Розвиток прав людини в Україні

Оскільки дії влади  досить часто суперечили міжнародним  нормам і внутрішньому законодавству  у галузі прав людини, в СРСР і  в Україні ще в 60-ті роки зародилося вогнище дисидентського правозахисного руху.

У вересні 1965 р. під час  презентації у київському кінотеатрі «Україна» картини С. Параджанова  «Тіні забутих предків» із критикою арештів правозахисників та вимогою  припинити зневажання прав людини виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл. Під листом на їх захист підписалися 140 присутніх. Петиційна кампанія стала однією з форм правозахисного руху в УРСР. Листи-протести йшли не лише із столиці України, але й з обласних центрів.

Серед тих, хто підписувався, так званих «підписантів», було кілька сот представників української інтелігенції: І. Світличний, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, З. Франко, А. Горська та ін.

Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених  ними книг, статей, відозв, що викривали політику властей.

Через «самовидав» громадськість  республіки, СРСР, закордону познайомилась  з роботами В. Чорновола «Правосуддя  чи рецидив терору», «Лихо з розуму», В. Мороза «Репортаж із заповідника  ім. Берії», «Хроніка опору», «Серед снігів»  та ін.

Першою в СРСР загальною організацією, що виступила на захист прав людини була ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої входили харків'янин Г. Алтунян (в 1969 р. його заарештували) та киянин Л. Плющ (на початку 70-х років його заарештували і відправили до психіатричної лікарні Дніпропетровська).

У 1967 р. в структурі  КДБ створюється спеціальне «п'яте  управління», на яке покладено обов'язки по боротьбі з «ідеологічними диверсіями», а по суті, із інакомисленням. Крім системи  тюремно-табірних закладів, на захист тоталітарного режиму була кинута каральна медицина. Найбільш небезпечних державних «злочинців» (насправді ж борців з порушенням прав людини), яких важко було звинуватити в порушенні відповідних статей кримінального кодексу, радянський режим став ув'язнювати в психіатричні лікарні спеціального типу. Серед цих лікарень виділялася Дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну в'язницю.

Жертвами тюремно-психічного терору стали такі борці за права  людини, як: П. Григоренко, Л. Плющ, М. Плахотнюк, В. Рубан, Й. Тереля, М.Ковтуненко та інші відомі дисиденти.

У 1972-1982 рр. прокотилася  друга хвиля арештів. У ці роки заарештували І. Світличного, В. Стуса, Є. Сверстюка, В. Чорновола, Н.Світличну, І. Калинець, С. Параджанова, І. Дзюбу  та інших, хто протестував проти порушень прав і свобод людини та громадянина. Вони вважалися особливо небезпечними злочинцями.

У 1975 р. СРСР підписав Хельсінські  угоди про права людини, проте  в УРСР продовжували ігноруватись особисті права й свободи, порушувалась законність. У відповідь на це у листопаді 1976 р. в Києві виникла група виконання Хельсінських угод (Українська Гельсінська спілка) - перша легальна правозахисна організація в опозиційному русі України. Членами її були М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович, О. Мишко, О. Тихий та ін. Упродовж 1976-1985 рр. до УГС вступило 36 осіб.

Програмними документами  УГС були «Меморандум» та «Декларація  Української громадської групи  сприяння виконанню Гельсінських угод», автором яких був М. Руденко.

У декларації Української  Гельсінської Спілки зазначалася необхідність:

- сприяти ознайомленню  широких кіл української громадськості  з Декларацією прав людини;

- сприяти виконанню  статей Принципового Акта з  питань безпеки і співпраці в Європі;

- домогтися, щоб на  всіх міжнародних нарадах, де  мають обговорюватися підсумки  виконання Гельсінських угод, Україна  як суверенна держава була  представлена окремою делегацією;

- з метою вільного  обміну інформацією та ідеями  в сфері прав людини домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

У Декларації проголошувалося, що в своїй роботі спілка керується  не політичними, а лише гуманітарно-правовими  мотивами і свою головну мету вбачає в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні. Діяльність УГС полягала у збиранні матеріалів про порушення прав людини, у виступах на захист політв'язнів, у підтримці зв'язку з російськими правозахисниками (А. Сахаровим, Ю. Орловим), домаганнях, щоб Загальна Декларація прав людини стала основним правовим документом у відносинах між Особою і Державою в Україні.

Однак вже у 1977-1978 рр. ряд  членів групи - М. Руденко, О. Тихий, М. Маринович, М. Матусевич - були заарештовані. Емігрували з СРСР П. Григоренко, Н. Світлична, Н. Строката. В цілому, упродовж 70-х років кількість учасників правозахисного руху зросла, що стало реакцією, насамперед, інтелігенції на посилення консерватизму брежнєвського керівництва.

Ланцюг арештів правозахисників  продовжувався аж до початку перебудовчих процесів в середині 80-х років. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин. На початок 80-х років дисидентський рух в України було практично придушено. Головними причинами цього була відсутність у дисидентів чіткої політичної програми та масової підтримки. Бракувало належної організованості. Важливою причиною припинення опозиційного руху став адміністративний тиск, репресії ідеологічної та каральної державної машини. Особливу роль відігравали КДБ, міліція, прокуратура, суд. Але справа дисидентів-правозахисників не пропала. Вони відкрили Україну світові. Завдяки їхній діяльності визрівала ідея про вихід України з СРСР. Розроблені дисидентами принципи багато в чому є залпом засади сучасного державотворення.

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права і свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.

У Декларації про державний  суверенітет України від 16 липня 1990 р. і у зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» 5 грудня 1991 р. наголошувалося на тому, що до сім'ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету реальне забезпечення прав, свобод людини і громадянина і зобов'язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини. Перші законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали жодних сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутися до законів України «Про власність» (07.03.1991 р.), «Про підприємництво» (07.02.1991 р.), «Про свободу совісті та релігійні організації» (23.04.1991 р.), «Про об'єднання громадян» (16.06.1992 р.), «Про національні меншини в Україні» (25.06.1992 р.), «Про інформацію» (02.10.1992 р.), «Про біженців» (02.10.1996 р.), «Про Правовий статус іноземців (04.02.1994 р.), «Про звернення громадян» (02.10.1996 р.) та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності нашої держави є захист і всебічне забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійового механізму їх реалізації.

Суттєво вплинуло на подальший  розвиток прав і свобод людини і  громадянина в Україні її прийняття 9 листопада 1995 р. у члени Ради Європи. Україна, ставши членом цієї організації, приєдналася до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини та взяла на себе конкретні зобов'язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього, членство в Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції - основного закону нової демократичної держави.

Конституція України 1996 р. стала взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і  громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні.

Людина, її життя, честь  і гідність, недоторканність і  безпека визнані в Конституції (ст. 3) найвищою соціальною цінністю. Права  і свободи людини є змістом  і спрямованістю діяльності держави. Остання, згідно з Конституцією, відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина присвячено спеціальний другий розділ. Він є одним із найважливіших в Конституції і містить близько третини її статей.

Чинна Конституція імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні соціальні і культурні права та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, які ратифіковані Україною і є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, справжнім «людським виміром», мірою людської гідності. Певною мірою цей комплекс узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами № 2, 3, 8, 11 до цієї Конвенції, підписаними від імені України. Це дає підстави для висновку, що в Україні перебудовується вся правова система; права і свободи людини і громадянина визнані неодмінними засадами нового конституційного ладу.

Чинна Конституція України  вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод в усіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина. Такий підхід повністю відповідає сучасній теорії конституційного права.

Новий Основний Закон  України значно розширив коло конституційних прав і свобод, передбачивши низку  їх нових видів, істотно збагатив зміст тих, які були закріплені в  попередніх конституціях України. Так, у ньому вперше передбачено такі важливі права і свободи, як право на життя (ст. 27), на інформацію (ст. 34), приватної власності (ст. 41), на підприємницьку діяльність (ст. 42), на страйк (ст. 44), на достатній життєвий рівень (ст. 48), свободу пересування, вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України і повертатися в Україну (ст. 33) тощо.

Як показав час, що минув після прийняття Конституції  України, проголошені в ній права  і свободи набувають все більшого реального наповнення. Так, завдяки  їх реалізації в Україні скасовано смертну кару, утворилося більш сотні політичних партій, формується громадянське суспільство.

Конституція всебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм їх забезпечення і охорони. Про це свідчить система конституційних нормативно-правових гарантій прав і свобод, невідчужуваності і непорушності прав і свобод, їх невичерпності, неприпустимості скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Одним із найбільших і  найвагоміших досягнень у справі гарантування прав і свобод є передбачена Конституцією система організаційно-правових гарантій, серед яких особливе значення відводиться Президентові України, Верховній Раді України, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, судам, прокуратурі, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.

Поряд з національними  гарантіями прав і свобод Конституція  передбачає можливість використання і  міжнародно-правових гарантій. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен  має право після використання всіх можливих національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна.

Додатковою гарантією  прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких приєдналася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Відтепер громадяни України мають можливість звертатися щодо захисту порушених їх прав до Європейського суду з прав людини. До того ж, приєднавшись у 1990 р. до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.

У ст. 8 Конституції України  юридичне ліквідовано всі нормативні перешкоди на шляху до забезпечення прав і свобод людини і громадянина. В ній, зокрема, проголошено, що норми Основного Закону є нормами прямої дії. Завдяки цьому можливе звернення до суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції і воно належним чином гарантується навіть у разі відсутності інших нормативних правових актів.

Конституцією України  передбачено також створення  і закріплення дійового механізму  захисту прав і свобод людини. Це стосується, головним чином, організації  і здійснення державної влади  на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6). Саме на судову владу покладається функція захисту конституційних прав і свобод. До того ж, за чинною Конституцією, каральна функція суду поступається функції правозахисній, праворегулюючій. Згідно з чинним законодавством рішення про надання санкцій на арешт, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у здійсненні злочину, а також щодо проведення огляду та обшуку житла або іншої власності особи приймаються виключно судами України.

Важливими ланками в  механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні є Конституційний Суд України та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Детальний аналіз другого  розділу Конституції України - «Права свободи та обов'язки людини і громадянина» свідчить про те, що є потреба  у прийнятті щонайменше семи нових законів у сфері прав людини. Головним серед них має стати закон про права громадянина України, в якому необхідно передбачити ті права і свободи, які не знайшли відображення в Основному Законі, адже у ч. 1 ст. 22 Конституції передбачено, що права і свободи людини та громадянина, закріплені в ній, не є вичерпними.