Економічна регіоналізація в контексті глобалізації світогосподарських зв’язків

Розділ ІІІ. Участь України у  регіональному економічному просторі

3.1. Конкурентні переваги України та механізм їх використання як передумова регіонального економічного розвитку

3.2. Реалізація конкурентних  переваг у регіональному економічному  просторі

3.3. Перспективи реалізації  регіональних зовнішньоекономічних  пріоритетів

Висновки до розділу  ІІІ

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано стан наукової проблеми, її значимість, з’ясовано мету, завдання і методи, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, представлено форми апробації результатів.

У першому розділі  висвітлюються теоретичні засади дослідження  процесів глобалізації та регіоналізації у світовій економіці. Спираючись на особливості розвитку світового господарства, автор дає своє визначення поняття “глобальний економічний простір”, розкриває його сутність, визначає особливості зародження тенденції до глобалізації, що ґрунтуються на формах розвитку світового господарства (див. табл. 1).

Таблиця 1.

Співвідношення розвитку світового  господарства та глобалізації

У дисертації доведено, що процес формування глобального економічного простору протікає хвилеподібно під впливом  зміни форм розвитку світового господарства, які формують якісну оцінку стану глобалізаційного розвитку. На думку автора, глобалізація є таким якісним станом світової економіки, який виявляє себе через ступінь лібералізації національних товарних та фінансових ринків, проявляється у взаємозалежності національних економік, звуженні автономності та прийняття національними урядами макроекономічних рішень (рис. 1).

Господарські суб’єкти міжнародних  економічних відносин набули тенденційних рис глобалізації через транснаціоналізацію та регіоналізацію. Транснаціоналізація як тенденція розвитку глобалізації проявляється в тому, що діяльність ТНК охоплює різні країни, стирає межі національних кордонів, перетворює їх на поле своєї діяльності та приєднує до єдиного глобального ринку. Суть регіоналізації як тенденції полягає у частковому об’єднанні макросуб’єктами галузей економіки та ринків різних країн, синхронізації деяких економічних процесів у міжнародному масштабі. Здійснення регіоналізації стає можливим лише за наявності узгодженого регулювання або втручання урядів відповідних країн у регіональні економічні процеси, оскільки цього потребує переплетення їх економік. Використання міждержавної торгівлі в процесі зближення ринків країн інтеграційного об’єднання породжує новий тип торговельних відносин, які стають невід’ємною складовою виробничого процесу в масштабах регіону, як наслідок, формується регіональна система господарювання. Це стає підґрунтям для посилення міжнародних позицій країн, що об’єдналися, а в межах угрупувань – до перерозподілу ринків, підпорядкування менш розвинених національних економічних структур більш розвиненим, проведення єдиної протекціоністської політики щодо третіх країн, збільшення обсягів виробництва, швидкого розвитку спеціалізації, посилення економічної взаємозалежності країн, взаємопроникнення їх господарських структур.

Розвиток  таких взаємовідносин не є новим, але на сучасному етапі відкритість  країни спрямована не лише в середину об’єднання, а й на сусідні країни. Політика, спрямована на лібералізацію внутрірегіональних економічних зв’язків, є спільною для всіх країн угрупування стосовно третіх країн, та характеризує сучасний стан розвитку регіональної інтеграції і називається “відкритий регіоналізм”. Передумови проведення такої політики створюють особливості сучасної дії тенденції до об’єднання національних ринків у спільний.

Окрім цього, інтеграція концентрує найбільші  потоки товарів та капіталів, створює  потужний ринок для діяльності ТНК, впливає на усі інші національні  економіки, формує економічні зв’язки з превалюванням наднаціональних інтересів, що сприяє вирівнюванню основних характеристик міжнародних ринків та створює умови для розвитку конкуренції між окремими регіонами і континентами. Це сприяє утворенню єдиної глобальної системи.

Рис. 1. Хвилеподібний розвиток глобалізації в контексті розвитку світового  господарства.

Отже, підкреслюється в дисертації, зародження та становлення глобального економічного простору відбувалося безпосередньо  під впливом тенденцій транснаціоналізацій та регіоналізації, які є якісною характеристикою нового рівня зрілості глобалізаційних процесів.

Аналіз фактологічного та статистичного матеріалу проведений у ІІ розділі роботи підтвердив авторський висновок про те, що регіоналізація є тенденцією до глобалізації. Дослідження проблеми виникнення інтеграційних об’єднань за історико-еволюційним принципом дозволило виявити специфічні ознаки об’єктивної природи та суб’єктивної зумовленості процесів регіоналізації. Дисертанткою ідентифіковано дві моделі розвитку процесів міжнародної економічної інтеграції наприкінці ХХ ст.: Західноєвропейську з домінуванням суб’єктивних факторів та Північноамериканську й Азіатсько-Тихоокеанську – з домінуванням об’єктивних складових. Суб’єктивно обумовлений регіональний економічний процес в ЄC характеризується тим, що об’єднання країн з приблизно однаковим рівнем економічного розвитку зумовлене процесом взаємодії транснаціонального капіталу і здійснюється при підтримці та безпосередній участі державних апаратів країн, що інтегруються. За таких умов регіональні об’єднання сприяють підвищенню економічного рівня цілого інтеграційного об’єднання перетворюючись на суб’єкт глобалізації. Об’єктивний характер регіонального економічного розвитку Північної Америки та Азіатсько-Тихоокеанських країн полягає у відсутності “ініціативи згори” і домінуванні “ініціативи знизу”. Це виявляється на мікрорівні, де інтеграційні процеси активізуються шляхом міграції капіталу, регіональної спеціалізації та кооперації компаній. Основним рушієм цих процесів у Північноамериканському та Азіатсько-Тихоокеанському регіонах стали не держави, а ТНК.

Одним із найпотужніших напрямків  подальшого розвитку світового глобального  простору постає об’єднання трьох  економічних інтеграційних угруповань, світової тріади, а саме, Європейського Союзу (ЄС), Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА) та зони Азіатсько-Тихоокеанської економічної співпраці (АТЕС). Дослідження дисертанткою подальшого розвитку інтеграційних об’єднань (зокрема створення Континентального спільного ринку 35 європейських країн, поява інтеграційної моделі “концентричних кіл”, регіональної політики на основі поступового розширення складу ЄС; об’єднання західної півкулі між Північною, Центральною та Латинською Америкою; принцип “відкритого регіоналізму” у країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону) стало логічним продовженням аналізу моделей розвитку міжнародної економічної інтеграції. Проаналізувавши розвиток тріади, автор дійшла висновку, що утворення глобального економічного простору не можливе без континентальної інтеграції, яка стане підґрунтям для створення універсальної супердержави. Територіальною основою такого союзу є трансконтинентальний простір, який об’єднає країни та регіони з інтенсивною інтеграцією, зокрема, американський, європейський та тихоокеанський. Першим кроком на шляху до формування глобального економічного простору став Проект угоди про створення трансатлантичної зони вільної торгівлі (TАФТА). Ратифікація угоди про створення ТАФТА неминуче призведе до приєднання Південноамериканської зони вільної торгівлі (САФТА) і Центральної Америки. Звичайно, не залишиться осторонь цих процесів і Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР), оскільки Чилі є членом АТЕС, то до ТАФТА у майбутньому можливе приєднання всієї Східно-азіатської зони вільної торгівлі (ЕАФТА). Таке об’єднання уможливить утворення єдиної супердержави у світі.

Аналіз статистичних даних ЮНКТАД експорту/імпорту прямих іноземних  інвестицій (ПІІ), товарів та руху робочої  сили в країнах тріади за допомогою  програм Exell та Eviews підтвердив зроблений автором теоретичний висновок про посилення їх ролі на світових ринках.

Транснаціональні корпорації (ТНК) як суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності є носіями ПІІ і завдяки своїй діяльності збільшують обсяги їх потоків, які ведуть до лібералізації національних ринків капіталів. ТНК спрямовують свої капіталопотоки у визначеному напрямку, що призводить до збільшення товарообігу та лібералізації товарного ринку. Тому в дисертації проаналізовано потоки ПІІ та товарів між країнами тріади як реалізацію сукупної дії тенденцій транснаціоналізації та регіоналізації до глобального економічного простору. Їх показники засвідчують, що приток ПІІ з НАФТА, АТЕС та ін. країн до ЄС у 1990 та 2001 рр. дозволив виявити суттєві зміни в інвестиційній політиці країн НАФТА та АТЕС: у 1990 р. притік ПІІ з НАФТА в ЄС складав 1,79% від загальних обсягів, а у 2001 р. він зріс до 16,70%. Інвестиційна політика країн АТЕС стосовно до країн ЄС розвивалася у зворотному напрямі: у 1990 р. відповідно 20,21%, а у 2001 р. – 11,89% (рис. 2). У всіх інших країнах відбулося незначне скорочення: у 1990 р. – 78%, а у 2001 р. – 71,4%.

Рис. 2. Показники руху потоків ПІІ між країнами тріади у 1990 р. та 2001 р.

Інвестиційна спрямованість  країн ЄС та АТЕС щодо країн НАФТА  характеризується тенденцією до росту: відповідно у 1990 р. – 21,02% та 3,14%, а у 2001 р. – 33,45% та 8,87%. Відбулося скорочення обсягу ПІІ з інших країн світу до НАФТА з 75,7% у 1999 р. до 57,68% у 2001 р.

Притік ПІІ в АТЕС з країн ЄС у 1990 р. склав 15,59% і до кінця 1999 р. спостерігалося різке зростання  надходжень до 83,8%. Переломним роком у надходженні інвестицій до країн АТЕС став 2000 р., коли вони скоротилися 15,35% у порівнянні з 1999 р., а у 2001 р. вони склали 5,22% від загальних обсягів притоку інвестицій у регіон.

Ситуація в інвестиційних відносинах НАФТА – АТЕС була такою: показники ПІІ з НАФТА у 1990 р. склали 6,35%, а у 2001 р. – 62,11%. Відповідно відбулося скорочення притоку ПІІ із третіх країн: 1990 р. – 78,07%, 2001 р. – 32,67%.

Економетричний аналіз статистичних даних показав скорочення частки надходжень ПІІ у тріаду з боку третіх країн та збільшення частки ПІІ між країнами; збільшення обсягів показників внутрірегіональних ПІІ. Незважаючи на те, що темпи приросту ПІІ в країнах тріади приблизно однакові, за абсолютними обсягами країни ЄС є найбільшими імпортерами ПІІ.

Зменшення ролі держави і лібералізація  товарних ринків призвели до того, що країни тріади спрямовують свою експортну  та імпортну активність на внутрірегіональний рівень. Співвідношення частки зовнішнього  експорту та імпорту торгівлі всередині  ТНК стосовно загального експорту та імпорту у країнах ЄС скоротилося; показники внутрішнього експорту до загального збільшилися у 2002 р. у порівнянні до 1990 р. на 64,91%; внутрішнього імпорту до загального – на 64,85%. Частка зовнішнього експорту/імпорту до загального експорту/імпорту збільшилося у 2002 р. у порівнянні до її частки у 1990 р., співвідношення зовнішнього експорту/імпорту до загального експорту/імпорту також збільшилося відповідно на 56,30% та 61,78%. У Північноамериканському та Азіатсько-Тихоокеанському регіонах відбувається скорочення частки зовнішнього експорту/імпорту та збільшення частки внутрішнього експорту/імпорту. Співвідношення внутрішнього експорту/імпорту до загального експорту/імпорту у НАФТА та АТЕС збільшилося відповідно на 32,38% / 38,07% та 44,30% / 42,72%, зовнішнього – на 67,01% / 44,61% та 57,03% / 52,90%. Отже, зроблено висновок у дисертації, який полягає у тому, що характерними рисами розвитку світового господарства є посилення внутрірегіональної торгівлі, збільшення показників ВВП та обсягів виробництва, обсягів та частки експорту між країнами тріади, зменшення частки експорту до третіх країн.

Дослідження руху капіталів  та товарів дозволило виявити  взаємозалежність між їх напрямками та міграцією робочої сили. ПІІ  та заходи зовнішньоторгівельної політики стають нетрадиційними напрямами міграційного контролю країн і стримують ці процеси, попереджуючи появу нових людських потоків. Оскільки ринок робочої сили не є лібералізованим, то значна частина міграційних потоків залишається під контролем державного регулювання.

Таким чином, зроблено висновок у дисертації, розвиток регіональних та міжрегіональних відносин характеризується посиленням ролі провідних інтеграційних  об’єднань, що впливає на притягнення  потоків капіталів, товарів та їх збільшення між країнами тріади, зменшення між іншими країнами, внаслідок чого регіональних відносин у світі набирають рис глобальності.

У розділі ІІІ “Участь України в регіональному економічному просторі” на основі аналізу товарної та географічної структури зовнішньої торгівлі України виявлено конкурентні переваги країни й обґрунтовано стратегічні напрямки її зовнішньоекономічного розвитку та інтеграційні пріоритети зовнішньоекономічної діяльності.

В дисертації акцентується на тому, що вигідне розташування України на межі двох інтеграційних зон – європейської та євроазіатської, необхідність активізації співробітництва в обох напрямках дозволяє використовувати ефекти взаємодії масштабних, глибоких і потужних інтеграційних процесів та конкурентні переваги. Реалізувати природні конкурентні переваги є можливим через наявність розвиненої транспортної мережі, що створює необхідні умови для транзиту значних обсягів вантажу. У розвитку транспортної мережі України, підвищенні її конкурентоспроможності важливе значення відіграють всі види транспорту як основні напрями роботи в цій сфері автор відзначає (а) створення національної мережі міжнародних транспортних коридорів відповідно до європейських стандартів, (б) інтеграцію України у транспортні коридори Європи, Азії й Балтійсько-Чорноморського регіону, (в) участь у формуванні транспортно-комунікаційної мережі постачання каспійських енергоносіїв на вітчизняні та міжнародні ринки.

Основою міжнародної  конкурентоспроможності слугує реалізація та використання національних конкурентних переваг, які зумовлені наявністю кадрового, науково-технічного та технологічного потенціалів української економіки. Організаційно-інституційною формою реалізації конкурентних переваг України є макротехнології та відповідні міжгалузеві комплекси, що створять каркас сучасної структурно-промислової політики. Макротехнологія “Україна – високотехнологічна, авіакосмічна держава” безпосередньо пов’язана з макротехнологією “Україна – транзитна держава”, оскільки передбачає подальший розвиток повітряного та космічного транспорту України та його засобів.