Регулювання трудових та соціально-трудових відносин в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

           Чорноморський  державний університет імені Петра Могили

 

 

 

Кафедра соціології

Факультет соціології

 

 

 

 

 

РЕФЕРЕТ НА ТЕМУ:

 «Регулювання трудових та соціально-трудових відносин в Україні»

 

                                                                                  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконавець:

                                                                       Студентка 1 курсу 163 групи

                                                                             Кабанець Яна Юріївна

                                                                                    Викладач:                                                                        

Фесенко А.М.                                                                                                                                               Кандидат історичних наук                    

 

 

 

 

                                      

 

 

Миколаїв -2010

 

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………3

1.Регулювання трудових і соціально-трудових відносин………………………4

2.Регулювання соціально-трудових  відносин методами соціального  партнерства………………………………………………………………………..8

3. Методи регулювання соціально-трудових відносин………………………..11

4. Формування системи  соціального партнерства в Україні………………….13

5.Колективно-договірне  регулювання трудових відносин  на виробництві за підсумками 1 кварталу 2010 року………………………………………………15

ВИСНОВОК……………………………………………………………………..16

Використана література…………………………………………………………19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП: Соціальна сфера є специфічною галуззю людської діяльності (сукупністю відповідних її видів, функцій та організаційних форм), предметом котрої є громадяни країни з їх потребами. Ця сфера охоплює охорону здоров'я, освіту, науку, культуру, мистецтво, ЗМІ, спорт та туризм, побутове обслуговування, торгівлю та громадське харчування, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт, соціальну допомогу й соціальне страхування, пенсійне забезпечення, охорону праці та забезпечення безпеки і суспільного порядку (заходи оборонного та правоохоронного характеру).

Регулювання соціальної сфери є одним із найважливіших  напрямів державного управління, особливо в умовах перехідної економіки, коли вплив держави на економічні процеси  зменшується, а потреба в державному втручанні зберігається через кризовий стан економіки і особливо соціальної сфери. Тому необхідна ефективна соціальна політика, що спроможна реалізувати та сконцентрувати зусилля державних органів на розв'язанні найгостріших соціальних проблем. Головним є формування надійної системи соціального захисту. Це, насамперед, захист від безробіття, забезпечення допомоги для непрацездатних та найбідніших прошарків населення, поєднання страхової та державної систем соціального захисту, розвиток системи охорони здоров'я, освіти та інших галузей соціальної сфери.

Суб'єктами реалізації соціальної політики є державні органи влади, організації  та установи, а також діючі у  соціальній сфері недержавні організації, громадські об'єднання тощо, а об'єктами — все населення країни, окремі громадяни та соціальні спільноти.

Однією із складових  соціальної політики є соціальне  партнерство — особлива система  відносин, що виникають між найманими  робітниками та роботодавцями за посередницької ролі держави з узгодження інтересів у соціально-трудовій сфері та врегулювання соціально-трудових конфліктів. Систему соціального партнерства називають трипартизмом, оскільки у врегулюванні соціально-трудових відносин беруть участь три сторони: організації, що представляють інтереси найманих працівників; об'єднання роботодавців; держава.(ДОДАТОК 1)

 

 

1.Регулювання трудових і соціально-трудових відносин

Зайнятість передбачає включення людини в сферу трудових і соціально-трудових відносин, які мають правовий характер.

Трудові відносини –  це добровільні відносини, правовий зв'язок між працівником і роботодавцем, за яким:

• Працівник зобов’язаний виконувати певну роботу, дотримуватися трудового розпорядку;
• Роботодавець зобов’язаний виплачувати винагороду за певний трудовий внесок і створювати умови праці відповідно до законодавства і колективного трудового договору.

Система правовідносин  складається з трудових правовідносин  робітника і роботодавця, правовідносин з забезпеченням зайнятості і працевлаштування і правовідносин з підготовкою працівників на виробництві, права з погляду контролю за охороною праці з розгляду трудових спорів.

Суб’єктами цих правовідносин  є:

• Працівник – це фізична особа, яка працює на підставі трудового договору і одержує свій статус після підписання договору;
• Роботодавець – власник, або уповноважений ним орган, який постійно використовує найману працю;
• Підприємство – самостійний суб’єкт господарювання;
• Трудовий колектив – це колективне підприємство з відповідними повноваженнями;
• Профспілки – це добровільне об’єднання громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом діяльності;
• Організація профспілок – організація ланки «профспілковий комітет»;
• Держава – у вигляді органів виконавчої та судової влади певної компетенції в трудових питаннях. Держава виконує законодавчу, регулюючу і захисну функцію.

Соціально-трудові відносини – відрізняється вказанням на суспільно-соціальне значення, навантаження відносин між робітниками і роботодавцем, адже і робітники і роботодавці представляють окремі класи, які багато в чому визначають життя і соціальну структуру суспільства.

Комплекс соціально-трудових відносин має 3 рівня (детальніше-Додаток 2):

1. індивідуальні відносини;
2. колективні відносини;
3. відносини із забезпеченням зайнятості населення.

Форми регулювання трудових та соціально-трудових відносин:

1. Трудове законодавство
2. Трудовий договір
3. Колективний договір
4. Колективна угода

Генеральна угода визначає загальні принципи регулювання соціально-трудових відносин на найвищому рівні і  включає загальні напрями соціально-економічної  політики у сфері зайнятості, оплати праці, доходів, рівня життя населення, соціального захисту, соціального забезпечення, а також соціального страхування.

Галузеві угоди встановлюють норми оплати праці та інші умови, а також соціальні гарантії і  пільги для працівників певної галузі (галузей).

Територіальна угода регулює норми соціального захисту найманих працівників та може включати, виходячи з умов та економічних можливостей відповідних адміністративно-територіальних одиниць, більш високі порівняно з установленими генеральною або галузевою угодою соціальні гарантії та компенсації.

Професійні тарифні  угоди визначають норми оплати праці, соціальні гарантії і пільги для  робітників певної професії.

Колективний договір, за Законом України «Про колективні договори і угоди», — це правовий акт, який регулює трудові та соціально-економічні відносини найманих працівників і роботодавців на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності, за видом діяльності, галузевої належності, а також в їхніх структурних підрозділах. Колективні договори доповнюють і розвивають норми, прийняті у генеральній, галузевій і територіальній угодах, але вони не можуть бути нижчі за ті, що передбачені іншими угодами.

Все вищенаведене може свідчити про те, що для формування системи  соціального партнерства вже є ряд необхідних умов, а саме:

• здійснюється перехід до ринкових відносин;
• існує початкове необхідне правове підґрунтя для розвитку соціального партнерства; є профспілкові організації, що представляють і захищають інтереси працівників; виділився прошарок підприємців;
• держава заявила про свою готовність виступити посередником у відносинах між найманими працівниками і роботодавцями.

Але це лише зовнішня сторона  соціального партнерства. За змістом  процеси, що розвиваються сьогодні в  Україні під гаслом соціального партнерства, істотно відрізняються від тих, що декларуються.

Незважаючи на те, що сьогодні вже досить чітко виявляється  протилежність інтересів найманих працівників і роботодавців, вони часто мають схожі позиції  щодо вимог до влади на різних рівнях. Посилаючись на скрутне матеріальне становище трудових колективів, роботодавці таким чином намагаються вирішувати питання компенсацій, додаткового фінансування, встановлення пільг для досягнення власних цілей тощо. Проте така ситуація гальмує впровадження інтересів власне робітників, стримує процес формування системи соціального партнерства.

Якщо в розвинутих країнах колективний договір  — це документ, який дає змогу  робітникам досягти значного поліпшення свого соціально-економічного становища, то в Україні колективні договори — це суто формальний документ, котрий мало що дає робітникам. Це насамперед зумовлено тим, що нині в Україні остаточно не сформувалися реальні суб'єкти, що представляють і захищають інтереси найманих працівників, з одного боку, та власників і роботодавців, з другого.

Отже, мають бути прийняті та практично діяти відповідні закони, що захищають працівників на тому рівні, нижче якого роботодавець не може встановлювати, скажімо, заробітну  плату, на які могли б спиратися  і профспілки у своїх діях. Нині це жалюгідний рівень, що дає можливість власникам нещадно експлуатувати найманих працівників.

В окремих областях України (Харківській, Полтавській, Луганській та Сумській), за даними соціологічного дослідження Харківського регіонального  інституту Національної академії державного управління при Президентові України, половина сімей проживає поза межею бідності. Майже 60% медпрацівників та вчителів, а також 78% людей похилого віку вважають себе злидарями.

За даними Держкомстату України, у 2002 році середньомісячна номінальна заробітна плата в Україні становила 70,7 дол. США (для порівняння: в Росії — 141,2 дол., у Казахстані — 132,8 дол., у Білорусі — 106,2 дол).

За таких умов найманим працівникам важко (практично неможливо) домовлятися з роботодавцями, бо останнім колективні договори просто не потрібні. Працівники через страх втратити роботу остерігаються відкрито висувати свої вимоги. Але навіть якщо вони й зважаться на такий крок, то навряд чи дочекаються від роботодавців якихось поступок. За постійної загрози безробіття бажаючих працювати на будь-яких умовах, аби отримати хоч якусь заробітну плату, більше ніж досить. Тому нині ні про яку реальну рівновагу сил найманих працівників і роботодавців в Україні не йдеться, як не йдеться й про соціальне партнерство у тому його вигляді, в якому воно існує в розвинутих країнах.

 

2.Регулювання соціально-трудових відносин методами соціального партнерства

 

Соціально-трудові відносини  мають об’єктивний характер, тобто  вони не залежать від волі і бажання  окремої людини. Разом з тим цивілізовані соціально-трудові відносини відображають суб’єктивно визначені наміри і дії учасників цих відносин, сформовані з усвідомленням взаємної залежності. Регулювання соціально-трудових відносин методами соціального партнерства застраховує суспільство від двох крайнощів – суспільної ворожнечі на економічній основі «ринкової саморегуляції» та добре відомого нам з радянських часів зрівняльного уніформізму  з результатами у вигляді відкидання практично всяких економічних важелів і стимулів. Соціальне партнерство також пом’якшує суперечність між соціальним гуманізмом та властивою ринковій економіці нерівністю в споживанні.

Внаслідок низки обставин об’єктивного і суб’єктивного характеру  відносин соціального партнерства  в Україні на сучасному етапі розвинені слабо. Задля забезпечення цілеспрямованого регулювання соціально-трудових відносин, ефективного розвитку системи трипатизму необхідне послідовне поширення ідеології і технології соціального партнерства, закладення у свідомість усіх громадян України і в практику роботи всіх суб’єктів ринку праці ідеї справедливого соціального договору, а не соціальної конфронтації. Необхідна велика робота з розбудови національної моделі соціально-трудових відносин, зорієнтованої на побудову громадянського суспільства, людський розвиток і економічне зростання.

Система соціально-трудових відносин може формуватися або стихійно, або цілеспрямовано. Цілеспрямоване формування соціально-трудових відносин, адекватних соціально орієнтованій ринковій економіці,має здійснюватися на основі системи заходів громадського і державного регулювання.

Аналізуючи методи регулювання  соціально-трудових відносин і вибираючи  ті з них, які найкраще сприяють прискоренню  трансформації економіки та суспільства, необхідно виділити рівні регулювання цих відносин. Є такі рівні соціально-трудових відносин: мегаекономічний (глобальний, міжнародний), макроекономічний (національний), мезоекономічний ( рівень окремих адміністративних територій і галузей), мікроекономічний (рівень підприємства), індивідуальний. Для кожного рівня соціально-трудових відносин характерні свої специфічні цілі й завдання, а, відповідно, і різні функції та регулятори.

Визначальний внесок у розробку правових норм і процедур у сфері трудових відносин і соціальних інститутів зробила Міжнародна організація праці (МОП), створена у 1919 р. Головна її заслуга перед трудящими усіх країн полягає у нормотворчій діяльності, що виражається у підготовці й прийнятті міжнародних конвенцій і рекомендацій, передусім у галузі профспілкових свобод і гуманізації умов праці.