Типологія легітимності М. Вебера

Проблема легітимності влади завжди була однією з найважливіших у світовій політичній історії. Способи її досягнення дуже різноманітні. Найпростіший і водночас найважчий полягав у забезпеченні прямого доступу людей до здійснення влади. У такому разі прямий зв’язок між громадянами і владою давав змогу позбутися сумнівів щодо компетентності та авторитету влади, адже її здійснення відбувалося за прямої участі самих підлеглих. З іншого боку, такий механізм за своєю суттю був дуже обмежений для застосування, оскільки передбачав невелику кількість населення і невелику територію для свого втілення в життя. Прикладом такого вирішення проблеми є давньогрецькі міста-поліси. Проте в цьому разі ціною прямої легітимації влади була експлуатація рабів та позбавлення громадянських прав жінок і іноземців.

Перша тенденція стосується насамперед владної верхівки. Можна стверджувати, що будь-яка політична сила у процесі політичної боротьби творить власний образ світу, у якому відводиться місце їй та її політичним опонентам. Таким чином відбувається боротьба за електорат. Такі символічні образи світу, притаманні будь-якій політичній силі, мають обґрунтування (засноване на раціональній чи емоційній основі) того, чому саме вона є кращою за всі інші, якими перевагами у порівнянні з іншими володіє. Моделі таких образів можуть бути абсолютно відмінними, проте зазвичай вони мають схожу схему: з одного боку, по-своєму пояснюють політичну реальність у тому чи іншому суспільстві, з іншого — своє місце в ньому, що є абсолютно невіддільним від протиставлення себе своїм політичним опонентам. Пам’ятаючи про те, що в основі політики як особливої сфери суспільних відносин завжди лежить конфлікт (чи в марксистському, чи в будь-якому іншому розумінні), таке протиставлення є абсолютно закономірним явищем. Змагаючись за владу, політичні сили вибудовують такі образи дійсності, якими намагаються привернути увагу населення. Таким чином, в ідеалі прихильники будь-якої політичної сили поділяють той образ дійсності, який був нею сформований (хоч її представники далеко не завжди вірять у нього самі). Ця схема є достатньо простим вираженням зв’язку між виборцями і партіями. У разі більш масштабної згоди всього населення із картиною світу, що її продукує політична система будь-якої держави в цілому, є свідченням легітимності влади.

Проблеми у випадку України виникають якраз через невідповідність часткових картин світу, що творяться окремими політичними силами, загальній картині світу, яка має бути результатом діяльності всієї політичної системи. Можна говорити про те, що часткові образи дійсності багатьох українських політичних сил настільки суперечать один одному, що не в змозі забезпечити існування цілісного загальнополітичного образу. Іншими словами, український громадянин не має чого поділяти, окрім як партикулярні картини світу, що їх масово продукують численні українські партії. Отже, легітимність як зв’язок громадян і влади стає проблематичною. Спробуймо зрозуміти, чому це так.

Цілком очевидно, що істотні розбіжності у картинах світу різних політичних сил мали своєю першопричиною протистояння «біло-блакитних» і «помаранчевих» під час президентських виборів 2004 року. Тоді значна політизація суспільного життя стала приємною несподіванкою після політично апатичних років другого терміну Леоніда Кучми. Проте з плином часу в багатьох почали виникати сумніви стосовно того, чи насправді картини світу, що їх пропагували обидві сторони, справді відповідали їхнім справжнім переконанням. І якщо дійсність почала підтверджувати, що політичні сили з обох таборів цілком можуть співпрацювати між собою (неважливо, заради яких цілей), то продуковані ними образи дійсності і далі залишалися взаємовиключними. Іншими словами, картини світу обох сторін свідчили про їхнє повне несприйняття одна одної, а тим часом своїми діями вони це спростовували. Згадаймо, що сили «помаранчевого» табору і далі продовжують іменувати себе «демократичними», тобто дають нам зрозуміти, що їхні політичні опоненти є «недемократичними». Так само й «біло-блакитні» у своїх образах реальності акцентують на повній нездатності своїх опонентів бути ефективними керівниками, а себе називають «прагматиками». А проте такі світоглядні розбіжності аж ніяк не заважають удаватися до ситуативних союзів для досягнення бажаних цілей, а можливість утворення «широкої» коаліції ось уже який рік залишається важливим складником українського політичного дискурсу. [4, с. 528]

Але попри такі суперечності, образи дійсності різних політичних сил продовжують чинити істотний вплив на свідомість громадян. Це призводить до того, що легітимність стає «фрагментованою», прив’язаною до конкретної політичної сили, але не до системи в цілому. В умовах, коли образи реальності суперечать один одному не на поверхневому, а на достатньо глибинному рівні, існування спільного поля значень і цінностей є неможливим. Образи реальності різних політичних сил намагаються виключити своїх опонентів з такого загального поля, відмовити їм у доступі до політичної системи суспільства. Інакше кажучи, вони переконують нас у тому, що влада в державі є легітимною лише тоді, коли вона належить певній політичній силі, в іншому разі вона є нелегітимною. Це, зокрема, виявляється і в тому, що, прийшовши до влади, українські політичні сили намагаються докорінно змінити державну політику практично в усіх галузях. Прив’язуючи таким чином загальнодержавну легітимність до легітимності партійної, українські партії до певної міри руйнують її. У свою чергу громадяни, які є прихильниками тієї чи іншої політичної сили, схильні в такому разі не довіряти державі і політичній системі в цілому.

Країни Західної Європи, принаймні донедавна, виступали прикладом можливості існування в суспільстві легітимності як ознаки всієї політичної системи. Обов’язковою умовою цього має бути певний рівень консенсусу в суспільстві стосовно базових політичних цінностей, що мають безпосередньо втілюватися в політичну систему цього суспільства. Незалежно від того, яка політична сила перебуває при владі, є низка писаних чи неписаних правил гри, яких дотримуються всі учасники владних стосунків. За таких умов громадяни можуть довіряти владним структурам незалежно від того, які політичні сили їх очолюють. Свідченням того, що в державі існує достатній рівень загальної легітимності, можуть бути численні приклади стабільного функціонування коаліцій, що мають незначну перевагу над опозицією, і навіть урядів меншості в країнах Західної Європи. В умовах же українських реалій функціонування коаліції з неістотною перевагою в кількості депутатів одразу викликає шалений спротив опозиційних сил, що свідчить про відсутність консенсусного поля співпраці в українському парламенті.

Зрештою, формування такого поля не передбачає утворення «широкої» коаліції чи будь-яких спроб псевдоконсолідації українських політичних сил, що призведе лише до зниження рівня легітимності окремих політичних сил. Воно, скоріше, має полягати в модифікації образів реальності українських партій таким чином, щоб вони перестали бути взаємовиключними, а створили натомість передумови для формування спільних правил гри та спільних цінностей. Ці правила можуть стосуватися принципів діалогу та взаємодії більшості і опозиції, уряду і президента тощо. У будь-якому разі така модифікація має сприяти налагодженню між державою і громадянином зв’язку, що був порушений надмірною партикуляризацією легітимності.

Проте, як уже зазначалося, «фрагментизація» легітимності є лише тенденцією, яка тільки частково може пояснити сучасні проблеми легітимності. Для більш повного розуміння маємо виокремити іншу тенденцію, котра більше пов’язана з населенням, ніж із владою. Проте вона так само визначає стан легітимності і з часом може стати більш впливовою. [5, с. 11-13]

Багато що з викладеного ми можемо спостерігати вже нині. Зацікавленість політикою та сферою публічного від часу помаранчевої революції синхронно знижується. Розчарування у здатності чинити вплив на політику та занурення у власне приватне життя, що слугують головними причинами цих процесів, варто, напевне, розглядати як взаємодоповнювальні та взаємозумовлювальні елементи, жоден із яких не є первинним. Це призводить до того, що люди не вірять у можливість зміни не лише державного, а й суспільного устрою, політичні маніфестації чи утворення різноманітних об’єднань громадяни починають сприймати доволі скептично. У будь-якому разі, падіння рівня легітимності влади внаслідок зникнення інтересу до публічної сфери є очевидним.

Якщо зниження рівня інтересу до політичного життя є процесом, що лежить на поверхні, то значно важливішим буде вказати на інший аспект впливу домінування приватної сфери на легітимність влади. Він полягає в тому, що рівень довіри до політиків і політичних сил дедалі більше починає визначатися ступенем задоволення власних приватних інтересів. Іншими словами, легітимність ставиться у пряму залежність від здатності тієї чи іншої політичної сили «купити» свого «клієнта». По-перше, це має наслідком те, що легітимність як така розмивається ще більше. Якщо політичні сили власним світоглядними конструкціями «фрагментують» загальнополітичну легітимність, то таке ставлення громадян (чи радше споживачів?) взагалі руйнує її, перетворюючи на своєрідний процес обміну. Зрозуміло, що за умов, коли принцип обміну стає домінуючим у стосунках людей між собою, то й стосунки населення і влади починають будуватися згідно із ним.

Приклади такого обміну ми мали змогу неодноразово спостерігати останніми роками. Зрештою, чим можна пояснити ситуацію із повторним обранням Леоніда Чернівецького мером Києва? «Купування» виборців, яке так здивувало населення не лише столиці, а й усієї України, що мало місце у 2006 році, повторилося у 2008-му, проте цього разу рівень здивування уже був набагато менший. Очевидним є процес «звикання».

Для того щоб краще зрозуміти, чим загрожує таке ставлення до влади, варто зазначити, що сума приватних інтересів не може дорівнювати інтересу публічному. Людина як істота егоїстична, намагаючись максимізувати власну вигоду, обов’язково знижує вигоду іншої людини. Саме тому принципи вільного ринку, закладені лібералами XVIII—XIX століття, зазнали краху, а більшість країн світу зрозуміли необхідність держави як регулятора ринку, який без цього загрожував перетворитися на «війну всіх проти всіх». Такою є ситуація у всіх сферах публічного життя. Роблячи будь-який вибір згідно лише із власними інтересами, людина тим самим руйнує загальносуспільну вигоду. Приклад із виборами мера Києва є наочним підтвердженням цієї думки. Згадаймо лише, що різноманітні виплати чинного мера киянам були можливі, не в останню чергу, завдяки тому, що до столиці України стікається більшість фінансових потоків, а його великий бюджет можливий за рахунок невтішного становища багатьох інших регіонів. Тому, віддавши перевагу приватним інтересам, істотна частина киян тим самим проголосувала за збереження наявного стану речей.[6]

Зрештою головна небезпека, яка напряму пов’язана із кризою легітимності, — це загроза «опікунської влади», описана канадським філософом Чарлзом Тейлором як одна з «хвороб сучасності». Для неї характерним є ставлення громадян до держави як до опікуна, що мусить задовольняти їхні потреби, передусім матеріальні. При цьому участь населення в політичному житті зводиться до мінімуму, а самі громадяни перетворюються на «клієнтів». Легітимність у такому разі визначається здатністю державної влади робити «подачки» населенню і забезпечувати приватні інтереси окремих його представників. Очевидно, що в такому разі вирішення загальносуспільних проблем і політичний розвиток держави стають повністю відчуженими від громадян, які, у свою чергу, і не прагнуть на них впливати. Таке патерналістське ставлення до держави є чи не найбільшою загрозою для сучасної України, і цілком зрозуміло, що падіння рівня залученості громадян до політичного життя країни є тривожною ознакою цієї тенденції.

Наведені тенденції не здатні пояснити всю повноту проблеми легітимності влади в Україні, проте до певної міри дозволяють виділити її важливі аспекти. Як бачимо, легітимність зразка початку ХХІ століття навряд чи можна пояснити суто в класичних веберівських термінах. Мало того, як показують реалії, криза легітимності вже не спричиняє краху політичного режиму. Режим, який не є достатньо легітимним в очах свого населення, продовжує існувати й розвиватися за власними закономірностями. На думку сучасного американського політолога Адама Пшеворські, це пояснюється простою відсутністю альтернативи чинній владі — іншими словами, люди погоджуються на владу, яка їм не до вподоби, лише тому, що не бачать жодного іншого варіанта. Такий невтішний висновок означає лише те, що взаємозв’язок між державою і громадянами, який визначався легітимністю, поступово руйнується. Поки що не можемо стверджувати, до чого може призвести такий процес, але проблема відчуження влади від населення і замкнення їх обох на собі є цілком наочною ознакою сьогодення.

Проблеми формування та підвищення ефективності політичної влади в Україні

Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді стане стабільною й ефективною, коли буде здатною розв’язати низку проблем, що з них центральне місце належить організації суспільного життя та влади на демократичних засадах.

З падінням тоталітарного режиму та розпадом СРСР в Україні, як і в інших країнах СНД, розпочався досить тривалий період демократичного реформування суспільства, головними складовими якого є перехід до ринкової економіки, становлення громадянського суспільства та правової держави, формування багатопартійної політичної системи.

Перспективи розвитку демократії в Україні та становлення державності багато в чому залежать від погодження інтересів різних верств населення країни. Для цього конче потрібно, щоб самі ці інтереси об’єктивно могли бути погоджені. За раннього капіталізму, наприклад, таких передумов не існувало.

 Суспільство роздиралося  антагоністичними суперечностями, у ньому домінувала конфронтаційна  політична культура. Навіть демократія  тоді характеризувалася як демократія  для сильних. [7, с.32-35]

У суспільствах пізнього капіталізму та посткапіталізму після тривалої історичної еволюції виникли об’єктивні передумови для погодження раніше непримиренних інтересів, для появи демократичної культури консенсусу. У цій якісно новій соціально-політичній ситуації з’явилася можливість переходу від тоталітарних режимів до демократії через досягнення соціальної згоди за умов мирного політичного процесу.