Політика царату щодо української мови

Міністерство освіти та науки  України

Харківський національний університет  імені В. Н. Каразіна

Кафедра журналістики

 

 

 

 

 

 

Політика царату щодо української мови

 

 

 

 

 

Студентки 4 курсу

Філологічного факультету

Відділення журналістики

Слободяник Інни Петрівни

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків 2011

Політика царату щодо української  мови.

Яким же чином могло  статися так, що стародавня українська культура і мова, котрі в литовсько-руську добу значно збагатилися завдяки  контактам з передовими ідеями Західної Європи часів Відродження та реформації, витримали жорстку боротьбу на виживання  з полонізацією й покатоличенням, раптом у подальшому опинилися на порозі реального зникнення? Адже Росія  ніби-то була державою народу, близького  до українців етнічно, культурно, релігійно. В чому ж річ?

У XVII столітті московіти були порівняно темними й малоосвіченими, через що вдалися до послуг вчених людей з України. Всіх діячів, котрих Україна дала Росії, неможливо перелічити. Досить згадати, що на формування російської літературної мови великий вплив справила «Слависька грамматика» Мелетія Смотрицького, а біля витоків новітньої російської літератури стояв ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович – права рука Петра І в церковних справах. Російський синод у деякі часи складався з українців на три чверті.

Цілеспрямована державна політика викорінення української  мови у Російській імперії XVIII століття пов'язана в першу чергу з  іменами Петра 1 і Катерини II. «Великий реформатор» започаткував цю політику, коли видав перші офіційні розпорядження про обмеження мови. Зокрема, 1720 роком датований указ про заборону книгодрукування українською мовою і про вилучення текстів, написаних по-українськи, з церковних книг. В указі особливо наголошувалося, щоб «вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать, а и оныя церковныя старыя книги с такими же церковными книгами справливать, прежде печати, с теми высокороссийскими печатьми, дабы никакой розни (тобто відмінностей від російської мови – авт.) и особого наречия не было». [ Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1991. – С.301.]

Цей курс продовжили наступники Петра 1. Наприклад, Петро III у 1729 році наказав усі державні постанови і розпорядження, котрі торкалися України, переписати з української на російську. Однак головна увага царських урядів у першій половині XVIII століття зосереджувалася на придушенні українського самоврядування. Акти проти мови видавалися тільки в контексті цієї політики.

Комплексну атаку  на українство вчинила Катерина II. Її діяльність вінчала собою процес повного поневолення української козацької держави, котра тим не менше за час свого існування в складних умовах продемонструвала високу життєздатність. Зруйнування в 1775 р. Запорізької Січі – живого вогнища свободи й джерела можливої нової визвольної війни українців – стало найболючішим ударом, котрий остаточно зламав опір російському наступові на Україну. Мало того, на думку Катерини II нові покоління українців мали забути про своє славетне минуле й навіть не думати про можливість іншого життя, як у кріпацтві російського царату: «Сии провинции надлежат легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки к лесу (тобто не думали про свою суверенну державу – авт.)… Когда в Малороссии гетьмана не будет, то должно стараться, чтобы век и имя гетьманов исчезло».Намагаючись стерти запорожців з народної пам'яті, Катерина II навіть оголосила, що "вживання слова "запорозький козак" розглядатиметься нами як образа нашої царської величності" [Субтельний О. Україна: історія. – К., 1992. – С159].

Для полегшення процесу  русифікації цариця зробила все, щоб зруйнувати українську освіту.. У 1753 р. її спеціальним указом в Києво-Могилянській академії повністю заборонили викладання українською мовою.

Подібної сили ударом, але не по минулому чи сучасному  тодішньої України, а по її майбутньому  стала заборона Катериною II українських  шкіл при полкових козацьких канцеляріях. У Слобідській Україні за переписом 1732 року у чотирьох з п'яти слобідських нараховувалося 125 шкіл: 20 у Харківському, 25 у Охтирському, 33 у Ізюмському, 47 у Сумському [Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, 1990. – С.192.]. За переписом 1740 року в семи з десяти лівобережних полків існувало 866 початкових шкіл з трирічною програмою освіти на 1094 села. Школи розташовувалися як у козацьких слободах, так і в монастирських чи панських селах. У полкових містах і сотенних містечках могло бути і по декілька шкіл. Зокрема, у Харкові і Охтирці було по 4, в Ізюмі та Сумах по 5 шкіл. Мешканці села Межирічів утримували на церковних дворах цілих 7 шкільних хат [Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, 1990. – С.193]. Гетьман Олексій Розумовський намагався охопити освітою всіх козацьких синів, а Катерина спробувала підмінити в них мову викладання російською. Адже політична самосвідомість може існувати лише там, де є народна освіта національною мовою, а такі речі в плани імператриці не входили.

З середини XVIII століття великоруська канцелярська мова опанувала все діловодство в Україні. Стара книжна українська мова через цензурні утиски поступово відмерла. Серед останніх її представників можна вважати «мандрівного філософа», «українського Сократа» Григорія Сковороду, котрий писав свої твори українською книжною мовою з сумішшю церковнослов'янських, українських та великоруських елементів. Близькість мов та заборони цензури поступово привели українських письменників до користування виключно російською. Українська мова залишалася тільки в побуті й народній творчості, а освічені у російських вузах представники старшини дивилися на неї як на провінціалізм без майбутнього. Катерина II гідно продовжила політику Петра І і, здавалося, була близькою до її трагічного для України фіналу.

Українці мали забути свою історію, культуру, мову, врешті-решт, самих  себе, і стати зручними для управління. Становище погіршувалося швидко і, здавалося, безповоротно. Навіть О.Павловський, з-під пера котрого у 1818 році вийшла граматика живої народної мови, був певен, що українській мові не довго вже судилося жити і що його граматика може стати останнім свідченням про неї. Принаймні він мотивував свою працю суто антикварними мотивами, називаючи українську мову «ані живою, ані мертвою», «наріччям, яке зникає». Російський критик В.Бєлінський написав таке: «…Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні їм наріччя»

Але саме в цей скрутний час, коли пророцтво про її швидке вимирання – розпачливих або зловтішних – не бракувало, наша мова, як і неодноразово раніше, знову дістала нове життя. Цього разу під пером Котляревського, Квітки, Гребінки та інших. Оскільки стара українська книжна мова через цензурні утиски поступово вийшла з ужитку, той, хто бажав надати своєму творові місцевий, український характер, мусив звертатися до народної мови. Пануючі у суспільстві псевдокласичні течії, супутниками котрих були літературні переробки класичних сюжетів на простонародний лад, сприяли цьому. Яскравими прикладами цієї течії в українській літературі стали знамениті переробки Котляревським Енеїди», Лобисевичем «Буколіка» давньоримського поета Вергілія.

Творчість видатних митців слова формувала нову літературну  українську мову на народно-розмовній  основі. Справжнім вибухом народного таланту стали життя і творчість Тараса Шевченка. Вихід «Кобзаря» був подією унікального значення, саме у ньому українська мова сягнула літературної довершеності.

Тарас Шевченко спростував твердження таких російських літературних критиків, як В.Бєлінський, котрі вважали  українську мову мертвою, а "говір" українських селян не здатним  передавати витончені думки і  почуття.

Відродження національного життя в XIX столітті – після тривалого наступу Росії на права та козацький устрій українського народу – відбувалося у відповідності з новими умовами та реаліями суспільного буття. Мова слугувала могутнім фактором національного українського руху, викликаючи занепокоєння царату, оскільки кінцевим етапом цього руху завжди була українська державність. Уряд перейшов до політики пригноблення всіх можливих форм національно-культурного життя народу, вбачаючи в ньому реальне підґрунтя відродження в майбутньому політичної самосвідомості України. На нараді в Міністерстві внутрішніх справ Росії в 1876 році напередодні прийняття сумнозвісного Емського указу прямо наголошувалося: «Допустить создание особой простонародной литературы на украинском наречии значило бы положить прочное основание к развитию убеждения в возможности осуществить в будущем, хотя может быть и весьма отдаленном, отчуждение Украины от России». Відповідно до цієї думки придушення української мови і русифікація українців слугували б «прочным основанием» до неможливості в майбутньому «отчуждения Украины от России».

Царський режим, дотримуючись заповідей Катерини II про небезпеку  Росії, якщо українці не забудуть хто  вони такі й звідки походять, розпочав новий наступ на паростки українства. 1847 року зазнало розгрому Кирило-Мефодієвське товариство. Заборонили найкращі твори Шевченка, Куліша, Костомарова. Довідавшись про царський вирок для Шевченка, Бєлінський сказав, що присудив би йому не менше. Поняття «гуманності», яке Бєлінський запровадив до російської мови, на українців, певно, не розповсюджувалося.

Для обґрунтування царських заборон у середині XIX столітті з'явилася вже згадувана «погодинська теорія». Хоча академік Погодін був відомий з «надмірної пристрасті до фантастичних побудов», як характеризував його тогочасний «Словарь Брокгауза и Ефрона» [Энциклопедический словарь – СПб., 1898. Т.24 – С.32.], проте його фальсифікаторська теорія знайшла публіцистичну підтримку в статтях М.Каткова і філологічну – в працях академіка А.Соболєвського. Позаяк українська мова у Придніпров'ї подавалася прийшлою», то вона не мала історичного права на існування в цій частині України.

Головний удар по мові спрямовувався  через освіту – саме там, де українська інтелігенція вбачала найкращий  шлях до морального і культурного піднесення народу. У 1832 році на Правобережжі, щоб перетворити його на «істинно російську землю», позакривали всі польські школи (українських майже не було) і реорганізували на імперських засадах із переведенням на російську мову навчання. У Києві створили російський університет імені Святого Володимира, завдання якого міністр освіти С.Уваров характеризував так: «Університет Св. Володимира – моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети… поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Русі.» [Субтельний О. Україна: історія. – К., 1992 ].

1862 року закрили  безкоштовні недільні українські  школи для дорослих, організовані  інтелігенцією. Царські чиновники доводили, що недільні школи є змовою з метою пропаганди українського сепаратизму, а в діях їхніх творців українофілів – вбачали підривну діяльність. У 1864 р. статутом про початкову школу запроваджувалася вимога проводити навчання виключно російською мовою. «Кінцевою метою освіти всіх інородців, що живуть в межах нашої батьківщини, незаперечно повинно бути обрусіння…», – пояснював міністр освіти Росії Д.Толстой у 1870 р. [Білодід І. Ленінська теорія національно-мовного будівництва в соціалістичному суспільстві. – К., 1969. -СІ 5.].

Апогеєм русифікаторської політики царату стали нормативні акти, відомі в історії як Валуєвський  циркуляр і Емський указ. Вони офіційно визначали ставлення Російської держави до будь-якого українського національного руху.

Таємний обіжник (циркуляр) міністра внутрішніх справ П.Валуєва від 18 липня 1863 року був докладною цензурною інструкцією для державних органів влади. Ним заборонялося надавати цензурний дозвіл на друкування духовних та популярних україномовних освітніх книг, закривалася газета «Чернігівський листок». Також заборонявся український театр. Адміністративних репресій зазнали відомі українські діячі, серед яких О.Кониський, П.Чубинський, П.Єфименко, В.Лобода, С.Ніс. Сам міністр Валуєв не приховував свого ставлення до української мови, коли заявляв, що «ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може» [Білодід І. Ленінська теорія національно-мовного будівництва в соціалістичному суспільстві. – К., 1969. -СІ 5.].

Особливо цікавим  у циркулярі Валуєва є те, що він у своїх заборонах, начебто, спирався на побажання самих українців: «…Можливості вживання в школах цього наріччя (тобто української мови – авт.) не тільки не розв'язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі» [ Національні процеси в Україні. – Т.1 – С.260.]. І

нші точки зору українців  просто не друкували, а ввезення і  поширення в Російській імперії  непідконтрольної цензурі української  преси, як, наприклад, львівської газети «Мета», заборонили.

Твердження, буцімто самі поневолені народи відмовляються від  своїх мов на користь російської, було улюбленою пропагандистською  тезою царського режиму та російських шовіністів і великодержавників  різного ґатунку. Впритул до цього постає питання про роль русифікованих інородців у придушенні національно-культурного життя своїх народів. В.Ленін прямо зазначав, «що обрусілі інородці завжди пересолюють щодо істинно руського настрою» [В.І. Ленін, КПРС про боротьбу з націоналізмом. – К., 1976. – С.123.]

Емський указ 1876 р. доволі часто згадується в літературі ще як «закон Юзефовича». Запеклий ворог українського національного руху помічник попечителя Київського учбового округу М.Юзефович належав до провокаційних чинників, що породили цей указ. Зокрема, доповідна записка нашого «землячка» царському уряду, подана наприкінці 1874 р., містила доволі простору аргументацію, нібито українофільство є австро-польською інтригою. Юзефович вбачав в ньому «замаскований соціалізм» і «приховане зазіхання на державну єдність Росії». Також він дав спотворену оцінку історії «Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства» й праць Чубинського, Антоновича, а також «Киевского Телеграфа».

Юзефовича викликали до Петербурга для участі в спеціальній нараді щодо українського руху, яка відбулася  в Міністерстві внутрішніх справ. Там він додав наклепів проти товариства «Просвіта», газети «Правда» та М.Драгоманова.