Правова та правомірна поведінка

3) об'їм і якість правомірної  поведінки зростають у міру  того, як правові вимоги починають співпадати з етичними переконаннями і моральними цінностями передових суспільних класів, груп і верств населення;

4) якісні характеристики правомірної  поведінки поліпшуються у міру  зближення політики держави з  інтересами широких верств населення,  у міру стабілізації цієї політики;

5) позитивні характеристики зростають  у міру вдосконалення законодавства,  усунення пропусків в праві  і надмірної заурегульованості, розвитку  норм і звуження сфери дії заборон;

Соціальна значущість є однією з основних ознак  правової поведінки. Вона має дві форми — соціальну корисність і соціальну шкідливість Сутність соціальної значущості правової поведінки пов'язана з її властивістю впливати на стан суспільних відносин, змінювати зв'язки між суб'єктами, сприяти чи, навпаки, гальмувати нормальний процес взаємодії між людьми. Правова поведінка може впливати на взаємовідносини суб'єктів, стан суспільних відносин тільки за зовнішньої вираженості, якщо вона сприймається іншими суб'єктами, обумовлює певні зміни в соціальному середовищі. Правова поведінка виявляється у формі дій, що впливають на відносини між суб'єктами, чи у формі бездіяльності. Оскільки правова поведінка здійснюється суб'єктами, то вони повинні адекватно усвідомлювати обставини, характер поведінки і мати можливість здійснювати свою волю, скеровувати свої вчинки.

З формально-юридичної  точки зору соціальна поведінка  є правовою у випадку, коли вона регламентується  нормами права. Умови і ознаки правових вчинків можуть бути прямо  описані в текстах правових документів, або в останніх передбачено якісь інші заходи щодо моделювання правової поведінки.

Властивість правової поведінки впливати на стан суспільних відносин пов'язана не тільки з соціальною значущістю, але й особовим сенсом — реалізацією суб'єктами своїх інтересів. Тому правова поведінка тягне за собою для них певні юридичні наслідки. Однією з найважливіших форм правових наслідків є реакція держави на результати правової поведінки у вигляді заохочення, стимулювання, охорони соціальне корисних вчинків чи застосування заходів юридичної відповідальності за шкідливі дії.

Правова поведінка є одним із видів  юридичних фактів, тих конкретних життєвих обставин, з якими норми  права пов'язують виникнення, зміну  чи припинення правових відносин. У  цьому випадку правова поведінка  розглядається як підвалини зміни стану правовідносин, як конкретні життєві обставини, виникнення яких залежить від волі людей і які описані в гіпотезах правових норм. Правова поведінка за своєю внутрішньою структурою складається з певних дій, в яких зовні виявляється ставлення суб'єкта до інших суб'єктів права. Правовий вчинок є елементом правової поведінки.

Слід  зазначити, що в нормах права, як правило, моделюється не правова поведінка в цілому, а її елементи — правові вчинки. Правовий вчинок — це діяння, що складається з певних елементів, сукупність яких утворює його склад. Складовими елементами правового вчинку є: суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона.

Суб’єктом правового вчинку може бути фізична  чи юридична особа, орган держави, громадське об'єднання тощо, котрі визнані дієздатними та деліктоздатними, тобто здатними здійснювати свої права і обов'язки, нести юридичну відповідальність. Суб'єкти правового вчинку — це ті суб'єкти, за якими визнається здатність усвідомлювати і скеровувати свої діяння. Цю категорію суб'єктів складають тільки правоздатні особи. Суб’єктивна сторона правового вчинку відображує внутрішнє ставлення суб'єкта до свого діяння та його наслідків. Інакше кажучи, суб'єктивна сторона є тією частиною правосвідомості суб'єкта, що безпосередньо пов'язана з фізичною формою діяння і складається з цілей, мотивів, правових установок і т. ін.

Об’єкт  правового вчинку — це явища навколишнього  середовища, на які спрямовані діяння. Об'єктом правового вчинку виступають суспільні відносини, соціальні  цінності. Об’єктивну сторону правового вчинку утворюють ті складові, що характеризують форму його зовнішнього виразу: діяння (дія чи бездіяльність, засоби і т. ін.), суспільне значущі наслідки (корисні чи шкідливі), причинний зв'язок між діянням і його наслідком.

Відтак, правова поведінка — це сукупність соціальне значущих, виражених зовні  у вигляді дій чи бездіяльності  вчинків, що мають свідомо-вольовий характер, тим чи іншим чином регламентуються нормами права і обумовлюють правові наслідки. Правова поведінка складається з двох протилежних за своєю спрямованістю видів: поведінки правомірної і протиправної (правопорушення). Кожен з цих видів правової поведінки характеризується, крім спільних, своїми особливими рисами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І  СКЛАД ПРАВОПОРУШЕННЯ

 

Правопорушення - це суспільне небезпечне або шкідливо неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність.

Правопорушенню  властиві такі ознаки:

1) має  протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам права,  чиниться всупереч праву, є  свавіллям суб'єкта; являє собою  порушення заборон, зазначених  у законах і підзаконних актах,  невиконання обов'язків, що випливають  із нормативно-правового акта, акта  застосування норм права або  договору, укладеного на основі  закону;

2) є суспільна  шкідливим[1] (наприклад, прогул,) або  суспільна небезпечним (посягання  на життя людини). Суспільна шкідливість  (проступок) і суспільна небезпечність  (злочин) — основна об'єктивна  ознака, що відрізняє правомірну  поведінку від неправомірної.  Юридичний аспект шкідливості  виражається в порушенні суб'єктивних  юридичних прав і обов'язків  або перешкоді їх виконанню,  матеріальний — у заподіянні  учаснику правовідносин матеріальних  або моральних збитків;

3) виражається  в поведінці -- протиправній дії  (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або  бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному  стані). Думки, наміри, переконання,  які зовні не виявилися, не  визнаються чинним законодавством  об'єктом переслідування. Практика  переслідування за інакомислення  є виявом репресивної суті  тоталітарного режиму в державі;

4) має  свідомо вольовий характер, тобто  в момент вчинення правопорушення  залежить від волі і свідомості  учасників, перебуває під контролем  їх волі і свідомості, здійснюється  ними усвідомлено і добровільно.  Відсутність свободної волі є  юридичною умовою, за якою діяння  не визнається правопорушенням,  навіть якщо воно і мало  шкідливі наслідки. Правопорушенням  визнається лише неправомірне  діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);

5) є винним. Правопорушенням визнається лише  винне діяння, тобто дія, яка  виражає негативне внутрішнє  ставлення правопорушника до  інтересів людей, завдає своєю  дією (чи бездіяльністю) збитки  суспільству і державі, містить  вину. Вина — це психічне ставлення  особи до свого діяння і  його наслідків[2]. Усі сумніви  щодо доведеності вини особи  тлумачаться на її користь  (ст. 62 Конституції України).

6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування  до правопорушника заходів державного  примусу, заходів юридичної відповідальності  у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального  характеру. Застосування державного  примусу до правопорушника має  на меті захистити правопорядок, права і свободи громадян.

Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення.

Склад правопорушення — це система ознак протиправної поведінки, необхідних і достатніх  для притягнення до юридичної  відповідальності.

Склад правопорушення:

суб'єкт 

суб'єктивна  сторона 

об'єкт 

об'єктивна  сторона 

Суб'єкти правопорушення — фізичні і юридичні особи

Фізичні особи як суб'єкти правопорушення повинні  володіти деліктоздатністю, тобто здатністю  нести юридичну відповідальність. Вік  настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що визначено  в окремих галузях законодавства.

Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального  правопорушення виступають лише фізичні  особи, цивільного — фізичні і  юридичні особи, адміністративного  — переважно фізичні особи, а  в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.).

Юридична  особа не може бути суб'єктом кримінального  злочину. Ним може бути посадова особа  підприємства, організації, установи або  особа, яка виконує функції керівника  організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін. Така особа  іменується в юридичній літературі спеціальним суб'єктом правопорушення. Вона може виступати суб'єктом матеріального  і адміністративного правопорушення.

Правопорушення, суб'єктом якого є юридична особа, являє собою не що інше, як винну  дію конкретних фізичних осіб, яка  призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб'єктом відповідальності в  таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування  збитків, заподіяних організації внаслідок  притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою. Наприклад, у ст. 452 ЦК України закріплене положення  про те, що особа, яка відшкодувала збитки, завдані з вини іншого, має  право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі сплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Суб'єктивна  сторона правопорушення — сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне (психічне) ставлення особи до вчиненого  нею протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив, мета правопорушення. Обов'язковою  серед них є вина — безпосередній  вияв психічного ставлення до вчиненої шкідливої дії (або бездіяльності) та її негативних наслідків

Вина  виражається у формі умислу чи необережності:

умисел:

необережність:

прямий  — усвідомлення особою протиправності своєї поведінки та бажання настання шкідливих або небезпечних наслідків

непрямий  — усвідомлення протиправності своєї  поведінки, але байдужне ставлення до настання можливих негативних наслідків

протиправна самовпевненість -

усвідомлення  протиправності свого діяння і легковажний  розрахунок на можливість запобігання  негативним наслідкам

протиправна недбалість — усвідомлення протиправності своєї поведінки та небажання  настання негативних наслідків, які  в силу професіоналізму та посадового становища можна і треба було передбачити 

Мотив (наприклад, вбивство з корисливих і хуліганських мотивів) і мета (наприклад, вбивство з метою приховання іншого злочину) враховуються при кваліфікації правопорушення, визначенні міри покарання.

Об'єкт  правопорушення — порушене матеріальне  чи нематеріальне благо: власність, життя, здоров'я громадян, суспільний порядок, суспільні відносини, що захищаються  нормами права

Об'єктивна  сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення:

протиправне діяння

шкідливий результат, що спричинився 

причинно-наслідковий  зв'язок між діянням і шкідливим  результатом 

Наприклад, тілесне ушкодження може бути тяжким, середньої тяжкості, легким — відповідно до КК кожне з них утворює самостійний  склад злочину.

Для наукових і практичних цілей створені різні  класифікації правопорушень. Види правопорушень  розрізняються між собою за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості), за об'єктами посягання, за суб'єктами, за поширеністю, за ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторін, а також  за процедурами їх розгляду.

Види  правопорушень за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості)

Проступок

Злочини

— відрізняються  від злочинів меншим ступенем суспільної небезпечності 

- відрізняються  від проступків підвищеним ступенем  суспільної небезпечності 

Проступки-делікти (лат. delictum — проступок) — це правопорушення, що завдають шкоди особі, суспільству, державі і є підставою для  притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності. Проступки  можуть бути: конституційні, дисциплінарні, адміністративні, матеріальні, цивільно-правові.

Конституційні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають  у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди порядку організації  і діяльності органів влади і  управління, конституційним правам і  свободам громадян, але не мають  ознак складу злочину.