Політика царату щодо української мови

Пасквіль Юзефовича, посилений  матеріалами Головного управління у справах друку, становив підвалини  цензурного акта 1876 р. Назву Емський  він отримав за німецьким містом Емс, де його підписав Олександр II, коли лікувався тамтешніми водами. Декілька пунктів імператорського указу, сформульованих нарадою, мали припинити  українофільську пропаганду, поширення  україномовної друкованої літератури та ввезення її з-за кордону.

Перший пункт  містив заборону перевезення книжок з-за кордону без дозволу Головного  управління в справах друку.

Другий пункт  забороняв друкувати українською  мовою оригінальні твори й  переклади. Виняток – історичні  пам'ятки і твори письменників, які  мали друкуватися російським правописом. Цензурна перевірка всіх цих творів перепокладалася з місцевих комітетів на Головне управління в справах друку.

Третій пункт  ставив під заборону сценічні вистави  та видання нот українською мовою.

Одночасно із запровадженням Емського указу закрили Київський  відділ географічного товариства, почали переслідувати М.Драгоманова й  вчителів-українофілів, усунено декількох  професорів з Київського університету. Зокрема, Драгоманова звільнили  з посади доцента університету за статтю «О педагогическом значении малорусского языка…» Указ зобов'язував «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначали вчителями етнічних росіян, а українців посилали до Петербурзького, Казанського та Оренбурзького учбових округів. У 1876 р. тільки з Київського округу вислали 8 педагогів. Небезпека Емського указу полягала не лише в тексті його пунктів, але вона посилювалася тим, що цензурна практика завжди виходила за межі літери указу. Як наслідок – 1877 року в Російській імперії не видано жодної української книжки. З російськомовних текстів викреслювали навіть окремі українські слова. Українську пісню і романс, аби вони прозвучали зі сцени, доводилося перекладати французькою, а на ювілеї Котляревського в Полтаві було заборонено промови українською мовою.

На початку 1881 р. з обґрунтованими запереченнями  проти Емського указу виступили  навіть генерал-губернатори київський (М.Чертков) і харківський (князь  Дондуков-Корсаков). Вони вказували  на те, що подібні крайнощі не придушать  українського слова, а лише спричинять роздратування серед українського суспільства. їхні міркування підтримав  начальник Головного управління в справах друку князь В'яземський.

Пропозиції Черткова поставити  українське слово в однакові умови  з російським хоча і залишилися без  уваги, проте зовсім їх не розглядати уряд уже не міг. Була проведена нова особлива нарада, котра внесла доповнення до другого пункту Емського указу – дозвіл друкувати українські словники. Також Олександр III дозволив друкувати окремі сценічні твори українською мовою, але російським правописом. Формування цілком українського театру, як і раніше, заборонялося. На місцеву владу покладався обов'язок контролювати публічне виконання українських пісень, дозволених цензурою. Зокрема, циркуляр 1881 р. вимагав спеціального дозволу губернатора чи генерал-губернатора на проведення кожної окремої вистави. У випадку одержання такого дозволу, трупа мала того ж вечора поставити аналогічну «великоруську» виставу.

Хоча Емський указ був  до певної міри визначальною віхою  боротьби Російської імперії з українством, історичною крапкою він не став. Царат діяв послідовно. Того ж 1881 р. було накладено заборону на викладання в народних школах та виголошення  церковних проповідей українською  мовою. 1884 р. влада остаточно заборонила українські театральні вистави по всіх губерніях Малоросії, а в 1888 Олександр III видав указ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами. Під заборону вже потрапляли не лише саме слово «Україна», але й «Малоросія». Вважалося, що ніяких відмінностей між різними гілками східних слов'ян немає-є один єдиний російський народ. А щоб це всім було зрозуміло, в 1892 р. заборонили перекладати будь-які твори з російської на українську. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелія мав наслідком для М.Лободовського позбавлення права вчителювати. Отже, існувала тільки єдина російська мова.

Подібну думку втокмачували з дитячих років, для чого в 1895 р. Головне управління у справах  друку заборонило видавати українською  мовою книжки для дитячого читання, «хоча б за суттю змісту вони уявлялися би благонадійними». [Іванишин В., Радович-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич.,1994].

В1804 р. видано було указ про заборону вчитися українською  мовою. Результати національного гніту позначаються далі. Перепис 1897 р. показав, що найбільш малописьменний народ у Росії – українці. Вони на найнижчому ступені. Це було в 1897 р. і тоді виходило на 100 душ населення 13 письменних. [Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К., 1998]

Маючи самобутню історію, що сягає в глибину століть, маючи  багатющий фольклор, оригінальну  художню літературу, покоління українців  ризикували поступово втратити все. Для початку царатом спотворювалося уявлення про власну духовність. Надалі уряд послідовно придушував українське слово, котре і без того вже перебувало на колоніальному становищі й не могло розвиватися на всю силу генетично закладених у ньому можливостей. За цих умов стає краще зрозумілою вся велич письменницького та громадянського подвигу Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького, Миколи Лисенка, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинською всього покоління фундаторів новітньої української духовності.

Перша російська революція  дещо послабила національно-культурний гніт, проте не щодо українського слова. Депутати Думи ухвалили дозвіл навчатися  інородцям у школах рідними мовами польською, татарською, латиською і навіть – «заради сміху» – єврейською . Але українцям, писав М.Грушевський, і на сміх не схотіли позволити [Іванишин В , Радевич Винницький Я Вказана праця – С 43]. Навпаки, лише один куратор П. Зілов у 1905-1912 р.р. закрив 12 приватних гімназій, звільнив 32 директорів та 972 вчителів, а 822 вчителя «перевів» до інших шкіл.

Після придушення в Роси першої революції знову посилився наступ реакції проти «революційних ексцесів». Українські клуби розпустили, україномовна преса, що в такій різноманітності з'явилися в 1905р, практично зникла, а розмови про українізацію освіти тепер викликали з боку властей відверте глузування. Тільки 1904 року Російська академія наук, нарешті, офіційно визнала українську мову мовою, однак, за свідченням П.Стебницького, вже з наступного року цензура активно розпочала виключати з неї такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя». 1908 року указом Сенату Російської імперії україномовну культуру оголосили шкідливою, бо вона "може викликати наслідки, що загрожують спокою та безпеці". Голова уряду Столипін, якими б прогресивними не були б його економічні погляди, щодо українського питання залишався імперіалістом. У 1910 р. за його наказом закрили всі українські культурні товариства, видавництва, заборонили читання лекцій українською мовою. Окремим циркуляром заборонялося створення будь-яких товариств з «інородців», враховуючи і українців. Врешті-решт, Столипін добалакався до того, що оголосив боротьбу з українством державним завданням, котре стоїть перед Росією від XVII століття.

Характерно, що точку зору офіційної влади підтримувала значна частина російської інтелігенції. Відомий «прогрессист» і ліберал П. Струве, наприклад, пропагував ідею України без українців: "Я полагаю, что будучи по традиции украинофильским, русское прогрессивное общественное мнение должно энергично, без всяких двусмысленностей и поблажек вступить в идейную борьбу с украинством, как с тенденцией ослабить и отчасти даже упразднить великое приобретение нашей истории – общерусскую культуру" [Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К , 1998 -С 103]. Не надто відрізнялася від позицій чорносотенців і точка зору партії кадетів ("російської ліберальної опозиції") її центральний комітет під час зустрічей з українськими представниками у Києві й Петербурзі однозначно відкинув навіть вимогу звичайної автономії України, хоч ця вимога, за їх власним визнанням, "не зазіхала ні на єдність Росії, ні на монархічний принцип".

Щодо існування української  освіти той же П.Струве вважав, що «створення середньої і вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення» [Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.43.]. Йому вторив чорносотенець професор І.Сікорський, котрий поширював наступну думку: українська і російська мови нібито різняться лише фонетично, збігаються за духом, а тому є одним і тим самим. Оскільки існування паралельних мов є розкіш, то в українській мові немає потреби, досить самої російської, К.Каутський не визнавав можливості розвитку суспільних функцій у мов пригноблених царатом народів, оскільки вони були приречені на асиміляцію. У Києві 1908 року постав «Клуб русских националистов», котрий ставив собі за мету «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні». А VII дворянський з'їзд 1911 року в Москві постановив, що «…урядова школа не може мати інородницького характеру, в ній повинна без будь-яких поступок панувати державна мова». І далі: «Навчання повинно відбуватися російською мовою. Нам, дворянам, належить сказати, що школа повинна бути російською і Росія для росіян» [Национальные школы РСФСР за 40 лет. – М., 1958. – С.14.].

26 січня 1911 р. цензура наклала арешт на «Кобзар», котрий під редакцією історика-фольклориста В.Доманицького видавався з 1907 р. майже без купюр. А в 1914 р. царат заборонив відзначати і 100-літній ювілей Тараса Шевченка. Також Микола II видав указ про заборону української преси. Як зазначала російська реакційна газета «Киевлянинъ», «український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом». [Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.27.]. Навіть Ленін визнавав становище, в якому опинився український народ, нестерпним: "Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою"

Незважаючи на такі несприятливі умови початок XX століття виявився дуже плідним для українського життя. Появу численних талантів на межі віків підготувало культурне середовище Галичини, куди після Емського указу поступово перемістився весь літературний рух, спрямований на збереження національно-культурної та мовної ідентичності народу. Професор Я.Головацький у 1848 р. очолив нововідкриту кафедру української мови та літератури у Львівському університеті, а в 1849 став ректором університету. Саме йому належить вислів, котрий тоді возвеличив українську мову і отримав велику популярність: "Бандке называет его прекраснейшим из славянских, Мицкевич – из русских языков, Бодянский превозносит его поэтичность и музыкальность и ставит наравне с греческим и итальянским, Коубек и Мацеевский считают его лучшим чешского, Раковецкий сожалеет, что он не сделался господствующим во всей России, а знаменитый великорусский писатель Даль-Луганский признает ему первенство пред великорусским народным и книжным языком» [Грушевський М. Вказана праця. С.327.]. У Львові 1893 року було реорганізовано засноване двадцятьма роками раніше Наукове товариство ім. Т.Шевченка, котре розпочало видавати свої «Записки…»(у 1892-1917 вийшло понад 120 томів), а крім того «Етнографічний збірник», «Матеріали до української етнології», збірники історико-філософської секції, філологічної, тощо. Практично це товариство відігравало роль національної академії наук. Виходило чимало українських часописів: "Правда", "Зоря", "Народ", "Житіє і слово", "Літературно-науковий вісник".

Безумовно українська національна революція 1917-1920 рр. стала  можливою лише завдяки цій діяльності. Видатний російський філософ М.Бердяев зазначав, що росіяни і не помітили, як поряд з ними постала ціла українська нація, котру вони досі навіть відмовлялися вважати окремим народом. Мало того, Російська імперія всіляко намагалася обмежити і придушити український рух, використавши для цього початок 1-ї Світової війни. Царський міністр закордонних справ С. Сазонов з неприхованим задоволенням казав: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху» [Субтельний О. Вказана праця. – С.299.].    Зокрема, варто було Михайлу Грушевському повернутися з Європи до Києва у листопаді 1914 р., як його одразу заарештували й вислали до Симбірську, згодом до Казані, і лише завдяки ходатайству Російської академії наук йому дозволили переїхати в Москву (не в Україну) та знову зайнятися науковою діяльністю.

Восени 1914 р. російські  війська перейшли в наступ на південно-західному  фронті й захопили Галичину та Буковину. З вересня (21 серпня ст. ст.) вони здобули  Львів. Російські козаки одразу спалили  бібліотеку Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Верховний головнокомандуючий російською армією великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловив радість, що «російський народ об'єднався» і що «завершено діло Івана Калити» (тобто збирання руських земель Москвою). Відповідно до цього новопризначений генерал-губернатор Галичини граф О.Бобринський так накреслив програму своїх дій: «Галиция и Лемковщина – искони коренная часть единой великой Руси; на сих землях местное население всегда было русским, потому все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство» [Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.445.]. Тепер Західній Україні доводилося в стислі строки пройти весь шлях русифікації та придушення українства, котрим Наддніпрянська Україна йшла майже 250 років. Чорносотенця Бобринського навіть більшовик Ленін називав «душителем» України.

Одразу в зайнятій російськими військами Галичині й на Буковині було заборонено друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгромлено товариство «Просвіта», розпочалися гоніння на Українську Церкву. Для вчителів організували курси російської мови, оскільки на неї планували перевести всі українські школи. А поки що їх просто закрили.

У боротьбі з українцями, або, як називав їх Бобринський, «мазепинцями», адміністрація спиралася на москвофілів та «великополяків». Кредо москвофілів ще у 1866 р. було викладено у львівській газеті «Слово»: галицькі русини є одним народом з великоросами, котрий живе від Карпат до Камчатки; українська мова є «говором» російської з відмінностями вимови (навіть видали керівництво під назвою «В один час выучиться малорусину по-великорусски»); оскільки української мови немає, то працювати над українською літературою не варто – є готова російська, котру треба засвоїти. «Москвофіли» навіть вітали Валуєвський циркуляр 1863 року, заперечуючи право українського народу на національне самовизначення. А лідер "вшєхпольської" партії професор С.Грабський прямо вітав прихід російських військ – «на землю русску» [Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.445.].

З самого початку  окупації Галичини розпочалися масштабні  арешти. Тільки через київські в'язниці було перевезено вглиб Росії понад 12 тисячи осіб, серед них багато греко-католицьких священиків. 19 вересня 1914 р. арештовано митрополита А.Шептицького й вивезено до монастирської в'язниці в Суздалі, де він пробув до революції 1917 р. Вивезено ректора Львівської семінарії отця Й.Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицького духовенства. Ставлення росіян до галицьких українців відомий тодішній політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як «європейський скандал». У 1915 р. під час відступу російської армії з Галичини почалося масове виселення українців та євреїв, яких уряд вважав за шпигунів і просто «неблагонадійних осіб», до Сибіру, На Холмщині, Волині, Поділлі війська палили виселені села.