) вид правопорушення. Так, в загальний об'єкт адмінистративних правопорушень входить одне коло суспільних відносин, а в кримінальне правопорушення (злочин) – інше;
• родовий об'єкт – це більш чи меньш широке коло однорідних і взаємо- пов'язаних відносин, на яке посягає правопорушення. Наприклад, злочин проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи, або адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров'я населення;
• безпосередній об'єкт – це конкретні суспільні відносини, проти яких безпосередньо спрямоване одне або декілька правопорушень.

Об'єктивна сторона правопорушень – це його зовнішня сторона, яку складають протиправні діяння (дія чи бездіяльність), викликані ним у суспільстві небезпечні шкідливі наслідки та причинний зв'язок між діянням і його наслідками [13, с. 363].

 В якості елементів, що складають об'єктивну cторону правопорушення вважають: а) саме протиправне діяння чи бездіяльність; б) завдана шкода даним діянням чи бездіяльністю суспільним відносинам; в) наявність причинно-наслідкових взаємозв'язків між вчиненим правопорушенням і наступившою шкодою; г) час, місце та інші обставини під час яких було вчинене протиправне діяння; д) способи й прийоми скоєння правопорушення.

Посягання на об'єкти, що охороняються суспільством і державою, можуть здійснюватися тільки в формі вольового вчинка (діянням чи бездіяльністю), тобто людина сама в наслідок своїх внутрішніх переконань, незалежно від зовнішніх факторів, може вчиняти ті чи інші дії або навпаки, свідомо їх не виконувати (бездіяльність). Думки, почуття, рефлекторні рухи людини, інстиктивні прояви не можуть кваліфікуватися як правопорушення тому, що право не взмозі передбачити і контролювати їх напрямки, регулювати за допомогою правових установ.

Правопорушенням може вважатися лише те діяння людини, коли вона при досягненні поставленої цілі контролює свою поведінку, виражає в ній свою волю. Тому не являються правопорушенням діяння людини, здійснені проти його волі під впливом фізичного насильства чи непереборної сили.

Правопорушення  вчиняється як активним діянням, так і протиправною бездіяльністю особи, яка пов'язана з не виконанням обов'язків, покладених на неї безпосередньо нормативно-правовим актом або договором.

Своєю вольовою протиправною поведінкою правопорушник завдає шкоди особистим, колективним, державним або суспільним інтересам. Ця шкода може мати як майновий характер (крадіжка, знищення майна, втрачена вигода), так і не майновий (нанесення тілесних ушкоджень, наклеп, втрата можливості здійснити право).

Слід зазначити, що протиправне діяння не завжди призводить до настання реальних шкідливих наслідків. Воно протиправне саме по собі і може бути пов’язане лише зі створенням небезпеки заподіяння тієї чи іншої безпосередньої  шкоди. До таких діянь можна віднести: різноманітні екологічні правопорушення, порушення службовими особами техніки безпеки, протипожежних правил і т. ін. Тому розрізняють не тільки реальний, але і формальний склад правопорушень.

Для класифікації того чи іншого протиправного діяння, як правопорушення, необхідно встановити прямий причинно-наслідковий зв'язок між діянням правопорушника і суспільно шкідливими наслідками, які настали в наслідок вчинення цього діяння. При відсутності такого зв’язку діяння класифікується як казус (випадок).

Зв'язки між різними явищами соціальної дійсності можуть бути як необхідними, так і випадковими. Правопорушник, який вчинив протиправне діяння, повинен усвідомлювати його суспільно небезпечний характер і передбачити можливість настання шкідливих наслідків. Тому, зв'язок між поведінкою правопорушника і її наслідками повинен бути не випадковим, а необхідним, який закономірно випливає із протиправної поведінки.

Застосовуючи  право державний орган, коли виносить рішення по справі, повинен встановити характер всіх цих зв’язків, всесторонньо аналізувати фактичні обставини правопорушення. Інколи ця діяльність являє собою доволі складну проблему.

Суб'єктом правопорушення визнаються деліктоздатні, осудні особи, які досягли певного віку, з якого настає можливість нести цією особою юридичну відповідальність за свої протиправні діяння. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Законодавець, беручи до уваги психологічні здібності  людини, рівень його свідомості, волі, ступеня суспільної небезпеки правопорушення і правопорушника, встановлює певні межі соціальної зрілості індивіда. Індивід, здійснюючи протиправне діяння, стає суб’єктом правопорушення, а потім і відповідальності, за умови його здатності правильно усвідомлювати соціальне значення своєї поведінки.

Поведінка людини, усі її вчинки, у тому числі й протиправні, визначаються та контролюються свідомістю та волею. Отже, свідомість і воля – основні психічні функції людини, і вони обумовлюються в кінцевому результаті суспільним середовищем, умовами матеріального життя суспільства. Активність свідомості та волі особи виявляється у тому, що вона має можливість вибору поведінки, усвідомлюючи свої дії та їх наслідки. Особа здатна обирати між суспільно корисними діями та вчинками, що становлять суспільну шкідливість чи небезпеку, розуміючи характер того, що вона вчиняє.

Встановлені українським  законодавством межі соціальної зрілості правопорушника доволі відносні і відрізняються  широким діапазоном. Прийнято вважати, що соціальна значущість об’єктів, які охороняються кримінальним законодавством, усвідомлюється індивідами з 16 років, а деякі (особливо тяжкі) з 14 років. Тому для забезпечення охорони й безпеки цих об’єктів застосовується охоронна функція кримінальних правовідносин.

Цивільне законодавство  встановлює відповідальність в повному об'ємі з 18 років, неповна – з 14 років. В адміністративному, трудовому та інших галузях права суб’єктами правопорушень вважаються особи, яким виповнилось 16 років.

В різних галузях права по-різному визначаються суб'єкти правопорушень. Так, в п.1. ст.18 Кримінального кодексу України зазначено, що суб’єктом злочину є фізична особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Аналогічним суб’єктом характеризується і адміністративне право. На думку професора Матузова, це пояснюється тим, що адміністративне і кримінальне право із обов'язковою необхідністю індивідуалізації відповідальності і покарання визнає тільки індивідуального правопорушника [29, с. 587]. Виходячи з цього, коли особа своїми безпосередніми активними діями чи бездіяльністю завдає шкідливості чи небезпеки охоронюваним об’єктам, вона повинна нести  відповідальність за свої вчинки самостійно. Якщо протиправні дії вчиняє юридична особа, то і відповідальність повинна нести відповідна юридична особа. Але через інститут співучасті розглядаються й колективні суб’єкти правопорушень (банда, злочинна організація).  Цивільне законодавство визначає як індивідуальних (фізичні особи), так і колективних (юридичні особи) правопорушників. Це пояснюється тим, що такі правопорушення як злочин чи проступок можуть вчинятися тільки конкретними особами, а делікти –  як особисто, так і групою осіб (юридичні особи), тому і відповідальність настає для тих суб’єктів, які його вчинили.

Ще одним  важливим елементом складу правопорушення є суб'єктивна сторона.

Суб'єктивна сторона – це певне психологічне ставлення суб'єкта до своєї протиправної поведінки та її наслідків, що характеризуються виною, метою та мотивом вчинення правопорушення.

 Ставши особистістю і отримавши здатність правильно орієнтуватись в навколишній дійсності, людина свідомо оцінює і направляє свою діяльність. В його соціально значущих вчинках проявляється воля, яка спрямована на досягнення тих чи інших цілей. При цьому, переступивши закон, порушуючи його приписи, індивід повинен усвідомлювати, що своєю поведінкою завдає шкоди державі або особі, нехтує суспільними інтересами, тобто скоює винні, протиправні діяння. В іншому випадку його дії можна прирівнювати до стихійних, руйнівних сил природи, які незалежно від шкоди, не можна оцінювати з позиції права [30, c. 42].

Таким чином, з суб'єктивної сторони кожне правопорушення характерезується наявністю вини. В якості його допоміжних елементів в навчальній і науковій літературі розглядаються мета і мотив вчинюваного протиправного діяння. Їх називають факультативними, тобто вони не завжди є необхідними для визнання того чи іншого діяння правопорушенням елементами. Прикладом використання таких елементів може служить класифікація ряду злочинів, вчинюваних в економічній, фінансовій і деяких інших сферах суспільного життя. Для визнання такого, наприклад, протиправного діяння особи як обман "шляхом використання вигаданого ім'я або вигаданої посади чи стану, або шляхом зловживання посадою чи станом, або шляхом використання обманних діянь", в якості шахрайства необхідна окрім всього іншого, наявність корисних цілей. Як вже говорилось вище, вина відіграє основну роль в суб'єктивній стороні правопорушення, тобто психічне ставлення особи до скоєного. Ступінь цієї вини разом з мотивом і метою правопорушення встановлюється правозастосовчим органом на основі конкретних матеріалів справи і залежить від характера оцінки правопорушником своїх дій і передбачення суспільно небезпечних наслідків своєї поведінки.

Розрізняють дві основні форми вини: умисел і необережність. При чому умисел буває прямим і непрямим.

Прямим є  умисел, якщо особа усвідомлювала  суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є  умисел, якщо особа усвідомлювала  суспільно небезпечний характер свого діяння (дія або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо  припускала їх настання.

Щодо необережності, то воно буває двох видів: самовпевненість та недбалість. Самовпевненістю називається те діяння особи, де вона передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Недбалість виражається в тому, що особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Останньою факультативною складовою частиною суб'єктивної сторони є мотив.

Мотив – це усвідомлене прагнення до здійснення конкретних вольових дій чи утримання від них (бездіяльність), зумовлених потребами, інтересами  й нахилами правопорушника, для задоволення (реалізації) яких він обирає певні суспільно небезпечні форми й засоби.

Інколи на практиці пред’явлене звинувачення суб'єкту, котрий не тільки не хотів, але й не міг і не повинен був передбачити настання небезпечних наслідків (казус). Така позиція правозастосовчого органу дістала назву "об'єктивна осудність".    

Такі автори як Хухуліна К.С., Малига В.А., Стаднік І.В. виділяють ще й склад правопорушення за об'єктивною стороною.

Види складів правопорушення (за об'єктивною стороною):

1. Матеріальний – це склад який вважається закінченим за наявності всіх обов'язкових елементів об'єктивної сторони правопорушення (ст. 141, ст.142, ст. 145 Кримінального кодексу України).
2. Формальний – це склад, який вважається закінченим вже при здійсненні самого діяння незалежно від настання шкідливих наслідків (ст.159, ст.165, ст.184, ст.190 КК України).
3. Усічений – це склад, який вважається закінченим на початковій стадії здійснення протиправного діяння (ст.255, ст.257 КК України) [28, c.186].

Таким чином, правопорушення складається з суб'єкту, об'єкту, суб'єктивної та об'єктивної сторони. У разі відсутность хочаб одного з цих елемнтів дія не може кваліфікуватися як правопорушення. Тобто, щоб визнати діяння правопорушенням необхідно визначити і довести наявність усіх елементів юридичного складу. Також існує склад провопорушення за об'єктивною стороною, який поділяється на матеріальний, формальний та усічений.