Глобалізація: сутність, чинники і етапи розвитку

 Цілком об’єктивним є виникнення  та формування в останнє десятиліття  минулого століття нової галузі  наукового знання, яка отримала  назву “глобалістика”. Вона намагається систематизувати і узагальнено представити сукупність досліджень з даної проблематики. Глобалізація як одна з самих молодих соціологічних конструкцій потребує ґрунтовного її осмислення щодо всіх галузей життєдіяльності людської спільноти. В науковий обіг термін “глобалізація” була введена Р.Робертсоном, який вперше його застосував в 1983р.; в 1985р. він дав детальне його тлумачення, а в 1992р. виклав основи цієї концепції у спеціальному дослідженні.

 На думку А. Неклесса, в сучасному глобальному світі формуються світова конструкція – мета інфраструктура – в якій “перерозподіляється увесь сукупний світовий дохід між геоекономічними персонажами, тісно пов’язаними різними видами господарської діяльності. На засадах останнього класу технологій формується домінуюча глобальна інфраструктура, сприйнятлива для певного класу економічних суб’єктів і набагато менш дружня по відношенню до інших. Інфраструктура, сутність якої не виробництво, а розподіл і перерозподіл ресурсів, доходів, прибутку. Такий перерозподіл зорієнтований на країни півночі ... є своєрідним глобальним податком на економічну діяльність”.

 На думку М. Кастельса, “архітектура глобальної економіки відображає асиметрично взаємозалежний світ, що організований навколо трьох головних економічних регіонів і все більше поляризується по осі протистояння між продуктивними, процвітаючими, багатими інформацією галузями і галузями знедоленими, економічно і соціально знеціненими”. Глобалізація набуває різного значення залежно від того, чи йдеться про окрему компанію, галузь, країну, чи про світове господарство. Для окремої компанії глобалізація визначається тим, наскільки компанія розширила географію надходження своїх доходів і в яких масштабах і пропорціях розподілила свої активи у різних країнах, а також тим, наскільки вона залучена до експорту капіталу, товарів та ноу-хау через структури, що їй належать.

 

 

 

 

 

 

 

1.3 Характеристика  етапів глобалізації та її  розвитку

 

Економічний, соціально-політичний, культурний розвиток останньої чверті XX ст. відбувався під зростаючим впливом глобалізації. Її економічна складова пов´язана насамперед з джерелами, факторами, формами господарського поступу. Йдеться про інвестиції і технології, робочу силу, інтелектуальні і фінансові ресурси, менеджмент і маркетинг тощо. Формами проявлення цих процесів є зростання міжнародної торгівлі та інвестицій, небачена досі диверсифікація світових фінансових ринків та ринків робочої сили, відчутне зростання ролі транснаціональних корпорацій у світових господарських процесах, загострення глобальної конкуренції, поява систем глобального, стратегічного менеджменту.

 

Розглянемо найбільш принципові ознаки та характерні риси глобалізації як суспільно-економічного процесу. Узагальнюючи наявні визначення даного поняття і форми його проявлення в різних сферах економіки та суспільства, слід наголосити насамперед на тому, що глобалізація є продуктом епохи  постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування засад ноосферно-космічної цивілізації. Звідси випливають і якісні та кількісні ознаки і показники, що характеризують розгортання цього процесу.

 

Серед найголовніших з них варто  назвати зростаючу взаємозалежність економік різних країн, все більшу цілісність і єдність світового господарства, в основі яких — посилення відкритості  національних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці. Водночас зростає загроза глобальної ядерної  катастрофи, настання парникового ефекту, втручання в природну здатність  людини шляхом генної інженерії, клонування тощо. Окремі нації та держави поступово  передають свої функції суб´єктів міжнародних відносин і міжнародного права зовнішньому контролю наднаціональних органів. Формування так званого світового села (global village) здавалося б мало сприяти більшій прозорості господарських трансакцій, але поки що відбуваються зворотні процеси за ефектом «чорного ящика». Особливо відчутно це проявилось під час розгортання світової фінансової кризи у 1997—1998 рр.

 

Зростають світові комунікативні  мережі за рахунок впровадження новітніх інформаційних технологій, систем електронного зв´язку, що знову ж таки спонукає до здійснення багатьох з них дій поза державним контролем.

 

Науково-технічні досягнення ведуть до скорочення витрат на здійснення міждержавних та міжфірмових господарських контактів. Так, якщо вартість трихвилинної телефонної розмови між Нью-Йорком та Лондоном коштувала у 1930 р. 300 доларів (в доларах 1996 p.), то нині - лише один долар.

 

Помітно збільшується кількість країн  і народів, що втягуються в процес глобалізації. Особливим динамізмом характеризувались до останнього часу нові індустріальні країни Азії та окремі держави Латинської Америки. Розвивається тенденція формування глобальної цивілізації зі спільними  уподобаннями, цінностями і суспільною свідомістю. Зароджуються основи міжнародного громадянського суспільства, створюються  плюралістичні структури глобальних еліт.

 

Сьогодні виділяють вісім нових  головних суб´єктів, що справляють вирішальний вплив на світогосподарські процеси. Це — міжнародні організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Конференція ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Продовольча і сільськогосподарська організація Об´єднаних Націй (ФАО), Міжнародна організація праці (МОП), Світова організація торгівлі (СОТ); країни «великої сімки»; регіональні організації, яких налічується близько 60 тощо.

Таким чином, глобалізація стає постійно діючим фактором внутрішнього і міжнародного економічного життя.

 

Є два головних підходи щодо етапів розвитку економічної глобалізації. Згідно з першим вона розпочалась  ще до періоду великих географічних відкриттів як в´ялоплинна глобалізація, коли економічні зв´язки між державами мали спорадичний, дискретний характер, залишаючись на окремих локальних ареалах і територіях. Від епохи великих географічних відкриттів до середини XIX ст. вона переходить у стадію повільно прогресуючої глобалізації, під час якої формується світовий ринок, розвивається міжнародний поділ праці, вимальовується профіль спеціалізації окремих країн і регіонів. Наступний етап (середина ХІХ — 80-ті роки XX ст.) отримав назву структурної глобалізації, що пов´язана з економічним переділом світу, розпадом світового господарства на протилежні системи та їх єдиноборством. Нарешті, послідовна форма глобалізації розвивається в умовах єдиного ринкового світового господарства як об´єктивний процес і важлива ознака постіндустріальної цивілізації.

 

Другий підхід наголошує на характеристиці глобалізації, яка притаманна економічному розвиткові кінця XX ст., тобто пов´язує її генезис з останньою чвертю XX ст. На нинішньому етапі вона стає визначальним чинником як національного, так і міжнародного розвитку, перетворюється на домінуючу тенденцію світогосподарських процесів на рубежі другого і третього тисячоліть.

 

Розгортання процесу глобалізації відбувається суперечливо за характером впливу на національні економіки  та на весь хід сучасного світового  господарського розвитку. З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінації різноманітних  ресурсів, їхньої більш глибокої і  всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з другого боку — глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпулювання величезними фінансовими і інвестиційними ресурсами, що становить реальну загрозу для країн з низькими і середніми доходами. «Мільйони продовжують маргінальне існування у світовій економіці, мільйонам досвід глобалізації не створює жодних можливостей, стимулюючи сили руйнації і знищення», — зазначав Генеральний секретар ООН К. Аннан.

 

Таким чином, за незаперечних переваг  глобалізації слід враховувати її неоднозначність, різноспрямованість впливу на різні  групи країн та галузей сучасного  виробництва. В процесі глобальних структурних трансформацій, що поступово  поширюються на світовий економічний  простір, перевагу отримують галузі обробної промисловості та сфери  послуг.

 

Сюди ж здійснюється переливання  капіталу і кваліфікованої робочої  сили. Водночас інші галузі відчувають гострий дефіцит факторів виробництва, посилюється їх депресивний стан (наприклад, вугільна промисловість). Іншим  наслідком глобальних структурних  змін стає процес деіндустріалізації, який розпочався ще в 70-х роках XX ст. внаслідок світової енергетичної кризи («голландська хвороба» деіндустріалізації). В даний час позитивним проявом  деіндустріалізації можна вважати  розвиток сервісної економіки, ноосферизацію виробництва, виникнення космічних технологій, поступовий перехід до неоекономіки, постекономічних форм суспільства.

 

Негативний аспект деіндустріалізації полягає в загрозі повернення до застарілих, традиційних, архаїчних  структур господарства в ряді країн, шо розвиваються, та в перехідних економіках внаслідок їхньої неконкурентоспроможності та слабкості своєї ресурсної бази економічного розвитку. Головне завдання країн із так званими виникаючими ринками (Emerging market economies) полягає в мінімізації вразливості від зовнішніх шоків та від зміни позицій іноземних інвесторів, що здійснюють великі потоки так званих летючих капіталів. Найбільша загроза від глобалізації насувається на багато країн, шо розвиваються, бо саме вони відчувають гостру нестачу людського капіталу, інституцій, господарської інфраструктури, економічних рішень, необхідних для реалізації наявних можливостей.

 

Промислово розвинуті країни отримують  найвідчутніші дивіденди від  глобалізації. Шляхом торгівлі, інвестицій, доступу до зовнішніх джерел ресурсів глобалізація полегшує заміну мало кваліфікованої робочої сили за рахунок тих чи інших країн. Питома вага такої робочої  сили в загальних витратах зростає  за рахунок скорочення торгових витрат, страхування рівня зарплати і  доходів. Тим самим у цих країнах  скорочується податкова база і водночас зростає попит на соціальні гарантії при падінні можливостей щодо їх забезпечення. Отже, глобалізація має  значний вплив на індустріально  розвинуті країни світу. По-перше, змінюються підходи у розробці і здійсненні торгової, промислової та конкурентної політики. По-друге, зростання внутрішньофірмових трансакцій ускладнює реалізацію економічної і податкової політики. По-третє, уряди стикаються з труднощами електронного управління трансакціями, оскільки зростаючий глобальний ринок неналежним чином пов´язаний з географічною територією. По-четверте, урядам стає важче реалізувати цілі соціального добробуту, оскільки мобільність капіталу зменшує ефективність трудового законодавства і стандарти праці.

 

Важливим елементом аналізу  процесу глобалізації є розгляд  її як багаторівневої, ієрархічної  системи.

 

Світовий рівень глобалізації визначається зростаючою економічною взаємозалежністю країн і регіонів, переплетенням  їхніх господарських комплексів та економічних систем. Глобалізація на рівні окремої країни має своїми вимірами такі показники:

 

• відкритість економіки;

 

• частка зовнішньоторговельного обігу  чи експорту у валовому внутрішньому продукті;

 

• обсяг зарубіжних інвестиційних  потоків;

 

• міжнародні платежі та ін.

 

Галузеве зростання глобалізації виразно ілюструється співвідношенням  обсягів зустрічної внутрішньогалузевої  торгівлі до світового виробництва  галузі, відповідним показником у  сфері інвестицій, а також коефіцієнтом спеціалізації галузі, розрахованим за співвідношенням національних та міжнародних експортних квот галузі. Нарешті, глобалізація на рівні компаній залежить від того, наскільки вона диверсифікувала свої надходження та розмістила свої активи в різних країнах з метою збільшення експорту товарів і послуг, і використання місцевих переваг, пов´язаних з ширшим доступом до природних ресурсів та відносно дешевої робочої сили. Міра глобалізації компанії не в останню чергу залежить від таких показників, як міжнародне розміщення надходжень від продажів та головних активів, внутрішньофірмова торгівля та відповідні технологічні трансферти.

 

Загальними передумовами глобалізації компаній є досягнення комп´ютерних і комунікаційних технологій, що дають можливість збільшувати обмін ідеями та інформацією між різними країнами, розширювати знання споживачів про іноземні товари. Кабельні системи в Європі та Азії дають можливість фірмам у багатьох країнах одночасно формувати регіональний, а іноді й глобальний попит. Глобальні комунікаційні мережі дають змогу координувати виробництво і спільні цілі у світовому масштабі так, що компанії знаходяться в різних частинах світу, але виробляють один і той самий кінцевий продукт. Скорочення митних бар´єрів для інвестицій і торгівлі переважною більшістю урядів прискорює відкриття нових ринків для міжнародних фірм, які не лише здійснюють експорт, а й створюють виробничі потужності для місцевих виробників. Спостерігається також тенденція до уніфікації та соціалізації глобальної спільноти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Глобалізація  як новий етап розвитку інтеграційних  процесів у світовій економіці 

2.1 Основні напрями глобалізації  та її показники. 

Глобалізація  економічної діяльності розвивається у наступних основних напрямах:

1.Міжнародна  торгівля:

-    товарами;

-    послугами;

-    технологією;

-    об’єктами інтелектуальної власності.

2. Міжнародне рух факторів виробництва:

-    капіталу (у вигляді прямих іноземних  інвестицій);

-    робочої сили (у вигляді стихійних  міграцій некваліфікованих і  малокваліфіованих робітників і у вигляді “відпливу умів”).

3. Міжнародні фінансові операції:

-    кредити (приватні, державні, міжнародних  організацій);

-    основні цінні папери (акції, облігації  і інші боргові зобов’зання);

-    похідні фінансові інструменти  (ф’ючерси, опціони і інш.);

-    валютні операції.

При цьому співвідношення як між цими трьома напрямами, так і різними  формами в рамках кожного з  них в останні роки істотно  змінюється [55].

Для початку варто зупинитись на короткому  огляді чотирьох найголовніших аспектах глобалізації.

Торгівля: у сукупності частка країн, що розвиваються у світовій торгівлі збільшилася  з 19 відсотків у 1971 році до 29 відсотків  у 1999 році. Однак має місце глибоке  розходження між найбільшими  регіонами. Наприклад, країни Азії з  новою індустріальною економікою досягли  високих показників, у той час  як для Африки в цілому характерні погані результати. Важливе значення має також структура експорту країн. Істотно випереджальними  темпами йшов ріст експорту продукції обробної промисловості. Частка первинних продуктів у світовому експорті (таких як продукти харчування і сировина), виробництвом яких нерідко займаються найбідніші країни, скоротилася.