Регулювання валютної політики держави: сучасні проблеми тенденцій розвитку і суперечності

У подальшому з метою виконання  державної програми економічних  реформ Постановою Правління Національного  банку України «Про заходи щодо лібералізації  валютного ринку України» від 16 травня 1995 р. було дано дозвіл на здійснення обов'язкового продажу валютних надходжень та вільних валютних коштів резидентів України як через Українську міжбанківську валютну біржу, так і безпосередньо через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України. Цією постановою прийнято також рішення вважати за недоцільне подальше продовження обов'язкового викупу до Офіційного валютного резерву Національного банку України 10 % валютних надходжень від суб'єктів господарської діяльності. Резидентам дозволялося купувати іноземну валюту як через УМВБ, так і безпосередньо через уповноважені банки України на міжбанківському валютному ринку. Ці рішення мали сприяти кращому виконанню контрактів щодо імпорту продукції (робіт, послуг) в Україну, дати змогу здійснювати попередню оплату (авансований платіж) на користь нерезидента.

Розвиток валютного ринку в  Україні, забезпечення внутрішньої  конвертованості та певна стабілізація національної валюти створили передумови для того, щоб Україна у травні 1997 р. могла заявити про приєднання до статті УПІ Статуту МВФ. Це означає, що з юридичного погляду у рамках світової валютної системи гривня є вільно конвертованою валютою за поточними операціями.

Перша половина 1998 р. характеризувалася  постійною девальвацією української валюти. Влітку темпи девальвації прискорились, що поставило під загрозу стабільність гривні й спонукало Національний банк вжити ряд заходів, спрямованих на поліпшення ситуації на валютному ринку. Зокрема, у вересні знову був уведений обов'язковий продаж 50 % валютних надходжень резидентів від здійснення операцій, розширено межі валютного коридору.

Юридичною основою механізму та принципів валютного регулювання, повноважень і функцій державних  органів у регулюванні валютних операцій в Україні є Конституція України, Укази Президента України, Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Постанови Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, нормативні документи Національного банку України. З часу прийняття зазначених вище законодавчих актів економіка України зазнала значних макроекономічних зрушень, чим і була викликана потреба у новому Законі України «Про валютне регулювання» [8, с. 65].

Отже, за роки незалежності нашої держави  система валютного регулювання та контролю пройшла звивистий і тернистий шлях формування. Та попереду - не менш складний і відповідальний шлях її вдосконалення, виведення на сучасний міжнародний рівень.

1.2.   Класифікація і характеристика методів валютного регулювання

 

Основними методами валютного регулювання, якими користуються центральні банки, є: валютні інтервенції; девальвація та ревальвація валют; дисконтна (облікова) політика; управління валютними резервами (диверсифікація); валютні обмеження.

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Банк скуповує іноземну валюту, коли існує надлишкова пропозиція і валютний курс перебуває на достатньо низькому рівні, та продає її, коли пропозиція іноземної валюти недостатня і валютний курс високий. При цьому відбувається урівноваження попиту та пропозиції на іноземну валюту та обмежуються рівні коливань курсу національної грошової одиниці.

Девальвація - офіційне зниження курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. За умов золотого стандарту, коли законодавчо фіксувався золотий вміст валют та був прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація виявлялася в зменшенні їхнього золотого вмісту та зростанні ціни на золото.

Ревальвація - офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют та міжнародних розрахункових одиниць. В умовах золотого стандарту ревальвація виявлялася в збільшенні офіційного золотого вмісту грошової одиниці. З відмовою від золотого стандарту ревальвація стала виявлятися в підвищенні курсу національної грошової одиниці відносно іноземних чи міжнародних валют.

Дисконтна політика є традиційним інструментом центрального банку для регулювання валютного курсу та для збереження валютних резервів. Регулювання рівня ставки рефінансування (облікової ставки) центрального банку належить до ринкових інструментів і здійснюється з метою впливу на міжнародний рух капіталу, динаміку внутрішніх кредитів, структуру грошової маси, рівень цін.

Змінюючи розмір облікової ставки, центральний банк здійснює певний вплив  на приплив чи відплив капіталів, а відтак і на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

Умовою ефективності дисконтної політики є переміщення капіталів між  країнами, яке викликане пошуком  найприбутковішого їх розміщення. Якщо відплив капіталів зумовлений економічною та політичною нестабільністю, то підвищення облікової ставки не може навіть призупинити цю втечу капіталів, не говорячи вже про сприяння новому їхньому припливу в країну. У зв'язку з цим даний інструмент далеко не завжди є ефективним. Негативним моментом використання дисконтної політики за цієї умови є також збільшення вартості кредитів у самій країні внаслідок підвищення облікової ставки, що негативно впливає на розвиток виробництва.

Важливим методом валютного  регулювання є управління офіційними валютними резервами. Валютні резерви - це запаси резервних активів, які перебувають на рахунках у центральному банку та в банках за кордоном і використовуються для сплати боргових зобов'язань, а також, уразі необхідності, для проведення валютних інтервенцій з метою регулювання курсу національної грошової одиниці.

Офіційні валютні резерви складаються  із золота, іноземних валют, спеціальних  прав запозичення (СПЗ), а також із внеску країни до капіталу Міжнародного валютного фонду, тобто з її квоти.

Рівень офіційних валютних резервів залежить від таких факторів:

- стану зовнішньої торгівлі. За сприятливої кон'юнктури на світових ринках, яка зумовлює зростання прибутків від експорту та падіння цін на імпорт, а відповідно і падіння імпортних витрат, спостерігається збільшення обсягу офіційних валютних резервів країни.

- урівноваженості платіжного балансу. Погіршення платіжного балансу призводить до падіння курсу національної грошової одиниці, збільшення потреб країни у валютних резервах, які використовуються для регулювання курсу;

- режиму валютних обмежень. В окремих країнах обмін національної грошової одиниці на іноземну валюту без обмежень може призводити до зменшення обсягів валютних резервів;

- інвестиційного клімату. За сприятливого інвестиційного клімату спостерігається приплив у країну іноземного капіталу та зростання масштабів купівлі національної валюти за іноземну, що сприяє збільшенню валютних резервів;

- характеру політики інтервенцій. З метою стримування падіння або зростання курсу національної грошової одиниці центральний банк може здійснювати значні валютні інтервенції, що призводить до скорочення обсягів валютних резервів;

- режиму валютних курсів (плаваючий, фіксований). Плаваючий валютний курс зменшує потребу країни у валютних резервах, тому що вільні коливання курсу автоматично ліквідують дисбаланси платежів та перешкоджають рухові спекулятивних потоків капіталів. Фіксований курс може стати причиною підвищення потреби країни у валютних резервах, оскільки його підтримування на певному рівні потребує значних коштів в іноземній валюті на проведення валютних інтервенцій.

Одним із методів валютного регулювання  є обов'язковий продаж валютних надходжень резидентів від здійснення експортних операцій.

Вимога обов'язкового продажу валютних надходжень резидентами - одна із форм організації валютного ринку, яка значною мірою залежить від рівня розвитку ринкових відносин та форм організації валютного ринку країни і має на меті підтримати стабільність обмінного курсу національної грошової одиниці та захистити офіційні золотовалютні резерви.

Правила обов'язкового продажу валютних надходжень на користь резидентів тісно  пов'язані з механізмом курсоутворення та є однією зі складових системи  валютних обмежень. Період реформування економіки України за обмежених ресурсів держави, створення ефективного й керованого валютного ринку потребує на певному етапі збереження системи валютних обмежень, які б виконували функції інструментів для впливу на стан валютного ринку.

Валютна політика, що проводиться в Україні, базується на поєднанні часткової лібералізації валютних операцій зі збереженням певних валютних обмежень. Ця політика передбачає:

1) обмеження (навіть заборону) надання  резидентами комерційних кредитів  іноземним клієнтам;

2) заборону на фінансові позики, які надаються за кордон. Конкретно це передбачає (стосується і комерційних кредитів) заборону

надавати позики в національній валюті, одержані банком за рахунок  вітчизняних ресурсів. Банки повинні  позичати за кордоном всю іноземну валюту, яку хочуть надавати в інші країни;

3) контроль за прямими інвестиціями, тобто дотримання суворої рівноваги  між прямими інвестиціями, здійсненими  резидентами (купівля підприємств  у інших країнах), і прямими  інвестиціями іноземців у країну (купівля вітчизняних підприємств нерезидентами);

4) дотримання валютної позиції  банків-резидентів. Валютна позиція банку - це співвідношення між вартістю активів та пасивів, які формують вимоги та зобов'язання у кожній іноземній валюті (з урахуванням позабалансових вимог та зобов'язань за незавершеними операціями).

Стан валютної позиції є головним фактором валютного ризику. Центральний  банк установлює для уповноваженого банку ліміт відкритої валютної позиції з метою мінімізації  валютних ризиків кожного з банків, а також банківської системи загалом та запобігання спекулятивного тиску на валютний курс.

Висновки до 1-го розділу

 

Юридичною основою механізму та принципів валютного регулювання, повноважень і функцій державних  органів у регулюванні валютних операцій в Україні є Конституція України, Укази Президента України, Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Постанови Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, нормативні документи Національного банку України. З часу прийняття зазначених вище законодавчих актів економіка України зазнала значних макроекономічних зрушень, чим і була викликана потреба у новому Законі України «Про валютне регулювання».

Отже, за роки незалежності нашої держави  система валютного регулювання  та контролю пройшла звивистий і тернистий шлях формування. Та попереду - не менш складний і відповідальний шлях її вдосконалення, виведення на сучасний міжнародний рівень.

Основними методами валютного регулювання, якими користуються центральні банки, є: валютні інтервенції; девальвація та ревальвація валют; дисконтна (облікова) політика; управління валютними резервами (диверсифікація); валютні обмеження.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.

КУРСОВА ПОЛІТИКА НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

2.1.  Формування і управління золотовалютним резервом України

 

Одним із головних завдань державного валютного регулювання є управління золотовалютними резервами.

Термін «золотовалютні резерви» означає запаси резервних активів, які можуть використовуватися для здійснення міжнародних розрахунків країни, виплат за борговими зобов'язаннями як перед урядовими установами, так і комерційними та фінансовими структурами інших держав та міжнародних фінансових організацій [3, с. 146].

Міжнародні валютні  резерви перебувають у власності  та розпорядженні державних фінансових установ, до яких належать центральні банки, міністерства фінансів (казначейства), валютні управління, стабілізаційні валютні фонди.

Сучасні золотовалютні  резерви складаються з чотирьох основних компонентів - золотого запасу, вільно конвертованої валюти, резервної позиції та «спеціальних прав запозичення». До початку 70-х років, за умов існування Бреттонвудської системи, основу якої становив золотовалютний (золото доларовий) стандарт, золото було базовим елементом міжнародних резервів. Воно виконувало роль абсолютного та універсального платіжного засобу, використовувалося для підсумкових макроекономічних розрахунків за міжнародними платіжними балансами. Центральні банки (Казначейства) країн, що мали дефіцитні платіжні баланси, відправляли золото до США й обмінювали його на долари. Цим вони поповнювали свої доларові резерви. Водночас країни, зовнішні валютні надходження яких перевищували їхні платежі, могли конвертувати свої непомірно великі доларові активи в американське золото. Такі операції здійснювалися на основі офіційної ціни золота, яка становила 35 дол. за одну тройську унцію (31, 1035 г. ) [3, с. 148].

Золоті запаси, якими володіють центральні банки  та міжнародні валютно-фінансові організації, використовуються ними як резервний  фонд коштів для міжнародних платежів. Під час оцінки вартості золотих резервів більшість країн орієнтується на ринкову ціну золота. У зв'язку з постійними коливаннями цієї ціни урядам країн необхідно періодично переоцінювати свої золоті запаси.