Розвиток прав людини в Україні

Наступним кроком у розвитку прав і свобод людини на теренах України  були селянська, земська, міська, судова, військова та інші реформи, проведені в Російській імперії в 60-70 - рр. XIX ст. Вони принесли особисту свободу колишнім кріпакам, розширили їх правоздатність, у вигляді земств та міських дум заклали основу місцевого самоуправління, започаткували низку демократичних змін у здійсненні правосуддя (безстановість, незалежність, змагальність, гласність, право на захист тощо), піднесли роль особистості у багатьох інших сферах державного і громадського життя.

Певні прогресивні зміни в сфері прав і свобод людини були досягнуті в роки Першої російської революції 1905-1907 рр. Царським маніфестом від 17 жовтня 1905 р. було проголошено «непорушні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок». Влада монарха помітно обмежувалася представницькою установою - Державною думою, до складу якої входили і депутати від України. Склалися передумови для перетворення Росії на конституційну монархію. У країні вперше з'явилися легальні політичні партії, профспілки та інші громадські організації, ліберальні та радикально-опозиційні газети та журнали. Але до цього слід згадати, що зазначені реформи і досягнення у сфері прав людини були здобуті трудящими у ході революційних боїв і мали для царизму вимушений характер. Для законодавства про особисті права характерними були половинчатість і підпорядкованість їх використання вимогам, які робили ці права нереальними, поруч з кожним проголошеним демократичним правом чи свободою встановлювалися численні умови і обмеження, які часом зводили його майже нанівець.

Українська політико-правова думка  знайшла своє відображення у програмних документах перших партій (Українська радикальна партія, Революційна українська партія (РУП), Народна українська партія (НУП), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДПП) та ін.). Майже всі вони перейняті повагою до особистої свободи людини, спрямовані на забезпечення недоторканності особи і житла, свободи совісті, слова, друку, зборів, спілок та інших демократичних прав і свобод. Наприклад, в програмі УСДРП проголошувалися: свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків; недоторканність особи, житла і листування; права вільного переїзду, знищення паспортів, повної свободи підприємництва і розпорядження своєю власністю; знищення усяких привілеїв класів, верств, походження, статі, релігії і націй; рівноправність всіх мов у школах, судах, у крайових, громадських і державних інституціях; виборність і незалежність суддів; знищення смертної кари та ін. Українська партія соціалістів-революціонерів домагалася «повної рівноправності всіх громадян України без різниці стану, статі, народності і релігії, скасування всіх станових відмінностей і привілеїв; встановлення повної свободи думки, сумління (релігії), усного й друкованого слова (преси), зібрань, товариств, спілок, страйків; установлення без особливого судового розпорядження повної недоторканності особи, помешкань і листування, повного забезпечення національних прав національних меншин; самоуправи і повного самоврядування для громад, міст, повітів і окремих українських земель (провінцій); виборності і замінності всіх державних і місцевих урядників; цілковитого скасування смертної кари, каторги і довічної тюрми» та ін. У програмі Української партії самостійників-соціалістів був спеціальний розділ - «Декларація прав українського народу», в якому теж давався широкий перелік прав і свобод.

Ідея прав і свобод людини знаходить  своє відображення в поглядах багатьох українських мислителів. Прикладом  може бути Михайло Драгоманов, який в останній чверті XIX ст. розробив конституцію суспільства, що ґрунтувалася на ідеї асоціації гармонійних особистостей. У конституційному проекті М. Драгоманова «Вільна спілка» проголошується примат людини, її прав і свобод між державою і суспільством. Спираючись на досягнення міжнародної конституційної думки, а подекуди і анархістські вчення, мислитель досить критично ставиться до унітарних державних структур, республіканського централізму, крайнощів націоналізму, які, на його погляд, призводять до примусу особистості, насильства над людиною, обмеження її прав і свобод. Саме людина для мислителя - основа основ соціального устрою, найвища цінність, гарантами прав якої може бути лише вільна асоціація (громада), а не держава, конфедерація типу швейцарської або федерація за зразком США чи Англії.

Головна ідея конституційного проекту, розробленого Драгомановим - перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де з українців створюється  громада «Вільна спілка», її найважливішим  завданням є забезпечення політичних свобод, прав людини і громадянина, недоторканність тіла для ганебних покарань і смертної кари; недоторканність особистості й помешкання без судової постанови, свобода вибору місця проживання, свобода слова, друку, зборів, товариств і спілок; право на звернення до владних структур, на володіння зброєю, на звернення до суду для захисту своїх інтересів, на опір незаконним діям чиновників; рівність усіх перед законом. Згідно з проектом конституції права людини і громадянина могли бути обмеженими лише під час війни, але й за воєнного становища цивільні особи мали підлягати юрисдикції лише загальних судів. Охорона прав громадян покладалася на мирових суддів, які могли застосовувати для цієї мети військову силу.

Подальшого розвитку гуманістичні політико-правові концепції Драгоманова набули у працях Михайла Грушевського, зокрема в його конституційному проекті, викладеному в травні 1905 р. у статті «Конституційне питання і українство в Росії». Цим проектом передбачалося право українців на українське громадянство, рівноправність жінок і чоловіків, забезпечення особистої свободи людини, відокремлення церкви від держави тощо. Українська мова визнавалася офіційною, але і всі інші вживані в Україні мови проголошувалися вільними.

Напередодні Лютневої революції 1917 р. у вітчизняній науці та політичній практиці під впливом соціалістичних ідей дедалі більше уваги приділялося питанню про роль соціально-економічних прав людини. Про значення цих прав у майбутньому суспільстві, ще в 1906 р. писав у своїй праці «Держава правова і соціалістична» відомий український філософ і правознавець Б.О. Кістяківський. Лютнева революція 1917 р. створила сприятливі умови для практичного здійснення багатьох теоретичних положень, що входили у концепцію прав людини в тогочасному розумінні. У документах тимчасового уряду народові обіцялася свобода слова, друку, спілок, віросповідань, право на участь у виборах до вищої представницької установи країни, вибори органів місцевого самоврядування на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування та ін.

Період визвольних змагань 1917-1920 рр. характеризувався пошуком найоптимальніших форм державно-правового розвитку України. Питання надання і забезпечення прав і свобод людини і громадянина  знайшло відображення і Універсалах  Центральної Ради і в Конституції УНР від 29 квітня 1918 р., де проголошувався широкий їх перелік. У Конституції УНР, наприклад, цим питанням був спеціально присвячений другий розділ, який так і називався - «Права громадян України». У восьмому розділі чітко визначалося, за яких обставин права і свободи можуть бути обмеженими. Більш чи менш категорично зазначені права декларувалися і в документах Гетьманату Павла Скоропадського («Грамота до всього українського народу» (29.04.1918 р.), «Закон про тимчасовий державний устрій України» (29.04.1918 р.), Директорії («Декларація Української Директорії» (14.12.1918 р.), «Універсал Трудового Конгресу України» (28.01.1919 р.), і ЗУНР («Відозва Української Національної Ради» (01.11.1918р.). Більш того, проблема надання (забезпечення прав і свобод людини і громадянина в цей час вийшла за межі політико-правових вимог і стала перетворюватися на реальну справу. Проте у праві мало не кожного режиму, що панував тоді в Україні, демократичні цінності конкурували з потягом до авторитаризму, гуманістичні ідеали - з узаконенням репресій проти політичних супротивників. Все це зменшувало ефективність тих демократичних перетворень, що відбувалися в країні.

Жовтневий переворот, прихід до влади більшовиків і запровадження  соціалістичних ідей збагатили традиційні уявлення про права людини. Вже в ухваленій у січні 1918 р. III Всеросійським з'їздом Рад Декларації прав трудящого і експлуатованого народу виразно наголошувалося на необхідності вирішення соціально-економічних питань як неодмінної передумови створення світлого майбутнього для трудящих, її положення тривалий час залишалися концептуальною основою щодо прав людини і знайшли відображення в усіх чотирьох конституціях України (1919, 1929, 1937, 1978 рр.), які приймалися за часів Радянської влади. Всі ці конституції закріплювали різний правовий статус особи, обсяг її прав та свобод. Це дає можливість простежити динаміку становлення і розвитку прав і свобод людини з точки зору правового статусу особи. Вже в Конституціях Радянської України 1919 і 1929 рр. було закріплено значно ширший, ніж традиційний, перелік прав людини і громадянина. Найбільш повним він був у Конституції УРСР 1937 р., заснованій на союзній Конституції 1936 р. Ця Конституція закріпила широку гаму прав і свобод, провідне місце серед яких посідали: економічні права (право на особисту власність та її спадкування, право на працю, право на відпочинок); соціальні права (право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, втрати працездатності); культурні права (право на освіту); політичні права (свобода слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій, совісті, право на об'єднання в громадські організації); особисті права (недоторканність особи та житла, таємниця листування); виборчі права (закріплювалися окремим розділом).

Проте трагедія України, як і інших радянських республік, полягала у тому, що правильні ідеали стосовно прав і свобод погано узгоджувалися  з тогочасною дійсністю. Наприклад, ті ж свободи слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і  демонстрацій в умовах тоталітарної системи були просто неможливі. В той час, коли проводилися незаконні обшуки і арешти, здійснювалися масові репресії, в Конституції урочисто проголошувалась недоторканність особи, житла та ін. Конституція була побудована так, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед її 13 розділів розділ про права і обов'язки громадян займав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи в цій Конституції розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення мети - побудови сталінської моделі соціалізму. Отже, реальна практика сталінщини перекреслювала демократичність Конституції УРСР 1937 р. і реалізацію проголошених в ній прав і свобод.

За вагомий внесок у розгром фашизму Україна  отримала широке визнання і авторитет на міжнародній арені, стала у 1945 р. одним із фундаторів ООН, неодноразово обиралася членом її головних органів, комітетів та комісій. Як суб'єкт міжнародного права і міжнародних відносин наша країна спрямовувала свої зусилля на вирішення багатьох проблем і, в тому числі, на забезпечення прав і свобод людини. Зокрема, на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членом Економічної і соціальної ради ООН, у 1947 р. стала членом Економічної комісії для Європи, у 1948-1949 рр. і у 1984-85 рр. обиралася тимчасовим членом Ради безпеки ООН. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах були схвально прийняті і реалізовані. Саме за ініціативою української делегації у 1948 р. на конференції в Сан - Франциско комітет, який очолював глава делегації України Д.Мануїльський, сформулював преамбулу, цілі і принципи Статуту ООН. На його пропозицію до цього документа було включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини.

Активну участь брала Україна і в підготовці та прийнятті важливих міжнародно-правових документів у галузі прав і свобод людини. Так, конкретні пропозиції української сторони були враховані і знайшли відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародній конвенції про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього тощо.

Після Другої світової війни  на тлі гуманізації міжнародного життя і офіційного засудження сталінщини проблема прав і свобод людини в нашій країні набула першорядного значення. Сприяли цьому і ті зобов'язання, які взяли на себе перед міжнародним співтовариством СРСР і Україна як члени ООН.

Конституція УРСР 1978 р. вигідно відрізнялася від попередніх радянських конституцій як за структурою, так і за обсягом закріплених прав і свобод. У ній статусу особи було присвячено два розділи (5 і 6), в окремому розділі регулювалися основні принципи громадянства, визначався статус іноземців та осіб без громадянства на території України, встановлювалися рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок.

Основним правам, свободам і обов'язкам громадян також був  присвячений цілий розділ (ст. 37-67), де проголошувалась повнота прав громадян в усіх основних сферах. У ст. 37, зокрема, зазначалося, що громадяни УРСР мають усю повноту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод, проголошених і гарантованих Конституцією СРСР, Конституцією УРСР та законами. Проголошувалася можливість розширення прав і свобод громадян у ході реалізації програми розвитку суспільства. В той же час, не повністю було враховано стандарти прав людини, закріплені в міжнародно-правових актах, учасницею яких була УРСР.

У системі прав і свобод пріоритет надавався соціально-економічним та культурним правам. Практично саме ця категорія прав найбільш реально втілювалася в житті. Це, передусім, право на працю, відпочинок, охорону здоров'я, на житло, право користуватися державною власністю, право особистої власності, яке мало дещо обмежений характер. Серед культурних прав проголошувалося право на освіту, що забезпечувалося безоплатністю усіх видів освіти і загальнообов'язковою середньою освітою, право на користування досягненнями культури, свобода наукової, технічної і художньої творчості.

Політичним, громадянським  та особистим правам і свободам, як і в попередніх радянських конструкціях, відводилася другорядна роль. До цієї категорії прав і свобод належали: право брати участь в управлінні державними і громадськими справами; право вносити пропозиції в державні органи і громадські організації, критикувати недоліки в їх роботі; свобода слова, друку, зборів, мітингів, походів і демонстрацій. До особистих прав належали недоторканність особи і житла, охорона державою особистого життя громадян, таємниця листування тощо. Новим серед особистих прав було закріплення права громадян оскаржувати дії посадових осіб державних і громадських органів. Скарги мали розглядатися у порядку і строки, встановлені законом. Дії посадових осіб, вчинені з порушенням закону, могли бути оскарженими в суді.

Конституція УРСР 1978 р. поряд  із закріпленням прав та свобод передбачала  також закріплення широкого кола обов'язків, що було нетрадиційним на той час для конституцій більшості країн світу. У ній також вперше у вітчизняній практиці були виключені право на охорону здоров'я, на житло, користування досягненнями культури, свобода наукової, технічної та художньої творчості, право на оскарження в суді дій посадових осіб, державних і громадських організацій тощо. Проте ці та інші положення Основного закону не враховували реалій суспільного розвитку і не відповідали їм. Більшість з них мали декларативний характер. Наприклад, в Конституції відзначалося, що вся влада в Українській РСР належить народові (ст. 2). Проте насправді народ був відчужений від участі в управлінні державними і суспільними справами, а представницькі органи відтіснив апарат, який все більше бюрократизувався. УРСР була псевдонародною державою. Конституція УРСР проголошувала широке коло прав і свобод громадян, однак механізм їх реалізацій був ненадійним, а то і взагалі відсутній. Для реалізації найбільш суттєвих соціально-економічних прав, наприклад права на житло або на охорону здоров'я, явно бракувало коштів, бо у фінансуванні соціальної сфери продовжував діяти започаткований ще в 20-ті роки залишковий принцип.