Государство

Типовим прикладом «змішаної» форми організації державної влади є Франція. Ознаками «змішаної» форми організації влади є наступне: президент пропонує кандидатуру прем'єр-міністра, яку затверджує парламент, і формує кабінет міністрів; якщо президент і більшість у парламенті належать до однієї партії, глава держави більш-менш самостійно робить урядові призначення й керує виконавчою владою; якщо ж у парламенті домінує інша партія, ніж та, до 
якої належить президент, йому залишаються лише функції формального 
затвердження рішень законодавчого органу; за певних обставин президент може усувати прем'єр-міністра і весь кабінет. Головна перевага «змішаної» форми врядування — поєднання стабільності президентської посади і відповідальності уряду перед парламентом. Головна вада — складність поділу виконавчих повноважень між президентом та прем'єр-міністром.

7

Система організації влади сучасної України. Система влади має наступну структуру. Формально не очолюючи систему органів виконавчої влади, Президент має змогу у разі потреби дистанціюватися від дій уряду та державної адміністрації, залишивши за собою роль «арбітра». Президент України має широкі повноваження в різних сферах державної діяльності, і зокрема у виконавчій владі. Слід особливо підкреслити повноваження Президента на одноосібне звільнення прем'єр-міністра і фактично одноосібне - міністрів, визначальний вплив на рішення уряду, право вносити на розгляд парламенту власні законопроекти як позачергові. Ці повноваження роблять Президента України фактичним керівником виконавчої влади.

Президент України  має власну адміністрацію, що керує консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами й службами. До складу Адміністрації Президента України входять: її глава та його заступники, помічники, радники, консультанти й референти Президента України, постійні представники Президента України у Верховній Раді, в Кабінеті Міністрів та Конституційному суді; головні управління (з організаційної і кадрової роботи та взаємодії з регіонами, з контролю за виконанням актів Президента України, з аналізу та прогнозування внутрішньополітичних питань, з аналізу економічних та соціальних питань, з питань зовнішньополітичної діяльності, державно-правових питань); управління (з питань забезпечення зв'язків з Верховною Радою України, з гуманітарних питань, документального забезпечення та інформатизації, управління справами), які підрозділяються на відділи та сектори; Канцелярія Президента України, прес-служба, служба протоколу, відділи державних нагород, громадянства, помилування, звернень і прийому громадян. При Президентові існує також ряд комісій і спеціальних рад. Конституцією передбачено існування спеціального органу при Президентові — Ради національної безпеки і оборони України. РНБОУ поряд з підконтрольними і підпорядкованими Президентові Міністерством закордонних справ, Міністерством оборони, Службою безпеки України є фактором зміцнення позиції Президента як зовнішньополітичного лідера держави. У багатьох випадках Адміністрація Президента перебирає на себе ухвалення урядових (політичних) рішень. Взаємини між президентськими структурами та Кабінетом Міністрів (урядом) України досить складні, бо Адміністрація Президента України від початку свого існування прагнула зробити виконавчу владу однією з функцій «президентської влади», зробити її залежною від Президента, тоді як за Конституцією Кабмін є вищим органом у системі органів виконавчої влади України. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених статтями 85, 87 Конституції.

До складу Кабінету Міністрів України входять  прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністра України призначає Президент України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Членів Кабінету Міністрів України призначає Президент України за поданням прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів, спрямовує її на виконання Програми діяльності уряду, схваленої Верховною Радою України.

Кабінет Міністрів  України в межах своєї компетенції  видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства, державні комітети та інші центральні органи — відомства, служби, головні управління, агентства, комісії тощо. Центральні органи виконавчої влади побудовані за галузево-функціональним принципом, а керівництво ними здійснюється за принципом єдиноначальності. Існує понад 20 державних комітетів України та державних органів влади, статус яких прирівнюється до державного комітету України, а саме: Вища атестаційна комісія, Головне контрольно-ревізійне управління, Державне казначейство, Державний комітет архівів, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, Державний комітет зв'язку та інформатизації, Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, Державний комітет лісового господарства, Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму, Державний комітет промислової політики, Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації, Державний комітет статистики, Державний комітет у справах охорони державного кордону, Державний комітет з енергозбереження, Державний комітет по водному господарству, Державний комітет по земельних ресурсах, Державний комітет у справах ветеранів, Державний комітет у справах релігій, Національне космічне агентство, Пенсійний фонд.

 Існують також центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, які здійснюють виконавчі, контрольні, наглядові, координаційні та дозвільні функції. До таких органів, зокрема, належать: Антимонопольний комітет України, Державна митна служба, Державна податкова адміністрація, Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, Національна комісія регулювання електроенергетики України, Служба безпеки України, Фонд державного майна України, Центральна виборча комісія та інші. Якщо до перелічених основних відомств додати агентства, інспекції, комісії, комітети, бюро, департаменти, ради, служби, управління і фонди, що виконують функції центральних органів виконавчої влади, то загальна кількість центральних органів виконавчої влади станом на вересень 2000 року перевищить дев'яносто.

Виконавчу владу  в областях і районах, містах Києві  та Севастополі здійснюють обласні і районні, Київська та Севастопольська місцеві державні адміністрації, які утворюються і звітують за територіальним принципом, а функціонують здебільшого за галузевим. Місцеві держадміністрації відповідальні перед Президентом і урядом, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Зараз в умовах передбаченої політичної реформи  система влади України переживає процес трансформації.

8

Правова держава - поняття й основні ознаки

Правова держава - це держава, у якому організація  й діяльність державної влади  в її взаєминах з індивідами і  їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою

Основні ознаки правової держави:

1. Здійснення  державної влади відповідно до  принципу її поділу на законодавчу,  виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство  закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.

4. Зв'язаність  законом рівною мірою як держави  в особі його органів, посадових  осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не  може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам  сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність  держави й особистості:

особистість відповідальна  перед державою, але й держава  не вільно від відповідальності перед  особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура  громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).

Поняття і ознаки соціальної держави

Важливою соціальною рисою вчення про правову державу є його здатність безперервно розвиватися відповідно до потреб суспільного життя. Розпочавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство наприкінці XIX століття закономірно приходить до аналогічних процесів в економічній і соціальній сферах. В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідношення держави й особистості з точки зору виконання державою соціальних обов'язків перед особистістю й суспільством — від повного заперечення таких обов'язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації, так званою «державою нічного сторожа», і до підняття соціально-економічних прав на рівень конституційних соціальною правовою державою. З огляду на це слід зазначити, що формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку й удосконалення вчення про правову державу.

Теоретична конструкція  соціальної держави складається  поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Прагнення пов'язати політику з мораллю, із глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні формулювання цінностей (свобода, справедливість, солідарність), на яких повинна бути заснована ця держава, й визначення цілей (сприяння функціонування громадянського суспільства, досягнення його консолідації тощо), які вона переслідує.

Історія формування концепції соціальної держави налічує п'ять етапів.

Етап передісторії соціальної держави (1800-1880 рр.) знаменний ухваленням політичних рішень, що відкрили шлях до її становлення.

її розбудови (1880-1914 рр.) характеризується формальним започаткуванням терміна «соціальна держава» у працях Ад. Пренса, Г. Ф. Шершеневича, Г. Хеллера та інших, виокремлення у межах внутрішньої політики її самостійного компоненту — соціальної політики, що здійснюється на основі соціального законодавства.

Етап розширення соціальної діяльності держави (1918-1960 рр.) ознаменувався заснуванням двох традицій щодо започаткування конституційної моделі соціальної держави: як збірного поняття, що був реалізований у Веймарській конституції Німеччини, і як фундаментального принципу конституційного ладу у Франції, ФРН, Іспанії, Україні тощо.

Етап прискорення темпів її розвитку (1960-1975 рр.) супроводжувався процесом формування соціального права й прийняття значної кількості міжнародно-правових документів, зокрема Європейської соціальної хартії, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, що регулюють відносини в соціальній сфері, визначенням мінімальних соціальних стандартів.

На етапі уповільнення темпів розвитку соціальної держави, починаючи з 1975 року, відбувається адаптація концепції до нових умов, переглядаються мінімальні соціальні стандарти в напрямку їх підвищення.

При характеристиці соціальної держави  слід врахувати те, що, по-перше, хоча вона і має специфічні ознаки, разом  з тим залишається власне державою, у якої є загальнородові ознаки й риси. По-друге, при визначенні її змісту необхідно виходити з єдності правової, демократичної і соціальної державності.

Як демократична держава вона служить  свободі як вищій цінності, сприяє її піднесенню до рівного доступу до власності, рівних виборів, рівності прав на участь у здійсненні політичної влади, забезпечення багатоманітності політичного й культурного життя; як правова — забезпечує організацію суспільного і державного життя на принципах права, гарантує правопорядок, сприяє досягненню особистістю самостійності і відповідальності за свої дії, дбає про раціональну обґрунтованість юридичних рішень, стабільність правової системи; як соціальна — визнає людину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру й злагоди в суспільстві.

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соціальної держави для неї характерні такі спільні ознаки: 1) соціальна держава  є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди визнається якісною характеристикою правової держави; 3) проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й захисту соціальних прав людини; А) оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначається правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства; 5) соціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; 6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.