Порядок реєстрації юридичної особи

- спеціальний (претензії, пов'язані з якістю і комплектністю продукції, розглядаються протягом двох місяців).

          Установлено відповідні вимоги до форми і змісту відповіді на претензію. Насамперед це тільки письмова форма відповіді. 
Якщо у відповіді про визнання претензії не повідомляється про перерахування визнаної суми, то її заявник по закінченні 20 днів після одержання відповіді має право пред'явити в банк розпорядження про списання в безперечному порядку визнаної боржником суми. До розпорядження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначений розмір визнаної суми, то додається також копія претензії. 
Основним способом захисту порушених прав і законних інтересів громадян, підприємців і підприємств є судовий захист, здійснюваний від імені держави, який регламентується насамперед нормами Господарського процесуального кодексу України. 
Звертання до суду за захистом – право підприємства, підприємця і будь-яка угода про відмову від такого права є недійсною (ст. 2 ГПК). Можлива лише відмова підприємства-позивача від уже заявленого позову, але це надалі позбавляє позивача права повторного звертання до суду із цими вимогами. 
Правосуддя в господарських відносинах здійснюється господарськими судами. Відповідно до Закону України «Про судоустрій» систему спеціалізованих судових органів, що здійснюють правосуддя в господарських відносинах, складають Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди регіонів, а також місцеві господарські суди. 
При цьому господарським судам підвідомчі справи:

- про спори, що виникають при укладанні, зміні й розірванні господарських договорів – переддоговірні спори;

- про спори, що виникають при виконанні договорів;

- про спори, що виникають за іншими підставами (наприклад, про відшкодування збитків, заподіяних підприємству в результаті виконання вказівок державних або інших органів);

- про визнання недійсними актів державних та інших органів за підставами, зазначеними у законодавстві (наприклад, акта, щодо не відповідає компетенції органа або вимогам законодавства);

- по заявах органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених до його компетенції;

- про банкрутство.

           Порядок розглядання справ та інші питання судової процедури визначаються Господарським процесуальним кодексом України. 
При звертанні до господарського суду із позовом про захист своїх порушених прав підприємство або підприємець повинні сплатити державне мито. 
Підприємства і підприємці (як позивачі, так і відповідачі) у господарському процесі користуються рівними процесуальними правами. 
Підсумком судового вирішення будь-якого господарського спору є судове рішення – владний акт, що пов'язує правову норму з конкретним юридичним фактом і поширює дію норми на даний факт, установлює права й обов'язки конкретних суб'єктів права.

          Залежно від основ суд виносить рішення (при вирішенні спору по суті), постанови (по справах про банкрутство – постанова про визнання боржника банкрутом, постанови апеляційної та касаційної інстанцій за підсумками перегляду винесених судом попередніх інстанцій рішень, ухвал, постанов) і ухвали (в інших випадках).

           Рішення господарського суду набуває законної чинності по закінченні десятиденного терміну з дня його прийняття, а у випадку, якщо в судовому засіданні були оголошені тільки вступна і резолютивна частини рішення, воно набуває чинності по закінченні десятиденного терміну з дня підписання рішення. 
           У випадку подачі апеляційної скарги або внесення прокурором апеляційного протесту рішення, якщо воно не скасоване, набуває законної чинності після розглядання справи апеляційною інстанцією.

           Зміст і структура судового рішення повинні відповідати вимогам ст. 84 ГПК України. Судове рішення складається з вступної, описової, мотивувальної й резолютивної частин.

           Надійний захист прав та інтересів суб'єктів господарювання забезпечує встановлений законодавством порядок перегляду судових рішень в апеляційному й касаційному порядку, у ході яких перевіряється законність і обгрунтованість прийнятих господарськими судами попередніх інстанцій рішень, ухвал і постанов.

          Перегляд рішень, що не набули в законної чинності, ухвал, постанов (у справах про банкрутство) у порядку апеляційного провадження здійснюють апеляційні господарські суди регіонів по апеляційних скаргах сторін у справі або апеляційних поданнях прокурора.

           Апеляційна скарга (подання) подається через місцевий господарський суд, що розглянув справу. Місцевий господарський суд у п'ятиденний термін направляє отриману апеляційну скаргу або подання разом зі справою до апеляційного господарського суду (ст. 91 і 92 ГПК).

           Апеляційна скарга подасться, а апеляційне подання вноситься протягом 10 днів із дня ухвалення рішення місцевим господарським судом, а у випадку якщо в судовому засіданні були оголошені тільки вступна й резолютивна частини рішення – із дня підписання рішення, оформленого відповідною ст. 84 ГПК України. Відновлення пропущеного процесуального терміну подачі апеляційної скарги можливе протягом трьох місяців із дня ухвалення рішення місцевим господарським судом (ст. 93 ГПК). 
Апеляційний господарський суд переглядає справу за правилами розглядання цих справ у першій інстанції з деякими обмеженнями (ст. 101 ГПК – позбавлення права приймати додаткові докази, за винятком тих випадків, коли заявник обґрунтував неможливість їхньої подачі суду першої інстанції причинами, що не залежать від нього, неприйняття вимог, що не були предметом розглядання в суді першої інстанції). 
Перегляд в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів здійснюється колегіями у складі трьох суддів. 
Апеляційна скарга (подання) на рішення місцевого господарського суду розглядається протягом двомісячного терміну з дня надходження справи разом з апеляційною скаргою (поданням) в апеляційну інстанцію. За підсумками розглядання апеляційної скарги (подання) апеляційний господарський суд приймає постанову, що набуває законної чинності з дня її прийняття. 
           Перегляд рішень місцевих судів, що набрали законної чинності, і постанов апеляційних судів регіонів у порядку касаційного провадження здійснюється Вищим господарським судом України. 
Касаційна скарга може бути подана протягом 1 місяця з дня набуття законної чинності рішення місцевого господарського суду або апеляційного господарського суду. У ній не допускаються посилання на недоведеність тих або інших обставин справи (ст. 109 – 111 ГПК). 
У касаційній інстанції скарга (подання) розглядається за правилами розглядання справ у судах першої інстанції, за винятком процесуальних дій, пов'язаних із з'ясуванням обставин справи і їхнім доведенням. Касаційна інстанція на підставі установлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

          Касаційна скарга (подання) розглядається протягом двомісячного терміну з дня надходження справи разом із касаційною скаргою (поданням) у Вищий господарський суд України.

          За підсумками розглядання касаційної скарги (подання) суд приймає постанову, що набуває законної чинності з дня її прийняття. 
Касаційній інстанції надане право скасування рішень або постанов попередніх інстанцій і передачі справи на повне розглядання у суд першої інстанції. 
          Перегляд постанови Вищого господарського суду України, прийнятої за результатами перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрало  законної чинності, або постанови апеляційного господарського суду з ініціативи сторони або Генерального прокурора України, здійснюється Верховним Судом України.

            Оскарження постанов Вищого господарського суду України у Верховному Суді України можливо за досить обмеженим колом найбільш вагомих підстав, ігнорування яких здатне дестабілізувати судову систему в цілому. Наприклад, застосування Вищим господарським судом нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України; виявлення різного застосування Вищим господарським судом того самого положення закону або іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах (ст. 111 ГПК). 
Касаційна скарга (подання) на постанову Вищого господарського суду може бути подана не пізніше 1 місяця з дня її прийняття, однак у випадку виникнення підстав для оскарження постанови Вищого господарського суду по закінченні встановленого терміну, Верховний Суд України зобов'язаний прийняти касаційну скаргу (подання) до свого провадження, незважаючи на закінчення цього терміну.

           Тривалість провадження по касаційній скарзі на постанову Вищого господарського суду не може перевищувати 1 місяця. 
За результатами розглядання касаційної скарги (подання) більшістю голосів суддів, що брали участь у перегляданні постанови Вищого господарського суду, виноситься постанова Верховного суду України. Вона є остаточною й оскарженню не підлягає.

            Додатковою гарантією прав суб'єктів господарювання служить те, що рішення, ухвали, постанови господарського суду можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами.

            Відповідно до ст. 112 ГПК господарський суд може переглянути прийняте ним рішення, що набрало законної чинності, за нововиявленими обставинами, які мають істотне значення для справи і не могли бути відомі заявникові раніше (наприклад, подання експертом неправильного висновку, що був покладений в основу судового рішення, неправильний переклад документів або пояснень учасників процесу; надання недостовірних або фальсифікованих документів).

          Право ініціювання перегляду справи за нововиявленими обставинами надано стороні і прокуророві, які можуть протягом 2 місяців із дня виявлення цих обставин звернутися до суду, що виніс судове рішення, із заявою (поданням) про його перегляд.

          Суд розглядає заяву (подання) про перегляд судового рішення (постанови, ухвали) протягом 1 місяця і за його результатами виносить: рішення – у випадку зміни або скасування рішення; постанову – у випадку зміни або скасування постанови; ухвалу – у випадку зміни або скасування ухвали або залишення рішення, постанови, ухвали без змін. 
Найважливішим елементом захисту прав підприємств і підприємців є ефективна робота правового механізму виконання судових рішень, у зв'язку з цим велике значення для всіх судів, у тому числі і господарських, має виконавче провадження – завершальна стадія судового процесу. Документом, щодо видається господарським судом на виконання рішення, ухвали, постанови, є наказ суду, який видається або висилається позивачу після набрання судовим рішенням  законної чинності. Наказ може бути пред'явлений до виконання не пізніше 3 місяців із дня ухвалення рішення, ухвали або постанови.

            Основні положення про порядок виконання рішень господарських судів, ухвал і постанов регламентуються розділом XIV ГПК України (ст. 115 – 122), а також Законом України «Про виконавче провадження». 
Господарські спори можуть розглядатися не тільки господарськими судами. Відповідно до діючого законодавства підприємства мають право передачі, підвідомчих господарським судам спорів, на вирішення до третейського суду. Діяльність третейських судів регулюється Законом України «Про третейські суди».

             При відмові від розглядання господарської суперечки у третейському суді або неотриманні відповіді у встановлений термін спір передається на розглядання господарського суду по підсудності. 
У третейському суді спір розглядається протягом місяця з дня надходження позовної заяви. Рішення третейського суду викладається в письмовій формі і підписується суддями.

              Крім того, чинне законодавство України передбачає розглядання деяких категорій спорів в інших, спеціально створених третейських судах (наприклад, Міжнародному комерційному арбітражі при Торгово-промисловій палаті України).

3. Локальні акти підприємства: поняття, види, значення

        В умовах переходу до ринкової організації праці різко зростає роль локального правового регулювання трудових відносин - це самостійна форма реалізації законів та інших нормативних правових актів. На відміну від інших форм передбачає здійснення нормотворчих функцій роботодавцем самостійно або з урахуванням думки представницького органу працівників і пов'язана з прийняттям таких нормативних правових актів, які діють лише на підприємстві, в установі, організації.

Використання даного методу регулювання дозволяє, з одного боку, роботодавцю оперативно приймати внутрішні акти, спрямовані на забезпечення реалізації зовнішніх нормативних  правових актів, а з іншого - дає можливість працівникам через виборні представницькі органи брати участь в управлінні.

Локальні нормативно-правові  акти, прийняті на підприємстві, визначають його особливий внутрішній правопорядок. Вони ближче до опосередковувані суспільним відносинам, ніж централізовані, швидше вловлюють їх динаміку, більш повно враховують особливості і специфіку регулювання стосовно конкретної організації.

Взаємодія централізованого і локального правового регулювання здійснюється за наступними напрямками:

1. Визнання за роботодавцями  та представниками працівників  прав і обов'язків на локальне  нормотворчість. Стаття 8 Трудового  кодексу в систему трудового  законодавства включає і локальні акти, що містять норми трудового права.

Межі локального правового регулювання встановлюються державою шляхом видання державними органами:

а) управомочивающих норм, якими роботодавцю та представнику працівників надається можливість брати з багатьох питань «свої» правові  встановлення.

Відбувається це з  використанням таких термінів, як «можуть встановлюватися», «допускається», «має право» і т.д.

Так, у колективному договорі, з урахуванням фінансового економічного становища роботодавця, можуть встановлюватися пільги та переваги для працівників, умови праці, більш сприятливі в порівнянні із закріпленими в законах, інших нормативних актах, угодах; перелік посад працівників з ненормованим робочим днем ​​визначається колективним договором, угодою або правилами внутрішнього трудового розпорядку; роботодавець до закінчення року з дня застосування дисциплінарного стягнення має право зняти його з працівника за власною ініціативою, на прохання працівника, його безпосереднього керівника або представницького органу працівників тощо;

б) норм, які наказують  роботодавцю видати або прийняти локальний нормативний акт самостійно, але з дотриманням відповідних процедур (черговість надання оплачуваних відпусток повинна визначатися щорічно відповідно до графіка відпусток, затвердженим роботодавцем з урахуванням думки виборного профспілкового органу даної організації);

в) норм, що містять заборони та обмеження у сфері локального регулювання і визначають область централізованого правового регулювання (тарифна система оплати праці працівників підприємств, що фінансуються з бюджету всіх рівнів, встановлюється на основі єдиної тарифної сітки з оплати праці працівників бюджетної сфери, затверджується в порядку, встановленому федеральним законом, не допускається закріплення в колективних договорах або індивідуальних трудових договорах умов праці інвалідів (оплата праці, режим робочого часу і часу відпочинку, тривалість щорічної та додаткової оплачуваних відпусток та ін), які погіршують їх становище порівняно з іншими працівниками).