Політика як суспільне явище

Тема 3

3.Політика як суспільне явище.

План.

1. Поняття та функціЇ політики.

2. Види політики. Політика як наука і мистецтво.

3. Взаємозв'язок політики з іншими сферами суспільного життя.

1. Поняття та функціЇ політики.

Важко знайти людину, яка  не знала б терміну "політика", "політичне". Як суспільне явище політика настільки глибоко закорінена в нашому житті, що уявляти останнє без політики не можливо. Люди зустрічаються, спілкуються між собою, сперечаються про найрізноманітніші проблеми суспільного життя (в тому числі і політичного), висловлюючи при цьому не тільки судження про політичне, але й часто зовсім протилежні, це не випадково, адже політика за самою своєю природою наді звичайно різноманітна, оскільки "має справу"  практично де будь-якої сфери життя людей. Ця різнобічність політичного проявляється в процесі її осмислення. Причому як на рівні буденної свідомості, так і на рівні теоретичної.

В сучасній політології  існує безліч підходів до визначення сутності явища політичного. Так, наприклад, М. Вебер стверджу вав, що політика у звичайній інтерпретації означає всі види діяльності по самостійному керівництву. Цілий ряд західних авторів настільки абсолютизують важливість політики для  суспільства, що прямо ототожнюють її з усім різноманіттям соціальної активності людей.

Відомий російський дослідник  американської політології К.. Гаджієв вважав, що коли мову ведуть про "світ політичного", то мають на увазі особливу сферу життєдіяльності людей, пов'язану з владними відносинами, з державою і державним устроєм, інститутами, принципами, нормами функціонування, дії яких покликані гарантувати життєдіяльність тієї чи іншої спільності людей, реалізацію їх загальної волі, інтересів і . У філософському енциклопедичному словнику політика трактується як сфера діяльності, пов'язана з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, втримання і використання державної влади. Отже, політика, політичне, як видно навіть з такого короткого опису, є дуже багатозначним поняттям і навіть самостійною проблемою для політичної науки.

Як суспільне явище, політика дуже суперечлива. Це пояснюється тим, що вона досить складна в своїх проявах. Наприклад, політикою є і матеріальна політична діяльність, і духовна. Нерідко вони не тільки не відповідають одна одній, але й прямо взаємозаперечуються. Бо, скажімо, жодна політична програма не може абсолютно точно спрогнозувати майбутній розвиток подій в країні, за кордоном. Крім того, в політиці діють найрізноманітніші класові, групові, національні, індивідуальні інтереси, взаємодію яких також важко передбачити далеко наперед.

Тому політика є багатоманітним суспільним явищем: однією зі сфер суспільного  життя; особливим видом суспільних відносин, передусім великих соціальних груп, пов'язаних із реалізацією влади в суспільстві; засобом узгодження соціальних інтересів; боротьбою за оволодіння державною владою та участю у її здійсненні; організацією та функціонуванням держави й політичної системи в цілому тощо. У найзагальнішому вигляді політика є діяльністю з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Функції політики — це основні напрями її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство  є багатоманітним, то виокремлюються багато різних її функцій. Головною з  них є та, що випливає із самої сутності політики та її соціального призначення і полягає у керівництві та управлінні суспільними процесами й забезпеченні завдяки цьому єдності та цілісності суспільства.

Інші функції політики підпорядковуються головній. До них, зокрема, належать:

вираження і задоволення  соціальних інтересів.

інтеграція суспільства  на основі узгодження соціальних інтересів.

раціоналізація соціальних суперечностей і конфліктів

соціалізація особи

забезпечення наступництва та інноваційності суспільного розвитку.

Це найбільш загальні напрями впливу політики на суспільство. До числа її функцій належать і  ті, які здійснюються окремими суб'єктами політики. Така всеосяжна роль політики зумовлена трьома її найважливішими властивостями: універсальністю, інклюзивністю та атрибутивністю.

Функції і властивості  політики реалізуються за допомогою  низки засобів. Такими засобами є  право і примус (як найважливіші засоби здійснення влади), а також  мораль, мова, символіка тощо. громадянин та організація, суспільний клас і партія, етнос і держава. Існує думка, що суб'єктами політики є лише активні її учасники, які свідомо висувають політичні цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті справи, обмежує коло суб'єктів політики лише політичними інститутами, елітами й лідерами, залишаючи поза його межами абсолютну більшість рядових виборців, особливо тих, хто з різних причин узагалі не бере участі в голосуванні. Проте й у такій неучасті проявляється політична суб'єктність громадян, яка може полягати в пасивній протидії офіційно здійснюваній політиці.

Від участі в політиці у будь-яких її формах не може відмовитися  ніхто. По досягненні певного виборчого  віку кожний громадянин так чи інакше стає її суб'єктом. Інша справа — ступінь  участі в політиці, наділення владними повноваженнями. Вона може коливатися в межах від рядового виборця до наділеного величезними повноваженнями глави держави.

У російській та українській  політологічній літературі набула поширення  класифікація суб'єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі. За цією ознакою виокремлюються три групи суб'єктів політики: соціальні, інституціональні та функціональнії.

Соціальними суб'єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні спільності. Існує п'ять  основних груп таких спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

Інституціональні суб'єкти політики, якими є політичні інститути, навпаки, виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні установи, як держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін. Оскільки інституціональні суб'єкти політики похідні від соціальних, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні — первинними.

Функціональні суб'єкти політики є такими суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо. Так, у демократичних державах церква має опікуватися моральним вихованням громадян і безпосередньо не втручатися в політику. Однак нерідко вона стає активним чинником політичного життя, а в деяких країнах, наприклад у Ватикані чи Ірані, як офіційний політичний інститут стоїть навіть над державою.

Різні суб'єкти політики мають неоднакові динамічні якості. Одні з них є консервативними, змінюються вкрай повільно й неохоче, наприклад нація, церква, держава, партія. Інші, навпаки, схильні до гнучкого реагування на ситуації і наділені підвищеним динамізмом — індивіди, виборці, масові рухи популістського характеру тощо. Отже, політика, політичне в цілому в своїй сутності є поєднанням двох взаємопов'язаних і дуже важливих сторін життя суспільства. За своєю природою — це організаційно-управлінська діяльність людей по загальному керівництву і організації суспільними процесами. З іншого боку, політика, політичне — це сфера владних відносин у суспільстві, які неминуче актуалізуються в процесі такого керівництва та організації. Завдяки цьому політичне пронизує собою всі галузі життєдіяльності суспільного організму, виступаючи стержневим елементом і найважливішим показником рівня упорядкованості, організованості суспільства в цілому. Разом з тим, політика у своєму розвинутому вигляді не є якоюсь аморфною діяльністю людей. Вона вирізняється як самостійна галузь суспільного життя, в рамках якої протягом століть сформувались певні відносини (політичні відносини), інститути (політичні інститути — держава з її складною структурою, політичні , політичні організації тощо), символіка та інше.

Короткий висновок.

Багато-хто вважає політику брудною справою волею  неволею усім нам доводиться стикатися  з нею у повсякденному житті, виступаючи її об’єктами чи суб’єктами. Тому судити про політику можуть і повинні всі, що й відбувається у нашому суспільстві.

Викладення  змісту політології як навчальної дисципліни полягає у поступовому й послідовному розкритті змісту її основних понять і категорій. Базовою і вихідною при цьому є категорія «політика». Вона імпліцитно містить решту найважливіших понять політології. Водночас це одне із найменш визначених понять науки, що зумовлено як його багатозначністю, так і наявністю різноманітних дослідницьких напрямків.

2. Види політики. Політика як наука і мистецтво.

Політика походить від  греч. polis  -   город- держава і прикметника від   нього - politikos: усе, що пов'язано з містом, - держава, громадянин і ін. - організаційна і регулятивно-контрольна сфера суспільства, основна в системі інших таких же сфер, : економічною, ідеологічною, правовою, культурною, релігійною. Термін Політика набув  поширення під впливом  трактату Арістотеля про  державу, правління і   уряд, названого ним "Політика".  Аж до  кін. XIX    ст. політика  традиційно   розглядалася як  вчення  про державу, тобто влада інституціонального, державного рівня. Проте вже в Новий час розвиток політичної думки і  уявлень про державу привів до виділення наук про  державу і  їх  відособлення  від  політичної  філософії   і   політичної  науки. Уявлення про політику  значно розширилося, і розуміння  політики  стало дуже складною проб-лемой, в усякому разі, воно виявилося предметом самих різних тумачень.

Зовнішня політика - діяльність держави на міжнародній арені, регулююча стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності, : державами, зарубіжними партіями і іншими громадськими організаціями, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями. В. п. спирається на економічний, демографічний, військовий, науково-технічний і культурний потенціали держави; поєднання останніх визначає можливості В. п. діяльності держави на тих або інших напрямах, ієрархію пріоритетів в постановці і реалізації В. п. цілей.

Формою традиційного здійснення В. п. є встановлення дипломатичних стосунків (чи зниження їх рівня, призупинення, розривши і навіть оголошення війни при загостренні відносин з колишніми партнерами) між державами; відкриття представництв держави при всесвітніх і регіональних міжнародних організаціях або членство держави в них; співпраця з дружніми державі зарубіжними політичними партіями і іншими громадськими організаціями; здійснення і підтримка на різному рівні епізодичних і регулярних контактів з представниками держав, зарубіжних партій і рухів, з якими ця держава не має дипломатичних відношень або дружніх зв'язків, але в діалозі з якими зацікавлено з тих або інших причин. Наявність стійких каналів зв'язку із зарубіжними партнерами дозволяє державі різноманітити поєднання методів і засобів В. п. діяльності : здійснення регулярного обміну інформацією, обмін візитами на різних рівнях; підготовка і укладення двосторонніх і багатосторонніх договорів і угод по широкому спектру питань, включаючи договори і угоди конфіденційного і секретного характеру; сприяння розвитку можливостей усередині - і зовнішньополітичній діяльності одних держав і блокуванню аналогічних можливостей інших (по тих або інших напрямах); підготовка і здійснення часткової або повної блокади; підготовка до війни і забезпечення сприятливої для ведення військових дій В. п. обстановки і так далі

Внутрішня політика - сукупність напрямів економічної, демографічної, соціально-інтеграційної, соціально-культурної, репресивної і так далі діяльності держави, його структур і інститутів, орієнтованих на збереження або реформування існуючого соціально-політичного ладу. У здійсненні цілей В. п. держава використовує широкий спектр засобів : закріплення існуючих стосунків власності або їх трансформацію на своїй території; податкові важелі і пільги; створення соціально-престижних і социально-непрестижных громадських статусів економічними, пропагандистсько-ідеологічними і репресивними засобами; регулювання зайнятості шляхом створення робочих місць в державному секторі економіки; спрямована організація соціального виховання, загальної і спеціальної освіти; заходи у сфері охорони здоров'я і спорту; організація розыско-следственной, судової і пенітенціарної системи; регламентація служби реадаптации осіб, помічених в девіантній поведінці і так далі фундаментом В. п. є співвідношення соціально-економічних устроїв, що склалося на цьому етапі розвитку суспільства, і похідне від нього співвідношення панівних в суспільстві класів і інших громадських груп, що визначає пріоритетність цілей, вибір методів і засобів, міра задоволеності проміжними результатами внутрішньополітичного розвитку.

Військова політика - частина загальної політики певних соціальних сил і спеціально створених ними інститутів влади, спрямована на підготовку і використання (преднамерен-ное або вимушене, військове або невоєнне) засобів озброєного насильства для досягнення тих або інших класових, національних або загальнолюдських цілей; для ведення війни або протидії. У відносно самостійну галузь діяльності В. п. виділилася на рубежі XVIII - XIX вв. Нині в міжнародній практиці встановився погляд на В. п. як на одну із специфічних частин (чи напрямів) в системі загальної політики держави. В. п. не можна віднести тільки до зовнішньої або тільки до внутрішньої політики. Вона має подвійне входження. Внутрішня сторона цієї політики пов'язана із створенням засобів озброєного насильства і їх можливим використанням у вирішенні внутрішньодержавних конфліктів. Зовнішня сторона охоплює усю діяльність по використанню (військовому або невоєнному) силових засобів політики в міждержавних відносинах. В. п., як жодна інша, тісно взаємодіє з усіма (точніше, майже з усіма) різновидами політики. В умовах війни ця взаємодія носить характер глибокої і всепроникної інтеграції. Найтісніше і очевидно В. п. взаємодіє з економічною, соціальною, науково-технічною, а також з політикою в сфері духовного життя суспільства. Тому В. п. слід віднести до розряду комплексних, синтезованих різновидів політики.