Розвиток прав людини в Україні

Реферат на тему:

Розвиток прав людини в Україні

Гідний внесок у становлення  прогресивних уявлень про права  людини зробив український народ. Ним  була створена низка яскравих взірців  правової думки і нормотворення, у яких отримали своє втілення такі найвищі цінності суспільства, як законність, свобода, рівність, повага до особи та ін. Чимало демократичних інститутів і гуманістичних ідей (народоправство, відмова від смертної кари, віротерпимість, виборність суддів тощо) народилися або дістали розвиток саме на території сучасної України.

Достатньо нагадати, що саме на українській землі було створено блискучий зразок античної демократії - присягу громадянина Херсонесу, а згодом у союзі східнослов'янських  племен зародився оригінальний, досить ефективний для тих часів, суспільно-політичний лад з елементами демократії, першими паростками народовладдя і самоврядування. Візантійський історик другої половини VI ст. Прокопій Кесарійський писав, що «племена ці, слов'яни і анти, не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, й від того у них вигідні справи й невигідні завжди ведуться спільно».

У період Київської Русі (ІХ-ХІІ ст.), яка внаслідок збігу  ряду історичних обставин не знала  рабовласницького ладу, на українських  землях не спостерігалося нелюдського ставлення до особи, хоча окремі утиски щодо холопів і челяді мали місце.

Перехід від первіснообщинного  ладу до феодалізму, утворення Київської  Русі, а потім на її місці Київського, Чернігівського, Галицько-Волинського  та інших самостійних князівств не призвело до тієї сваволі правителів, попрання людських прав і правового нігілізму, який був притаманний багатьом Європейським феодальним державам. Наприклад, в Київській Русі хоча й існувала різниця в суспільному становищі між людьми вільними, напіввільними і невільниками, держава ніколи не здійснювала юридичного оформлення станових груп населення. Будь-яка верства населення не була замкненою, і був можливий перехід з однієї до іншої. До боярства мали доступ «люди» - представники нижчих верств населення, в дружинники могла потрапити будь-яка вільна людина (навіть звільнений раб), а серед ізгоїв іноді опинялися навіть князі. Військовополонених, які, по суті, набували рабського статусу, часто «саджали» на землю і перетворювали на залежних селян. Раб міг викупитися, створити сім'ю. Якщо один із подружжя був вільний, то і після шлюбу його становище не змінювалось. Народжені в такій сім'ї діти також були вільними людьми.

Відзначалися наші пращури  і помітною віротерпимістю, про що свідчать зокрема норми русько-візантійських договорів 912, 945, 971 р. В них договірні сторони скріплюють угоди клятвою. Греки клянуться церквою св. Ільї, а нехрещена Русь-Перуном.

Давнє звичайне право - закон  Руський, хоч і узаконювало панування  феодалів, але водночас і обмежувало його, створювало певні правові гарантії для нижчих верств населення, закріплювало поступову відмову від варварських принципів кривавої помсти і таліону, обмежувало сваволю і врегульовувало повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизму були «ряди» -договори, які укладали жителі зі своїми князями. Основною вимогою в договорі до князя - було «не ображати народу». Якщо князь не виконував взятих на себе зобов'язань, то народ на віче міг усунути його з князівського столу. Так, у 1067 р. Київське віче усунуло з князівського столу князя Ізяслава, а Чернігівське віче у 1078 р. - князя Всеволода.

Перший писаний кодифікаційний акт руського феодального права -«Руська Правда» у багатьох аспектах вигідно відрізнялася своїм відносним  гуманізмом і юридичною технікою від аналогічних «варварських правд». Кодекс складався з норм різних галузей права, насамперед, цивільного, кримінального, процесуального. Вони містили багато положень, що стосувалися особи, її прав та свобод. Зокрема, широко врегульовувалися відносини власності і успадкування.

Закріплюючи феодальну  нерівність і відбиваючи насамперед інтереси панівної верхівки суспільства, «Руська Правда» певною мірою  дбала і про права феодальне  залежного населення, зокрема захищала їх від свавілля лихварів, не допускала протиправного обернення його на холопів. Наприклад, Володимир Мономах доповнив первинний текст кодексу нормами, які містили детальну регламентацію закупництва і суттєво полегшували боргову кабалу. Вони, зокрема, обмежували стягнення відсотків за позику двома роками, після чого поверненню підлягала тільки взята в борг сума. Якщо займодавець одержав відсотки за три роки, він втрачав право на повернення боргу.

«Руська Правда» не передбачала  застосування смертної кари, відрубування рук, ніг чи інших членоушкоджень, а також мученицьких покарань або катувань під час допиту. Кривава помста спочатку була обмежена, а згодом і зовсім заборонена. Взагалі ж в «Руській Правді» було вміщено багато норм та правовий механізм захисту життя, честі і гідності особи. Посягання на честь та гідність особи (заподіяння ударів палицею, жердиною, тильною частиною меча або піхвами меча, виривання вусів та бороди) каралося значно суворіше, ніж за завдання людині каліцтва, ран та побоїв.

Норми «Руської Правди»  зберегли своє значення і в часи феодальної роздробленості, в тому числі на землях Галицько-Волинської держави (1199-1340 рр.), здійснили значний вплив на розвиток правових систем західних і південних слов'ян, суттєво вплинули на становлення пізніших пам'яток права. Згодом, однак, внаслідок ординської навали та експансії ряду сусідніх держав (Польщі, Литви, Молдовії) на українських землях настали важкі часи.

Вся подальша багатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьби української  нації за самовизначення, створення власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, не знайти аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматки могутніми сусідами, але щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема, очевидно, і народу, який пройшов би такий страшний шлях знущань, принижень, асиміляції, фізичного значення і який, попри все, зберіг свою високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову, культуру, менталітет.

Починаючи з XIV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. У цій багатонаціональній державі українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Річ у тім, що Литва перейняла українські культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, «руські» правові норми і перетворилася поступово на Литовсько-Руську державу. Власні акти «великокнязівської влади теж спиралися на давні руські правові джерела і «Руську Правду». У цей період основна частина українського населення - селянство, підпала під владу земельних власників, а у розшарованому на окремі стани суспільстві на перший план вийшла боротьба за станові права, вільності та привілеї. Внаслідок цього Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), і особливо останній з них, який багатьма сучасниками вважався найдосконалішим в Європі збірником законів, закріпили низку принципово нових підходів до статусу особи.

Офіційно проголошувалось, що законодавство - єдине для всіх підданих держави, і вони рівні перед законом. Щоправда, наявність суттєвих станових привілеїв і обмежень робили ці положення багато в чому декларативними та фіктивними, але вже сам факт проголошення цього принципу мав прогресивне значення. Було проголошено недопустимість арешту без законних підстав і покарання без суду, право на розгляд справи неупередженим судом, право на допомогу адвоката (в тому числі і для осіб, які нездатні її оплатити). Заборонялося карати за чужу провину родичів або слуг правопорушника.

Декларувалася і свобода  віросповідання, однак мала вона обмежений  характер, стосувалася лише «християнських»  релігій і не поширювалося на «євреїв, татар і всяких бусурманів».

Вільну людину за жодних обставин не можна було перетворити  на невільника, вона мала право вільного виїзду до будь-якої країни, з якою не ведеться війна. Жінку заборонялося видавати заміж проти її волі.

Значно раніше, ніж  в інших країнах, було закріплено виборність суддів і відокремлення  суду від адміністрації. Встановлювалося, що у виборах великого князя беруть участь всі піддані держави, хоча реально нижчі верстви населення були усунені від цього процесу.

Оскільки руське право  було одним з основних джерел Статутів, то останні розглядалися українським  населенням не як прояви іноземної правової культури, а як власне «старе право». Цей акт, який став перехідним правовим документом від Середньовіччя до Нового часу, своєрідним маніфестом правової держави у феодальному розумінні, діяв в Україні аж до 1840-1842 рр.

Паралельно з Литовськими статутами в українських містах дедалі більшої ваги набувало магдебурзьке право, яке стало основою їх самоуправління і судового імунітету, своєрідним гарантом проти феодальної сваволі. На початку XIV ст. це право дістали багато міст Закарпатської України, які були підвладні Угорщині, потім, починаючи з другої половини XIV ст. - чимало міст Правобережної України і, нарешті, наприкінці XIV ст. - деякі міста Лівобережжя. Міста, які одержували магдебурзьке право, виходили з-під влади місцевих феодалів, а їх мешканці формально вважалися вільними людьми, отримували низку пільг і привілеїв.

Для повного уявлення про тогочасні  права і вільності людини суттєве  значення має аналіз політичного  зближення Великого князівства Литовського  і Польщі, яке розпочалося Кревською (1385 р.) і завершилося Люблінською (1569 р.) унією та утворенням єдиної держави Речі Посполитої, до складу якої входила значна частина українських земель. Від Польщі на нашу землю прийшли не тільки посилення феодального гноблення і покатоличення населення, що призвело до низки селянських та народних повстань (1591-1593 рр. під керівництвом Криштофа Косинського; 1594-1596 рр. - під проводом Северина Наливайка; 20-30 - рр. XVII ст. - очолювані Марком Жмайлом, Тарасом Федоровичем, Іваном Сулимою, Павлом Бутом, Яковом Острянином, Дмитром Гунею та ін.), але й ідеї шляхетської демократії, наріжним каменем якої були проголошені шляхетські вільності і рівність. У постійній боротьбі з королівською владою і магнатами польська шляхта виступила під гаслом верховенства права, здійснення законодавчої влади лише сеймом за умови одностайного прийняття рішення, непорушності шляхетських прав і гідності. Шляхетство мало значні права, які були невід'ємними. Воно, наприклад, користувалося правом особистої недоторканності. Звичаї в той час залишалися ще дикими, і в школах при монастирях шляхетських недоростків монахи били, сікли різками (траплялось і зовсім великих хлопців, і навіть дівчаток), але підняти руку на дорослого шляхтича не мав права ніхто, навіть сам король. У випадку порушення монархом прав і свобод підданих, останні діставали право на так звані «конфедерацію» - створення коаліцій, спрямованих проти нього і «рокош» - офіційне повстання проти короля. Всі ці права і вільності були згодом поширені і на українську шляхту. Якщо ж врахувати, що в Польщі, на відміну від інших країн Європи, шляхти було багато (в різних воєводствах від 8% до 20% населення), то школу цивілізованого життя, поваги до людської особи, в тому числі до самих себе, проходив досить значний відсоток населення.

Ідеали рівності, свободи та поваги до гідності людини панували і в  Запорізькій Січі, звідки в роки національно-визвольної війни 1648-1694 рр. вони поширилися по всій Україні, стали  могутнім чинником народного руху. На звільненій козаками території було створено оригінальну систему суспільно-політичного управління, яка базувалась на засадах виборності органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ - рад різних рівнів. Це дає підстави твердити, що в українській державності була започаткована майбутня республіканська форма правління та кардинально змінений правовий статус основної маси населення. Було утворено умови для відновлення колишніх національних, релігійних і економічних прав. Більша частина феодально-залежних селян стає вільними людьми. Особисту волю одержали і більшість городян, оскільки міста вийшли з-під феодальної влади. Українська шляхта і козацька верхівка отримали багато пільг і привілеїв. Але згодом з'ясувалось, що задовольнити інтереси панівної верхівки неможливо без повернення до кріпацтва, і тому українські феодали користувалися будь-якою нагодою, щоб обмежити права і вільності селян. Внаслідок цього останні знову потрапили у кабалу. Отже, у черговий раз про права, свободи і гідність людини стало можливим говорити лише стосовно окремих верств населення України.

За Переяславською угодою (8 січня 1654 р.) та Березневими статтями (27 березня 1654 р.) українські землі переходили під протекторат московського царя, але Гетьманщина (так називали політичну організацію, що склалася на території звільненої України) залишалася окремим державним організмом з власним політичним і правовим устроєм, адміністрацією, судами, військом, фінансами. Проте Росія, починаючи вже з 1654 р., намагається обмежити права і вільності України, а згодом бере курс на зведення її статусу до рівня звичайної провінції імперії. Ось чому в цей час провідною ідеєю, яку відстоювали українські гетьмани, стає збереження «давніх прав, даних від великих князів литовських і королів польських». У всіх україно-московських договорах, в яких визначався правовий статус України та її відносини з Росією (Березневих статтях 1654 р., Переяславських статтях 1659 р., Батуринських статтях 1663 р., Московських статтях 1665 р., Глухівських статтях 1669 р., Конотопських статтях 1674 р., Коломацьких статтях 1687 р., Решетилівських статтях 1709 р., «Рішительних пунктах» 1728 р.), підкреслювалося, що за українськими козаками і шляхтою зберігаються їх права, вільності і привілеї, гарантуються станові права духовенству і міщанам.

Вершиною козацького нормотворення  вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р. У різних історико-правових джерелах цей документ називають по-різному - Бендерська конституція, «Конституція прав і свобод Війська Запорізького», договір між запорожцями та гетьманом Малоросії та ін. В цьому документі одержали відображення вимоги, які висувались козацтвом до всіх гетьманів з часів І.Виговського (1657 - 1659 рр.) і всіх московських царів з часів Олексія Михайловича (1645 -1676 рр.) і стосувалися, в першу чергу обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців, утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувалися податкові стягнення, встановлювалося непорушне правило захисту жінок - вдів козаків, їх дружин, дітей-сиріт; на гетьмана покладався обов'язок - забезпечувати дотримання непорушних громадянських вільностей. Ця Конституція реальної сили так і не набула. Вона залишилася в історії лише як оригінальна правова пам'ятка, в якій зроблена спроба закріпити нову, відносно демократичну модель державного ладу України у разі приходу до влади «гетьмана-емігранта».