Государство

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а  фактично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Конфедерація  — це такий союз держав, які добровільно об'єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, економічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної території, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тимчасовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких державних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державному примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприклад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Російська імперія.

6

Теорія  поділу гілок влади. Від типу держави багато в чому залежить і система влади. Співвідношення різних гілок влади викликало і викликає активне обговорення. Ще в ХУІІІ ст. Д. Локк і Ш. Монтескьє висунули теорію щодо того, що для існування і функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча і судова влада. Це створює систему «стримувань і противаг» проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею.

Носієм законодавчої влади в демократичному суспільстві  є парламент – вищий, представницький  державний орган.

Виконавчу владу здійснюють – президент, уряд, міністерства і  відомства, державно-адміністративні установи, урядові комісії та комітети, бюрократичні установи. Їх основними функціями є організація та здійснення внутрішньої і зовнішньої діяльності держави, забезпечення  втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини.

Судова влада складається з незалежних судів, підпорядкованих тільки закону. Їх існування є необхідною умовою реалізації принципу поділу влади, покликаного запобігати можливості змови або протистояння двох інших гілок влади. Головний суспільний сенс існування судових органів - це здійснення правосуддя.

Вперше така система  розподілу влади була задекларована  в Конституції США (1787). Принцип  поділу влади зафіксований в більшості  сучасних країн. Але в залежності від форми правління, типу політичного  режиму, національних традицій тощо, структура та ступінь поділу влади може змінюватись. Так, виконавчу владу в залежності від форми правління може очолювати як президент,  прем’єр-міністр, так і монарх. В багатьох країнах окрім цих трьох гілок влади є так звана «президентська вертикаль» (зокрема в Україні), коли у президента є повноваження на особисте призначення голів місцевих адміністрацій, через яких він здійснює додатковий вплив на суспільство. Зараз в демократичних суспільствах багато говорять про «четверту владу» - тобто засоби масової інформації. Французький соціолог Р. Арон вказує, що влада не є глобальним монолітом, вона розпорошена серед численних суб’єктів і інститутів.

Розглянемо структуру  і функції кожної з гілок влади  більш детально. Судовій владі відводиться роль арбітра у конфліктах між громадянами та контролера за виконанням законів, діями представників державних органів. Судова влада покликана не допускати неправомірних дій держави щодо її громадян. Правосуддя забезпечує дотримання прав і свобод громадян та захист їх у випадку порушення, є гарантом законності й порядку у суспільстві. Значення судових органів у сучасних державах полягає ще й у тому, що вони виступають своєрідним регулятором стосунків у суспільстві.

 Виділяються дві основні моделі судових систем: європейських країн, що історично зазнали впливу римського права і будуються на писаних законах, та система країн загального або англо-американського права (Велика Британія, США, Канада та інші країни, правові системи яких будувалися під впливом британської моделі.

Ознаки і функції судової  влади. Сутність правосуддя полягає у здійсненні функції правосуддя, яка зумовлена передусім наявністю конфліктів в суспільстві і прагненням держави захистити від будь-яких посягань сталий правопорядок. Це роблять суди у порядку кримінального, цивільного та інших видів судочинства. Судові органи виконують також функцію контролю за законністю й обгрунтованістю рішень, прийнятих представниками державних органів. Основними ознаками  судової влади є її винятковість, самостійність, повнота, законність, незалежність.

 Судова система України  будується за принципами територіальності і спеціалізації, а судочинство здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. Судова  система діє на засадах гласності, змагальності, можливості касаційного і апеляційного оскарження, обов’язковості рішень суду.

              Демократична система державного правління асоціюється насамперед з діяльністю представницько-законодавчого органу влади – парламенту. Парламент — це виборний і колегіальний вищий орган держави, що представляє інтереси громадян і, діючи від їхнього імені, ухвалює закони. Однак у різних країнах «парламенти» мають інші офіційні назви, що віддзеркалюють національну політичну традицію й лексику: законодавчі збори (асамблея), національні збори, народні збори, державні збори, верховна рада, конгрес, меджліс, федеральні (союзні) збори, палата представників (депутатів), бундестаг, фолькетинг, альтинг, стортинг, риксдаг, кортеси. Всі ці назви так чи інакше вказують на головні ознаки демократичної законодавчої влади — її представницький та колегіальний характер. Узагальнено, для позначення поняття «найвищий представницький і законодавчий орган держави» в науковій та політичній літературі використовують терміни «законодавче зібрання», «парламент», «легіслатура». Легіслатура якоїсь країни — це ієрархічна низка установ — від муніципальних рад, які є законодавцями в межах своєї території й компетенції, до найвищого в державі законодавчого органу — парламенту. Парламентські комітети, партійні фракції та депутатські групи теж входять до основних компонентів законодавчої структури. Серед функцій законодавчої влади зокрема, такі: представництво інтересів громадян, законотворчість, призначення на посади й формування державних органів, контроль за діяльністю виконавчої влади, надання інформації громадянам про суть питань, включених до порядку денного публічної політики.

Практика  законотворення представниками народу відповідає таким принципам сучасної демократії, як суверенітет народу, поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову, представницьке правління, верховенство закону. В демократичній державі саме закони, а не особиста воля можновладця чи постанова якоїсь партії мають найвищу й обов'язкову силу. За допомогою законів здійснюється керівництво життям суспільства, управління спільними справами та розв'язання існуючих проблем.

 За тоталітарного  режиму, коли державна влада є  майже абсолютною, фактичним джерелом законодавства виступає олігархічна група («партія»). В цьому випадку закон відображає майже виключно волю (або сваволю) цих правителів, і його дія спрямована лише в одному напрямку — від державної влади на суспільство. Для деяких видів авторитарних режимів характерна абсолютизація законодавства — прагнення регламентувати по можливості усі, навіть найдрібніші аспекти діяльності суспільства. За таких умов право як свобода людини щось робити чи чогось не робити є похідною від закону: громадянинові дозволяється робити лише те, що дозволено законодавством. Правом формувати й змінювати законодавство в такому суспільстві користується, крім офіційного законодавчого органу, й виконавча влада. Демократія, не заперечуючи важливості існування державних законів і необхідності їх дотримання всіма членами суспільства, залишає індивіду широку свободу вибору способів і напрямів діяльності.

Законодавча влада сучасної України представлена головним чином  Верховною радою. Конституція України 1996 р. частково усунула суперечності в організації державної влади, утвердивши президентсько-парламентську модель управління. Згідно поправкам до Конституції від 2006 року  Україна стала переважно парламентсько- презідентською.  До складу Верховної Ради входить 450 депутатів, яких обирають безпосередньо виборці строком на 4 роки. Народним депутатом України може бути громадянин України, не молодший 21 року на день виборів, який володіє виборчим правом і постійно проживає в Україні. Повноваження Верховної Ради України за їх сутністю і призначенням можна поділити на декілька груп. Серед них найважливішими є такі: законотворення, визначення засад політики держави та програм суспільного розвитку, формування державних органів, організація адміністративно-територіального устрою країни, здійснення зовнішніх функцій держави, бюджетні та контрольні функції, призначення на посади й формування державних органів. У сфері міжнародних відносин і безпеки держави Верховна Рада має повноваження приймати рішення стосовно визначення основ і головних напрямків зовнішньої політики. До повноважень Верховної Ради належить визначення складу Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції про недовіру уряду, що може привести до  його відставки.

Виконавча влада є найбільш видимою інституцією політичної системи суспільства, діяльність якої безпосередньо пов'язана з повсякденним життям громадян. Виконавча влада не лише втілює в життя політичні рішення, а часто ще й ініціює та організовує їх ухвалення. Компетенція виконавчої влади охоплює практично усі сфери суспільного життя — економіку, науку, освіту, культуру, охорону здоров'я, соціальну сферу, національну безпеку і громадський порядок, оборону й зовнішні відносини. Виконавча влада акумулює значні людські, матеріальні, фінансові, силові, інформаційні ресурси для розв'язання задач, що виникають, для управління повсякденним життям спільноти, задоволення потреб громадян — для здійснення державної політики. З інституційної точки зору виконавча влада — це цілісний комплекс державних установ, які здійснюють владно-політичні та владно-адміністративні функції на центральному (уряд) та місцевому рівнях, мають загальну, галузеву та локальну компетенцію. Ці установи ще називають «апаратом державного управління».

Розрізняють центральні (загальнодержавні) та місцеві органи виконавчої влади. Центральні органи — міністерства, відомства — забезпечують розробку і втілення в життя загальнодержавних програм, виконання законів, нагляд за нижчими органами виконавчої влади. Для здійснення цих завдань міністерства та центральні відомства можуть мати місцеві та/або регіональні представництва. У деяких країнах (США, більшість країн Латинської Америки) кількість міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади обмежена законом (найчастіше на рівні 20-25). Але в більшості держав це питання вирішується залежно від безпосередніх потреб управління, а часто й від політичної кон'юнктури. Місцеві органи державної виконавчої влади створюються на регіональному (провінції, області тощо), рідше — на проміжному (райони, департаменти тощо) та місцевому рівнях. Їх завданням є забезпечення виконання загальнодержавних програм на місцях, розв'язання безпосередніх проблем життя громад, а також нагляд за законністю рішень органів місцевого самоврядування та регіонального самоуправління.

Улаштування виконавчої влади у різних державах має різні форми. Значна роль у здійсненні виконавчої влади в будь-якій державі належить уряду. Глава держави традиційно уповноважений робити кадрові призначення. Ось чому главу держави можна віднести до виконавчої гілки влади. В сучасній політичній практиці виділяють три головні моделі виконавчої влади: парламентська, президентська і змішана. За парламентської форми державного правління глава держави (монарх чи президент) виконує здебільшого функцію представництва цілої нації, його керівництво виконавчою владою є суто номінальним. Практичне ж керування виконавчою владою тут здійснює глава уряду. До характерних ознак цієї моделі організації й управління виконавчою владою можна віднести: колегіальність уряду, наявність поста прем’єр-міністру, що є ключовою політичною фігурою; термін повноважень уряду не є чітко визначеним, уряд відповідальний перед законодавчим органом, прем'єр та більшість міністрів звичайно є членами законодавчого органу; політичні рішення виробляються як безпосередньо урядом, так і в надрах партій, що у ньому представлені, а відтак вдається досягти згоди виконавчої та законодавчої гілок влади. Справа ж виборців оцінити результати цієї політики й голосувати „за чи проти”  відповідної партії (коаліції) на наступних виборах.

Визначальною  рисою президентської моделі є поєднання в особі президента посад глави держави та керівника виконавчої влади. Члени уряду є лише «агентами» глави держави, які допомагають йому у здійсненні виконавчої влади. Характерними ознаками є: глава держави одночасно є главою уряду; його обирають на загальних виборах громадяни; його повноваження мають чітко визначений термін; глава держави не може розпустити парламент; він одноосібно призначає та звільняє найвищих посадовців виконавчої влади; він особисто відповідає за власну діяльність перед конституцією та виборцями; має право законодавчої ініціативи в парламенті. У президентських державах виключена можливість суміщення посад в органах законодавчої та виконавчої влади, жодна посадова особа чи співробітник дорадчого персоналу президента не може одночасно бути членом законодавчого органу. Глава держави самостійно відповідає за діяльність виконавчої влади, одноосібно ухвалює рішення у межах наданої йому компетенції. Аби уникнути загрози президентського волюнтаризму, у США, наприклад, Конгрес може відмовити у підтримці того чи іншого законопроекту президента. В країнах Латинської Америки (зокрема, Бразилії, Перу) президент буває наділений правом видавати укази, що мають силу закону, і так нав'язувати суспільству свою волю в обхід парламенту. Це може бути корисним, якщо в парламенті представлено багато різних партій і важливі рішення не можуть бути швидко ухвалені. Однак такі повноваження створюють передумови для зловживання владою, проведення рішень, диктованих різними лобістськими групами.